Ну, тепер ви задоволені, місіс Браун?
— Ні, Робе, ще ні, — рішуче відповіла місіс Браун.
— Ох, ну й жінка! — вигукнув Роб, у кволому ремстві на власну безрадність. — Що ви ще хотіли знати, місіс Браун?
— Що сталося з хазяїном? Куди він поїхав? — питала вона, так само міцно тримаючи його й не зводячи з його обличчя гострих очей.
— Їй-богу, не знаю, місіс Браун, — відповів Роб. — Їй-богу, не знаю, що з ним, ні куди він поїхав, ні взагалі нічого. Знаю тільки, що він сказав при прощанні,— тобто, щоб я тримав язика за зубами; тож я вам по-приятельськи скажу, місіс Браун, — як маєте комусь передати хоч словечко з нашої розмови, то краще застреліться або замкніться в цій хаті й спаліть себе разом з нею, бо він не спиниться ні перед чим, аби відомстити. Ви його й наполовину так добре не знаєте, як я, місіс Браун. Кажу ж вам, — від нього не втечеш.
— Хіба ж я не заприсягалася? — спитала стара І не додержу присяги?
— Та думаю, певно, додержите, місіс Браун, — не без вагання і не без прихованої погрози сказав Роб. — Заради свого ж добра. Як і заради мого.
Він глянув на неї, вділяючи цю дружню осторогу, яку підкріпив ще й кивком голови, але аж таке близьке сусідство жовклого лиця з його невгомонним, гротескним ротом, і проникливо-зимним, старечим поглядом тхорячих очиць не справило йому приємності, тож Роб, збентежившись, потупив очі й завовтузився на стільці, наче збирався з духом, щоб заявити спересердя — більше на жодні питання він відповідати не буде. Стара ж, усе ще міцно тримаючи його, скористалася з нагоди й піднесла догори пальця — таємний знак для схованого спостерігача, аби був особливо уважний до того, що відбудеться зараз.
— Робе! — якнайоблеснішим тоном сказала вона.
— Боже милий, місіс Браун! Чого вам ще? — з розпачем озвався Точильник.
— Робе, а де умовились зустрітися твій пан і леді?
Роб ще дужче зайорзав на стільці, глянув угору, глянув униз, погриз палець, витер його об камізельку й нарешті сказав, дивлячись на свого ката:
— Ну, звідки я знаю, місіс Браун?
Стара знову піднесла пальця догори і, кинувши. "Давай, хлопче! Нічого зі мною говорити й не договорювати. Я хочу знати", — стала чекати відповіді.
Роб, пом'явшись трохи, раптом вихопився:
— Та чи я вмію вимовити назву чужоземного міста, місіс Браун? Яка ж ви чудна жінка!
— Але ти ж чув її, Роббі, — впиралася та, — і можеш повторити. Давай!
— Ніколи не чув, місіс Браун, — запевняв Роб.
Значить, хутко підхопила вона, бачив на письмі й можеш написати.
Роб, виражаючи свою досаду чимось середнім між сміхом і плачем, бо лукавство старої навіть під час отих цькувань, впроваджувало його, до певної міри, в захват, пошпортався неохоче в кишені камізельки і видобув звідти малесенький уламок крейди. Коли стара побачила, що він тримає в пальцях, очі її заіскрили, і, поспіхом звільняючи місце на сосновому столі, щоб можна було писати, вона знову подала той самий знак тремтячою рукою.
— Тільки перед тим я вам ось що скажу, місіс Браун, — мовив Роб, — більше мене ні про що не питайте. Більше я відповідати не буду; бо не маю що. Коли вони там мали зустрітися, хто то придумав, щоб вони їхали нарізно, — все це я знаю не краще за вас. І взагалі, я більше нічого не знаю. Ви б мені повірили, коли б я розказав, як знайшов цю назву. Розказати, місіс Браун?
— Так, Робе.
— Ну, то, місіс Браун, було це… тільки щоб ви більше нічого не питали, пам'ятаєте? — сказав Роб, звертаючи на неї очі, що тепер з кожною хвилиною ставали все сонливіші, все тупіші.
— Анічогісінько, — пообіцяла місіс Браун.
— Ну, то було це так. Коли відома вам особа залишала леді на мене, то сунула їй у руку папірець, де було написано, куди їхати, — щоб леді, мовляв, не забула. Вона не боялась забути, бо щойно він обернувся, порвала той папірець, і, коли я піднімав підніжку карети, один клаптик випав — решту, певне, вона викинула у вікно, бо більше нічого не було, хоч я й шукав потім. Там було тільки одне слово написано, отаке — як вам так уже дуже кортить знати. Але пам'ятайте! Ви заприсяглися, місіс Браун!
Місіс Браун сказала, що пам'ятає. Роб не мав більше що сказати і заходився повільно та старанно писати крейдою на столі.
— Д, — вголос прочитала стара, коли він накреслив першу літеру.
— Ви замовкнете чи ні, місіс Браун? — скрикнув Роб, прикривши літеру долонею й нетерпляче обернувшись до неї. — Нічого це вголос читати. Тихо будьте!
— Тоді пиши більші літери, Робе, — попросила вона, повторюючи свій таємний сигнал, — бо я погано бачу, навіть друковане.
Бурмочучи щось до себе, Роб з неохотою вернувся до своєї роботи і шкрябав далі. Коли він нахилив голову, чоловік, задля якого він, сам того не відаючи, отак трудився, вийшов з-за дверей і, затримавшись не далі як за крок позад нього, уважно стежив за непевними рухами його руки. В той же час Аліса, з протилежного боку, вдивлялася в рисовані літери й вимовляла їх самими вустами. По кожній літері очі її і містера Домбі, стрічалися, немов обоє шукали підтвердження одне в одного; і в такий спосіб обоє прочитали по буквах: Д-І-Ж-О-Н.
— Ось! — сказав Точильник і, наслинивши долоню, мерщій витер написане, а що цього йому видалося мало, то взявся шурувати стіл рукавом, поки від крейди навіть сліду не лишилося. — Тепер, сподіваюсь, ви вдоволені, місіс Браун?
На підтвердження цього стара пустила його руку й поляскала його по спині, і Точильник, знеможений допитом, катуваннями і спиртним, згорнув руки на столі, поклав на них голову й заснув.
Лише тоді, коли він добре розіспався, розкотисто хропучи, стара повернулася до дверей, за якими ховався містер Домбі, показуючи, куди він має вийти, а сама чатувала над Робом, готова затулити йому очі чи притиснути головою до столу, якщо б він підняв її, коли інший гість скрадався через кімнату. Та хоч зіркі її очі пильно стежили за сплячим, не менше пильнували вони й того, що не спав, і коли він, торкнувшись її руки, попри всю обережність, брязнув золотом, вони заблищали жадібно, наче в крука.
Доччині ж очі похмуро провели його до дверей і бачили все: як він пополотнів, як поспішав, не в силі забаритись бодай на коротку хвилину, і як горів бажанням діяти, рушати в дорогу. Коли двері за ним зачинилися, вона обернулася до матері. Стара підкульгала до неї, розтулила долоню і, знов у ревнивій жадобі стиснувши її в кулак, прошептала:
— Що він зробить, Аліс?
— Щось лихе.
— Уб'є?
— Він ошалів, бо вражено його пиху, і здатний і на це, а більшого ніхто не скаже — ні ми, ні він сам.
Очі її блищали сильніш, як у матері, і вогонь, що палав у них, був зловісніший, але обличчя й навіть губи були як біль білі.
Вони сиділи мовчки: мати була зайнята своїми грішми, дочка — своїми думками, лиш очі обох горіли у сутіні ледь освітленої кімнати. Роб і далі хропів уві сні. Рухалася тільки всіма забута папуга. Торсала своїм карлючкуватим дзьобом прутики клітки, дерлася під самий верх, лазила там, наче муха, догори ногами, і знову опускалася вниз головою, кусала, трясла, розгойдувала кожну прутинку, немов знала, що пан її в небезпеці, і рвалася на волю, щоб полетіти остерегти його.
Розділ п'ятдесят третій
ЩЕ ВІДОМОСТІ
Було ще двоє людей, кревних родичів зрадника — брат і сестра, яких він відрікся і на яких провина його впала чи не важчим тягарем, ніж на того, кого він скривдив так тяжко. Влізливий, надокучливий світ зробив містеру Домбі ту послугу, що наддав йому снаги для погоні і помсти. Світ розбурхав його гнів, вжалив його гординю, втілив у новий образ провідну ідею його життя, і потреба вдовольнити свій гнів стала для нього метою, на якій зосередились усі його думки і помисли. Вся впертість й непримиренність його твердої, непробивної вдачі, вся його похмура замкнутість, перебільшене відчуття власної значущості і ревниве почуття протесту при найменшій недооцінці цієї значущості — все те скерувалося в одному напрямку, як потічки у єдине річище, і несло його за собою. Найбільш поривчастий, найбільш запальний представник роду людського і то виявився б поступливішим супротивником у поєдинку, аніж понурий містер Домбі, доведений до такого стану. Дикого звіра і то легше було б завернути чи вмовити, ніж оцього солідного джентльмена в його крохмаленій, без зморщечки, краватці.
Але вже сама гарячковість його наміру була для нього своєрідним замінником дії. Доки він не знав, де ховається зрадник, намір цей відволікав його думки від власного нещастя й розважав іншими планами. Брат же і сестра його облудного улюбленця не мали такої втіхи; все в їхнім житті — минулім і сучаснім — надавало його переступові в їхніх очах ще більшої огидності.
Сестра, мабуть, і думала подеколи з сумом, що якби вона залишилась при ньому, його товаришем і другом, то він, може, й не опустився б до такого злочину. Та якщо й думала так, то без жалю за тим, що зробила, без найменшого сумніву, — що вчинила так, як велів їй обов'язок, і без того, щоб якось оцінити чи переоцінити свою саможертву. Та коли подібна думка приходила її грішному й покаянному братові — а таке бувало іноді, — то вливалася в його серце докором настільки болючим, що годі було той біль витерпіти. Про те, щоб помститися жорстокому братові, він не мав і гадки. Нові самозвинувачення, нові самокартання за власне нікчемство, за безчестя, в якому і розрадою, і докором сумління водночас було те, що він ніс його не сам, — ось єдині думки й почуття, що їх збурила у ньому ця ганебна новина.
Того самого дня, вечір якого описаний у попередньому розділі і впродовж якого світ містера Домбі винятково був заклопотаний втечею його дружини, вікно кімнати, де брат і сестра сиділи за раннім сніданком, заступила раптом тінь чоловіка, що сходив на ганок: був то Перч-посильний.
— Я вийшов з Болс-Понда зарання, — сказав містер Перч, по-свійськи заглядаючи в кімнату й затримуючись, щоб ретельно, з усіх боків повитирати анітрохи не заболочені черевики, — щоб, як було мені сказано вчора ввечері, обов'язково принести вам записку, містере Турботе, ще до того, як ви підете з дому. Я мав би тут бути добрих півтори години тому, — смиренно мовив містер Перч, — ко ли б не здоров'я місіс Перч… Я сю ніч разів зо п'ять, їй-богу, думав уже, що її втрачу.
— Така хвора ваша дружина? — спитала Гаррієт.
— Бачите, міс, — сказав містер Перч, спочатку обертаючись, щоб старанно причинити двері, — надто вже вона перейнялася тим, що сталося в нашій фірмі.