Старці, сидячи двома рядами, від паперті до майдану, виводили жалібну пісню, а у воротах цвинтаря сидів сліпий дід з собакою-поводирем і співав завзятіше від усіх.
Задзвонили на обідню, люд бурхливим потоком ринув у костьол, й одразу там зчинилася така тиснява, що не в одного аж ребра тріщали. Підходили щораз нові богомольці, штовхалися, навіть сварилися, і все-таки більшості довелося залишитись надворі, біля мурів і під деревами.
Кілька ксьондзів приїхало з інших парафій. Вони посідали в сповідальнях під деревами й почали сповідати, незважаючи на штовханину і на спеку.
Вітер зовсім ущух, задуха стояла нестерпна, наче вогонь лився на голову, але люди терпляче дожидали своєї черги біля сповідалень чи блукали по цвинтарю, марно шукаючи затінку або хоч якогось захисту від сонця.
Ксьондз уже вийшов правити обідню, коли прийшли Ганка з Юзькою. Але нічого було й думати протиснутись навіть до дверей костьолу, і вони залишилися на осонні під парканом, розглядаючи юрбу та раз у раз вітаючись із знайомими.
Заграв орган, почалась обідня, всі поставали на коліна й палко зашепотіли молитви.
Настав полудень. Сонце стояло вже просто над головами, заливаючи землю жаром, і все живе завмерло в знемозі. Не зворухнувся жоден листочок, жоден птах не ширяв у повітрі, жоден голос не долинав з полів. Схоже на розтоплене скло, небо застигло нерухоме, розпечене повітря ятрило очі. Обпікала земля, пекли гарячі мури, а люди стояли навколішки, не ворушачись, ледве дихаючи, і наче варилися у цьому сонячному окропі.
Всі молилися в глибокій тиші, хто по молитовнику, хто по чотках, а хто складав хвалу богові щирим словом та глибоким зітханням. Урочисті звуки органа линули, мов голосна, глибока молитва; часом від вівтаря долинав спів, побрязкування дзвоників чи бас органіста, і знову тяглися нескінченні, наче занімілі від спеки хвилини, і дим з кадильниць линув крізь відчинені двері костьолу, вкриваючи блакитною, запашною імлою схилені голови.
Шепіт молитов тихо, безупинно шелестів у розпеченій тиші полудня. Мінилися на сонці барвисті хустки, каптани й спідниці — і весь цвинтар, здавалось, був усіяний квітами, які покірно схилялися в ці святі хвилини перед господом, що ховався у вогненному сонці і в незмірній тиші, що оповивала землю.
Тільки часом хтось випростував спину, складав руки і глибоко зітхав, або лунав десь дитячий плач чи далеке кінське іржання.
Навіть старці змовкли, лише інколи хтось голосніше виспівував молитви й просив милостині.
А залиті сонячною пожежею поля й сади, здавалося, жевріли, як вогонь, і зблискували білястим полум'ям.
Людей хилило на сон, і не один уже хропів, стоячи навколішки, або клював носом. Дехто виходив прохолодитися, і знадвору раз у раз чути було рипіння колодязних журавлів.
Лише коли почалася процесія, костьол задвигтів від хору гучних голосів, і на майдан винесли корогви, а за ними під червоним балдахіном з дароносицею у руках ішов ксьондз, якого вели під руки поміщики,— люд на майдані наче прокинувся і рушив слідом за процесією.
Задзвонили дзвони, з усіх грудей вихопився спів, злітаючи до самого сонця, а процесія повільно, мов ріка у повінь, обтікала білі мури костьолу. Попереду плив червоний балдахін, весь оповитий блакитним кадильним димом, блищала в руках у ксьондза золота чаша, мигтіли вогники свічок. Розгорнуті корогви, мов птахи, лопотіли крильми над людським мурашником, погойдувалися прибрані тюлем і стрічками образи, гримів орган, весело гули дзвони, а люди співали злагоджено, піднесено, линули душею кудись у небо, до святого сонця.
Після процесії в костьолі знову почалась відправа, а на цвинтарі стало тихо, але ніхто вже не дрімав від спеки; лунав шепіт молитов, голосніше звучали зітхання, старці побрязкували своїми мисочками, то тут, то там чути було тиху розмову.
З костьолу вийшли пани, марно шукаючи, де б можна було присісти в холодочку. Нарешті Амброжій прогнав з-під якогось дерева людей, що посідали там у затінку, виніс ослінчики, і пани посідали, розмовляючи між собою.
Був серед них і пан з Волі, але цей не міг всидіти на місці: він усе походжав по цвинтарю і, побачивши когось з Ліпців, одразу підходив, заводив дружню розмову, навіть до Ганки протовпився і спитав:
— Ну що, повернувся ваш?
— Де там! Досі нема його.
— Здається, ви за ним їздили?
— Як же, їздила відразу після того, як поховали батька. Але в канцелярії сказали, що його випустять лише через тиждень, в середу, значить.
— Ну, а як же застава? Внесете?
— Про це вже Рох клопочеться,— відповіла Ганка ухильно.
— Якщо у вас немає грошей, я поручусь за Антека.
— Спасибі вам! — Ганка низько вклонилась.— Може, Рох якось залагодить справу, а якщо ні, доведеться шукати іншого способу.
— То пам'ятайте: якщо буде треба, я поручуся.
І відійшов до Ягусі, що сиділа з матір'ю неподалік, біля муру, поринувши в молитву. Але, не придумавши, що сказати, тільки всміхнувся їй і повернувся до своїх.
Ягуся провела його очима і стала пильно роздивлятися панночок — вони були так гарно одягнені і такі біленькі, такі тонкі станом! Пахло від них, наче від кадила! Вони повівали на себе чимось, схожим на розчепірений індичий хвіст. Кілька молодих паничів упадали біля них, заглядали їм у вічі, і всі вони чомусь так весело сміялись, що людям аж ніяково було.
Раптом на другому кінці села, здається, на мосту біля млина, голосно заторохтіли колеса, і курява злетіла над деревами.
— Якісь запізнілі! — шепнув Петрек Ганці.
— Приїхали, дурні, свічки гасити,— додав хтось.
Дехто, перехилившись через мур, з цікавістю дивився на дорогу понад ставом.
Незабаром, супроводжувана знавіснілим гавкотом собак, з'явилася вервечка великих фургонів під білими верхами.
— Це німці! Німці з Підлісся! — гукнув хтось.
Це справді були німці: їхало більше як десять фургонів, запряжених дужими кіньми. Під полотняними верхами видно було всяке хатнє начиння, сиділи жінки й діти, а руді, дебелі чоловіки з люльками в зубах, ішли пішки. Поруч бігли величезні пси і, шкірячи зуби, гарчали у відповідь на завзятий гавкіт ліпецьких собак.
Люд збігся подивитися на німців, дехто навіть переліз через огорожу, щоб побачити їх зблизька.
Німці їхали поволі, ледве протискуючись у гущі возів і коней, ніхто з них навіть перед костьолом не скинув шапки, не привітався з людьми. Очі в усіх горіли, бороди тремтіли,— напевно, від злості. Вони поглядали на селян зухвало, мов розбійники.
— Шваби погані!
— Кобиляче поріддя!
— Свинячі хвости!
— Сучі діти!
— А що, німчаю, чиє зверху? — гукнув Матеуш. Лайки посипались, мов каміння.
— Хто кого подолав?
— Що, злякалися селянського кулака?
— Куди квапитеся, в нас сьогодні свято, погуляємо в корчмі! Німці не відповідали, поганяючи коней.
— Не поспішайте так, штани загубите! — гукали їм услід. Якийсь хлопчисько жбурнув у них каменем, інші почали вже виколупувати цеглини, щоб зробити так само, але їх вчасно втримали.
— Не чіпайте їх, нехай проїде ця зараза!
— Щоб вас хвороба не минула, нехристі!
А якась із ліпецьких жінок, стиснувши кулаки, гукнула, надриваючись:
— Щоб вас повбивали всіх до одного, мов вовків скажених! Німці нарешті проїхали і зникли на тополевій дорозі, тільки з куряви чимраз слабкіше долинав собачий гавкіт і торохтіння возів.
А ліпецькі так зраділи, що ніхто вже не міг молитися, всі чимраз тісніше юрмилися навколо пана, а він, дуже цим задоволений, весело розмовляв з усіма, частував тютюном і наостанку запобігливо сказав:
— Добре ви їх викурили, весь рій вигнали.
— Бо їм наші кожухи смердять,— із сміхом зауважив хтось, а Гжеля, війтів брат, сказав з удаваним жалем:
— Надто вже делікатний народ, як на селянських сусідів: тільки стукнеш когось по макітрі, одразу ж на землю — беркиць!
— А хіба з ними хтось бився? — спитав пан.
— Ні, навіщо битися! Матеуш там ткнув одного за те, що той не відповів йому на привітання, то німець юшкою вмився і мало богу душу не віддав.
— Зовсім кволий народ, на вигляд хлопи, як дуби, а ткнеш кулаком — наче в перину влучиш,— півголосом пояснив Матеуш.
— Не щастило їм на Підліссі. Корови у них, кажуть, поздихали.
— Правда, вони жодної корови з собою не гнали.
— Про це Кобусь міг би дещо розповісти,— вихопився хтось із хлопців, але Клемб гостро гримнув на нього:
— Дурний ти, як чобіт! Корови від волосу поздихали, це всі знають...
Ліпецьких аж корчило від стримуваного сміху, але ніхто більше ні слова не мовив. І тільки коваль, підійшовши ближче, сказав:
— За те, що німці поїхали, пану поміщикові дякувати треба!
— Бо я краще своїм продам, хоча б за півціни! — гаряче запевняв поміщик. Він став просторікувати про те, що його діди й прадіди завжди стояли за селян.
Старий Сікора всміхнувся й сказав тихо:
— Мені це саме старий пан наказав списати на спині батогами, та так добре, що я й досі пам'ятаю...
Поміщик, ніби недочувши, почав розповідати, скільки клопоту він мав, поки не позбувся німців. Селяни, звісно, його слухали, чемно підтакували, а потай думали своє про його любов до простого люду.
— Благодійники! І оком не змигне, як тебе продасть і купить! — бурчав Сікора, аж Клемб штовхав його, щоб він замовк.
Вони ще розмовляли по-дружньому, коли якийсь молоденький ксьондз у білому стихарі й з підносом у руках протиснувся до них крізь юрбу.
— Е, та це, здається, органістів Ясь! — гукнув хтось.
Це справді був Ясь,— вже одягнений ксьондзом,— він збирав пожертви на костьол, чемно вітався з усіма, простягав піднос, і йому давали чимало — адже Яся всі знали й відмовити було ніяк; кожен діставав з вузлика грош або кілька, а частенько й злотий брязкав об мідяки. Пан кинув на піднос цілого карбованця, його дочки насипали срібла, а Ясь, спітнілий і радісний, невтомно збирав, ходячи по всьому цвинтарю, нікого не проминаючи і нікому не шкодуючи доброго слова. Здибавшись з Ганкою, він привітався так шанобливо, що вона поклала цілих сорок грошів. Потім він зупинився перед Ягусею і брязнув підносом, вона звела на нього очі й остовпіла від подиву, та й Ясь трохи зніяковів, сказав щось невлад і поспіхом пішов далі.
Ягуся навіть забула покласти на піднос гроші й довго дивилася йому вслід. Він був достоту як святий, намальований у бічному вівтарі,— такий молоденький, стрункий і гарний!
Ясь наче зачарував її,— даремно вона протирала очі і раз у раз хрестилась; нічого не допомагало.
— Органістів син, а бач куди сягнув!
— То ж то мати й дметься, як індичка.
— Він від самого великодня на ксьондза навчається!
— Наш ксьондз викликав його на свято для допомоги.
— Батько — скнара, жмикрут, а на нього грошей не шкодує.
— Ще б пак, хіба це не честь йому, що син ксьондзом буде?
— Та й прибуток матиме від цього.
Так шепотілись навколо, але Ягуся нічого не чула, ловлячи поглядом Яся, де тільки він з'являвся.
Тим часом скінчилась обідня, ксьондз робив ще оклики з амвона та картав грішників, але парафіяни потроху розходились, і старці затягли свої жебрацькі пісні, просячи милостиню.
Ганка теж пішла до виходу, до неї протовпилась Бальцерківна, щоб розповісти новину:
— Знаєте,— зацокотіла вона, ледве переводячи подих.— Зараз був оклик про шлюб Шимека Домінікової з Настусею!
— Та невже? А що ж Домінікова на це скаже?
— Відомо що — битися з сином полізе!
— Нічого вона цим не вдіє.