Вона кланялася мені і знаками кликала до себе.
– Марто! – сказав я, підійшовши до неї ближче.
– Чи можете ви піти зі мною? – схвильовано спитала вона пошепки. – Я була в нього, а його немає вдома. Я написала, куди йому треба прийти, і сама поклала записку на столі. Казали, що він не забариться. Я маю новини для нього. Чи можете ви піти негайно?
Замість відповіді я одразу вийшов за ворота. Марта похапцем притулила руку до свого рота, давши мені знак мовчати, і пішла в напрямку до Лондона, звідки, як міг я судити з її вбрання, вона прибула до мене пішки.
Я спитав, чи не туди ми йдемо. Вона кивнула і повторила той самий жест рукою. Тоді я спинив порожню карету візника, яку ми зустріли на дорозі. На запитання, куди їхати візникові, вона відповіла: "До Золотого скверу. І швидше!" – і зіщулилась у кутку, закривши обличчя однією тремтячою рукою, а другою знову й знову повторюючи той самий жест, немовби вона не в силі була чути звуків людського голосу.
Я був схвильований і мучився внутрішньою боротьбою між світлими сподіваннями та жахом. Я подивився на неї, щоб знайти пояснення, але побачив хіба що бажання лишатися мовчазною і відчував, що в мене таке саме бажання. Тому я вирішив не переривати тиші. Всю дорогу ми не мовили ні слова. Іноді вона заглядала у вікно, бо їй здавалося, що ми їдемо дуже повільно, хоч насправді ми їхали досить швидко, але все одно лишалась мовчазною.
Ми спинилися за її вказівками біля одного з входів до Золотого скверу; там я наказав кучерові чекати. Марта схопила мене за руку і поспішно повела до однієї з похмурих вулиць, яких чимало в цій частині міста; колись там стояли пишні будинки, в яких жили багатії, по одній сім'ї в кожному домі, але давно вже вони перетворились у житла бідноти, і кожна кімната винаймалась окремо. Ввійшовши до відчинених дверей одного з цих будинків і відпустивши мою руку, вона знаком запросила мене йти за нею загальними сходами, що нагадували потік, який впадає у вулицю.
У будинку було повно мешканців. Доки ми сходили нагору, двері сусідніх кімнат раз у раз відчинялись і з них виглядали чиїсь голови, інші мешканці йшли униз і зустрічалися нам по дорозі. Ще на вулиці я глянув на вікно і помітив жінок та дітей, які визирали з-за квіткових горщиків; очевидно, ми привернули їхню увагу, бо саме вони і відчиняли в себе двері, коли ми йшли нагору. Сходи були широкі, паркетні, з масивним поруччям з якогось темного дерева; над дверима вклинилися карнизи, прикрашені різьбленими фруктами та квітами; підвіконня були дуже просторі. Але всі ці залишки колишніх розкошів були в найжалюгіднішому стані, всі брудні і обідрані; іржа, вогкість і час позначились і на підлозі, яка в багатьох місцях прогнила і була навіть небезпечна. Я помітив сліди деяких спроб вдихнути нове життя в це ветхе тіло; подекуди давнє коштовне різьблене дерево було залатане простими дошками; але це нагадувало шлюб старого збіднілого аристократа з бідною плебейкою; обидва співучасники цього невдалого зв'язку з огидою цурались одне одного. Деякі з вікон, що виходили на сходи, були наполовину або зовсім забиті дошками. У решті вікон не лишилося жодної шибки. Крізь погнилі рами ніколи не виходило, а тільки входило зіпсоване повітря; крізь ці вікна я побачив такі самі вікна таких самих жалюгідних будинків і похмурий двір, що правив за смітник для всього населення цих будинків.
Ми підіймалися на горішній поверх. Кілька разів мені в присмерку здавалося, що перед нами миготів поділ жіночої сукні. Ми підійшли до останніх щаблів, які вели вже прямо на горище, і побачили саму жінку, коли вона на секунду спинилася перед якимись дверима. Потім вона натиснула на ручку і ввійшла до кімнати.
– Що це має означати? – прошепотіла Марта. – Вона ввійшла до моєї кімнати. Я зовсім не знаю її.
Зате я знав її. На моє здивування впізнав я в ній міс Дартль.
Кількома словами я пояснив моїй супутниці, що бачив цю леді раніше; ледве я встиг зробити це, як у кімнаті залунав голос відвідувачки, хоч ми не могли чути, що вона говорить. Марта глянула на мене здивовано, повторивши свій попередній жест, і тихенько повела мене по сходах; потім вона підійшла до маленьких дверей з другого боку; двері ці були без замка і відчинилися від одного дотику. Ми ввійшли до порожньої комірчини з низькою похилою стелею: приміщення це було не більше за шафу для посуду. Між цією комірчиною і кімнатою, що її Марта називала своєю, були маленькі, трохи прочинені двері. Тут ми спинилися, ледве дихаючи від утоми, і супутниця моя злегка затиснула мені рота рукою. Я міг бачити тільки, що сусідня кімната була досить простора; там стояло ліжко; на стінах висіло кілька лубочних зображень кораблів. Я не міг бачити ні міс Дартль, ні особи, до якої вона зверталася. Безперечно, і Марта не могла їх бачити, бо моє місце було зручніше.
Мертва тиша панувала кілька секунд. Марта не віднімала руки від моїх губ, а другу руку підвела, уважно прислухаючись.
– Яке мені діло, що її немає вдома! – чванливо сказала Роза Дартль. – Я її зовсім не знаю. Я прийшла побачити вас.
– Мене? – відповів ніжний голос.
Почувши його, я затремтів усім тілом. Бо то був голос Ем'лі.
– Так, – відповіла міс Дартль. – Я прийшла подивитися на вас. То й що? Вам не соромно показувати обличчя, яке наробило стільки лиха?
Рішуча невблаганна ненависть, холодна гострота і придушений гнів, які звучали в її голосі, були такі виразні, що я немов бачив її перед своїми очима в яскравому освітленні. Я бачив палаючі чорні очі і спустошену пристрастю постать, я бачив шрам, що блідою смугою тремтів, коли вона говорила.
– Я прийшла подивитися, – сказала вона, – на забавку Джеймса Стірфорса, на дівча, яке втекло з ним і стало улюбленим об'єктом пліток голоти в її рідній місцевості; на нахабну, зухвалу, досвідчену подругу людей, подібних до Джеймса Стірфорса. Я хочу знати, на що схожа така штучка.
Ми почули шарудіння, немов бідолашна дівчина, на яку сипався цей глум, підбігла до дверей, і немов та, що говорила, миттю заступила їй шлях. Далі на секунду все затихло.
Міс Дартль заговорила знову, зціпивши зуби і тупнувши ногою.
– Лишайтеся тут! – сказала вона. – Або я знеславлю вас на цілий будинок, на цілу вулицю. Якщо ви спробуєте втекти від мене, то я спиню вас. За волосся спиню і підійму проти вас не лише людей, а й усе каміння цього будинку.
Не знаю, що відповіла Ем'лі – така боязка і нерозбірлива була її відповідь. Знову запанувала тиша. Я не знав, що робити, бо хоч дуже хотів перервати це побачення, але відчував, що не маю права з'явитися на очі бідолашній дівчині; один тільки містер Пеготті мусив побачити і захистити її. Коли ж він нарешті прийде? – нетерпляче думав я.
– Ну що ж! – сказала Роза Дартль, презирливо засміявшись. – Я побачила її нарешті! Який же він нікчемний, що міг упійматися на такий гачок, як оця ніжна брехлива скромність, ця смиренно опущена голівка.
– О, заради бога, змилуйтеся! – скрикнула Ем'лі. – Хто б ви не були, але ви знаєте мою нещасну долю, і заради бога милосердного, пожалійте мене, коли ви хочете, щоб і вас пожаліли!
– Щоб мене жаліли? – з люттю повторила Роза. – Що є спільного між нами, на вашу думку?
– Нічого, крім нашої статі, – сказала Ем'лі, зайшовшись сльозами.
– Що й казати, – відповіла Роза Дартль, – велика схожість! І це каже така безсоромна особа, що коли в серці моєму були тепер якісь почуття до вас, крім гніву і зневаги, то й вони прохолонули б. Нашої статі! Ви робите честь нашій статі!
– Я заслужила на це, – плакала Ем'лі, – але це жахливо! Милостива, милостива леді, подумайте, скільки я страждаю і якої зазнала біди! О, Марто, повернись! О, дім мій, рідний мій дім!
Міс Дартль сіла на стілець перед дверима і опустила очі вниз, немовби Ем'лі плазувала на землі перед нею. Тепер я міг розгледіти її тремтячу губу і жорстокі очі, які нерухомо, з виразом несамовитої радості, дивилися в одну точку.
– Слухайте, що я скажу! – скрикнула вона. – Прибережіть ваші витівки для ваших жертв. Чи ви сподіваєтеся зворушити мене своїми сльозами? Не більше могли б ви мене причарувати вашими усмішками, ви, запродана рабиня!
– О, пожалійте мене хоч трохи! – скрикнула Ем'лі. – Згляньтеся хоч трохи наді мною, або я збожеволію і вмру.
– Це було б не великою карою, – сказала Роза Дартль, – за ваші злочини. Чи знаєте ви, що наробили? Чи думали ви колись про дім, який спустошили?
– О, чи минула хоч одна ніч або один день, коли я не думала про це? – заридала Ем'лі.
Тепер я міг бачити її: вона стояла на колінах, відкинувши голову назад, підвівши вгору бліде обличчя, розпачливо заломивши руки, і волосся розсипалося по її плечах.
– Чи була хоч одна хвилина, наяву чи уві сні, коли б цей дім не стояв переді мною такий самий, яким я назавжди покинула його в ті нещасливі дні! О, дім мій, рідний мій дім! О, любий, любий дядю, коли б ти міг знати, яких мук завдасть мені твоя любов з першої хвилини мого падіння, ти б намагався сховати це почуття, хоч як це важко не було б тобі; ти б розгнівався на мене хоч раз у житті, щоб мені було легше зносити свою ганьбу! Нема, нема для мене жодної втіхи на землі, бо всі вони занадто любили мене!
Вона впала ниць перед владною постаттю, що сиділа на стільці, і з жестом благання хотіла схопити край її вбрання.
Роза Дартль сиділа, дивлячись на Ем'лі, нерухомо, немов вилита з бронзи. Її губи були щільно стиснуті; здавалось, – я пишу про те, чому щиро вірю, – вона стримувалася, щоб не вдарити ногою прекрасну постать, яка стояла перед нею навколішках. Я виразно бачив горду леді, і здавалося мені, що вся сила її характеру зосереджується в цьому холодному виразі... Невже ніколи не прийде містер Пеготті?
– Який жалюгідний гонор у цих мерзенних хробаків! – скрикнула Роза, коли настільки вгамувалося гнівне кипіння в її душі, що вона могла заговорити. – Рідний дім! Невже ви уявляєте собі, що я завдаю собі клопоту думати про ваш дім? Невже ви гадаєте, що можете завдати цьому вертепові шкоди, якої не можна було б гарненько компенсувати грішми? Рідний дім! Вас продав цей ваш дім, як продає він усе, чим торгують ці люди!
– О, тільки не це! – скрикнула Ем'лі. – Кажіть про мене, що хочете, але не поширюйте мою ганьбу на людей, так само благородних, як і ви.