Ледерлунг справді була дуже милою жіночкою і мала хоч і не сильний, але приємний голос, а Штрумпф була вже таки не першої молодості, та ще й трохи за товста: наприклад, коли вона в останній сцені "Сновиди" з'явилася в нічній сорочці, з ліхтарем у руці і мала вилізти у вікно й перейти кладкою потік біля млина, то насилу могла пропхатися крізь нього і кладка вгиналася й тріщала під її вагою. Зате як вона співала у фіналі опери і з яким бурхливим почуттям кидалася в обійми Ельвіно: здавалося, ще трохи — і вона задушить його! А тим часом маленька Ледерлунг... та цур їй, годі пліткувати, досить того, що ці дами були прапорами французької і англійської партій у Пумпернікелі, і громадськість ділилася на прихильників однієї чи другої з цих великих націй.
На нашому боці були міністр внутрішніх справ, шталмейстер, особистий секретар князя і вихователь принца-наступника, а французів підтримували дружина головнокомандувача, який служив під проводом Наполеона, і гофмаршал з дружиною, що рада була отримувати з Парижа нові фасони й завжди виписувала їх та свої капелюшки через кур'єра мосьє Макабо. Секретарем його канцелярії був малий Гріньяк — молодий, лукавий, а нашим представникам — кошики стрічок і орденів Колеса святої Катерини Шліпеншльопенської. Французький посол отримав обидва ордени.
Він весь у стрічках, мов ваговоз, що дістає призи на змаганнях,— казав Глистер, якому правила йога служби не дозволяли приймати ніяких відзнак— Хай собі отримує ордени. Зате на чиєму боці перемога?-Справа в тому, що цей шлюб був тріумфом британської дипломатії: французька партія робила все, щоб наступник узяв принцесу з дому Поцтаузенд-Доннерветтіер,.
проти якої, звичайно, виступали ми.
На весілля були запрошені всі. На честь нареченої вулиця була оздоблена вінками квіток і тріумфальними арками. Великий фонтан святого Міхеля виливав струмені страшенно кислого вина, а водограй на Арішларійській площі пінився пивом. Були пущені всі головні фонтани, а в парку та в садах закопано стовпи для щасливих селян, на які вони задля втіхи могли видряпуватися, зривати годинники, срібні виделки, призові ковбаси тощо, почеплені вгорі на рожевих стрічках. Джорджі також отримав приз, зірвавши його з верхівки стовпа, на який він спритно видряпався під радісні вигуки глядачів, і шлам спустившись униз швидко, мов водоспад. Але хлопець вилазив на стовп тільки задля слави: свою ковбасу він віддав селянинові, який сам був мало не досяг до неї Î тепер стояв унизу, нарікаючи на свою невдачу.
Французьке посольство було ілюміноване на шість лампіонів яскравіше за наше; зате наш транспарант, із зображенням молодої пари, від якої панічне тікає Розбрат, до смішного схожий на французького посла, затьмарив супротивникові ілюмінацію. Я не маю сумніву, що саме за це Глистера потім підвищили на службі й дали йому орден Лазні.
На святкування прибули цілі юрми чужоземців і серед них, звичайно, англійців.
Крім балів у князівському замку, відбувалися громадські бенкети в ратуші і в.
редуті, до того ж у першому з них заходами однієї великої німецької компанії з Емса чи Ахена була опоряджена зала для trente et quarante та рулетки тільки на тиждень свят. Офіцерам і жителям міста не дозволяли грати в такі ігри, але селян, чужоземців і жінок туди пускали, як і будь-кого, хто мав бажання програти чи виграти гроші.
Малий шибеник Джорджі Осборн, кишені в якого завжди були повні грошей, коли мати з дядьком і майором поїхали на великий бенкет до замку, теж прийшов у ратушу в товаристві дядькового провідника, містера Кірша; і оскільки в Баден-Бадені йому пощастило лише зазирнути до гральної зали,— він був там з Доббіном, який, звичайно, не дозволив йому грати,— то тепер він, певна річ, найперше подався до місця тих розваг і почав крутитися навколо столів, де орудували круп'є і понтери. Грали жінки. Декотрі з них "були в масках — таке дозволялося в шалені дні карнавалу.
Біля одного стола з рулеткою сиділа русява жінка в сукні з глибоким викотом, уже далеко не новій, і в чорній масці, із якої дивно поблискували її очі; перед нею лежали картка, шпилька і кілька флоринів. Вона справляла якесь дивне враження.
Та хоч як вона старалася, хоч яка була уважна, а вгадувала погано. Жінка зітхнула, стебнувши плечима, і, проткнувши картку на стелі, затарабанила по ній пальцями. На квилю вона озирнулася й помітила гарненьке личко Джорджі, що зацікавлено спостерігав за цією сценою. Ото малий негідник! Що йому тут треба? Пильно дивлячись на нього блискучими очима з-під маски, вона запитала:-Monsieur nVeet pas joueur? /Ви не граєте? (Франц.)/-Non, madame ,— відповів хлопець.
Ви не коли не грали,— може, зробите мені невеличку послугу?-Яку? — спитав хлопець, почервонівши.
Зіграйте, "будь ласка, за мене. Поставте на будь-який номер.
Жінка витягла з-за корсажа гаманець, дістала з нього золотий — єдину монету, що там була,— і вклала її хлопцеві в руку. Джорджі засміявся і виконав її прохання.
Номер, звичайно, виграв. Кажуть, нібито є якась сила, що допомагає новачкам.
Дякую,— мовила жінка, присовуючи до себе гроші.— Дякую. Як вас звати?-Осборн,— відповів Джорджі і вже сягнув рукою до кишені по гроші, щоб і собі спробувати щастя, коли в залі з'явилися майор у мундирі і Джоз у костюмі маркіза, що приїхали з бенкету.
Дехто з гостей, знудившись у замку і воліючи розважатися в ратуші, пішов з бенкету ще раніше. Але майор і Джоз, мабуть, заїздили додому й довідалися, що хлопця там немає, бо Доббін відразу підійшов до нього, взяв за плече і швидко відвів далі від спокуси. Тоді озирнувся по залі, побачив Кірша, захопленого тим, про що ми вже казали, і, підійшовши до нього, запитав, як він посмів привести містера Джорджа в таке місце.
Laissez-moi tranquille / Дайте мені спокій (франц.)/,— відповів містер Кірш, якого розпалили гра і вино.— faut s'amuser, parbleu. Je ne suis pas au service de monsieur/ Треба ж людині розважитися,
хай йому біс. Я служу не у вас (франц.)./ .
Побачивши, в якому він стані, майор не захотів сваритися з ним, обмежившись тим, що забрав Джорджа, і тільки спитав Джоза, чи той теж іде з ними. Джоз стояв біля жінки в масці, якій тепер досить щастило, і з великим зацікавленням стежив за грою.
Ходімо краще додому, Джозе,— сказав майор,— разом з Джорджем і зі мною.
Я трохи побуду тут і вернуся з цим негідником Кіршем,— відповів Джоз. Почуття делікатності не дозволяло Доббінові сперечатися при хлопцеві з Джозом, тому він залишив його й пішов з Джорджі додому.
Ти грав?— запитав майор, коли вони вийшли надвір і звернули на свою вулицю.
Ні,— відповів хлопець.
Дай мені слово честі джентльмена, що ніколи не гратимеш!-Чому?— запитав хлопець.— Це така приємна розвага!
Майор красномовно й виразно пояснив йому, чому не можна грати; звичайно, він міг би підсилити свої настанови прикладом з життя Джорджевого батька, але не хотів жодним словом кидати тінь на пам'ять загиблого. Відвівши Джорджі додому, він пішов до себе й невдовзі побачив, як згасло світло в кімнаті Джорджі поруч з кімнатою Емілії, а за півгодини вона теж погасила світло. Я не знаю, що змушувало майора так уважно стежити за цим.
Л Джоз залишився біля грального столу; він не захоплювався азартними іграми, проте й не цурався їх: приємно було час від часу трохи полоскотати собі нерви.
До того ж у кишені його гаптованого бального жилета побрязкувало кілька наполеондорів. Він простяг руку через біле плече русявої жінки, що сиділа перед ним, поставив наполеондор і виграв. Жінка ледь посунулася, даючи йому місце біля себе, і скинула полу своєї сукні з вільного стільця.
Сідайте, й мені з вами пощастить,— мовила вона все ще з чужоземним акцентом, що дуже відрізнявся-від щирого, правильного "дякую", яким вона винагородила вдалий coup Джорджі.
Огрядний джентльмен озирнувся навколо, чи не бачить його хтось із вельможних осіб, опустився на стілець і промурмотів:-Авжеж, бог свідок, мені таки щастить! Я певен, що й вам пощастить зі мною.— Далі пішли інші компліменти, якими Джоз хотів приховати своє збентеження.
Ви часто граєте? — спитала незнайомка в масці.
Інколи ставлю два чи три наполеондори,— зверхнім тоном відповів Джоз, недбало кидаючи на стіл золотого.
Так, це цікавіше, ніж воювати з Наполеоном,— лукаво мовила маска, але, помітивши зляканий Джозів погляд, повела далі з милим французьким акцентом: — Ви граєте не задля виграшу. І я теж. Я граю, щоб забутися, та, на жаль, не можу.
Не можу забути давніх часів, мосьє. Ваш малий небіж — викапаний батько, а ви...
ви не змінилися... ні, змінились. Усі міняються, всі забувають, ні в кого немає серця!-Господи боже, хто ви? — вжахнувся Джоз.
Не впізнаєте, Джозефе Седлі? — сумним голосом запитала жінка і, скинувши маску, глянула на нього.— Ви мене забули?-Пожалься боже! Місіс Кроулі! — пробелькотів Джоз.
Ребека,— мовила вона і взяла його за руку, водночас не перестаючи стежити за грою.— Я зупинилася в готелі "Слон",— повела вона далі.— Запитайте пані де Родон. Сьогодні я бачила свою милу Емілію — яка вона гарненька і яка щаслива! І ви також. Усі щасливі, крім мене, бідолашної, Джозефе Седлі ,і, витираючи сльози хусточкою, обшитою вистріпаним мереживом, вона "ніби ненавмисне пересунула свою ставку з червоного на чорне.
Знов випало червоне, і вона програла.
Ходімо звідси,— мовила вона.— Погуляймо трохи, ми ж бо давні Друзі, правда, містере Седлі?-І містер Кірш, що на той час програв усі свої гроші, подався слідом за Джозефом осяяного місячним світлом вулицею, де мерехтіла ілюмінація і ледь виднів транспарант над приміщенням нашого посольства.
Розділ LXIV НЕПРИКАЯНИЙ
РОЗДІЛ
Нам доведеться пропустити частину біографії місіс Кроулі, виявляючи делікатність і такт, яких від нас вимагав світ — високоморальний світ, що, мабуть, не стільки бореться з людськими вадами, скільки не любить називати їх справжніми іменами. На Ярмарку Суєти є речі, які ми чудово й самі робимо, хоч ніколи не заводимо про них мови; так як ардавінці поклоняються дияволові, але ніколи не згадують про нього, так і вихована публіка не любить читати правдивого опису тих вад; вона, як усяка справді витончена англійка чи американка, не дозволить, щоб слово "штани" торкнулося її цнотливого слуху.