Від страху билися між собою.
Інші шукали товаришів, зжившись із ними/ в казармі і в строю. Траплялися сміливці, що поверталися в поле. Вони кликали, оплакували друга, з яким уміли розділяти чашу вина, шматок хліба, жінку. Відчайдушні погуки будили тишу за три стадії від багать скіфів. А за двадцять стадій в очеретах перешіптувалися боягузи і пливли через Гебр, стараючись не схлюпнути водою.
Плакали покинуті поранені. Не чути було начальствуючих. Чи всі вони перебиті, чи, виживши, ховаються — солдатам було не до того.
Скромно сидів Мал у колі старших, хоч і сам був старший, вів у далекий похід сотню, таку ж, як і в старого слобожанина Крука. Не вдавав Мал. Він і справді був мовчазником, яких росичі поважали, вважаючи пустопорожнє слово ґанджем.
Сотник. Помислити треба: сто воїнів, сто мечів, сто списів. Сто луків — сто трупів одразу ляжуть.
Були часи, сам князь Всеслав у роські й слободі очолював одну сотню. "Недавно, гадаєш?" — запитував себе Мал. А чи давно, бо роки відлічуються справами, а не опалим листям.
Через непотрібні, забуті засіки, придатні нині хіба що лише звірині на нори, повсюди гірські дороги. Що вони знали, колишні люди! Далі за свій кон очі не бачили. Через чутки — і то не осягали широкого світу.
Мал сказав своє слово: дати передихнути завтра, а там — далі йти.
Що ще казати треба! Перепочинок — стріли зібрати, коней доглянути, собі дати раду, тіло вимити в солодкій воді. Все в своїх руках, усе в своїй волі. Добре, полонених немає. Вільно. Малові не потрібні полоненики.
Навіки запам'ятався Малові розорений хозарами погост і понівечене тіло злуватого натурою, але улюбленого пращура Велимудра. Дідуган злий був не душею, а страхом перед Степом. "Ні, тепер ми на Росі інакше живемо. З неба Велимудру видно, як струсонули імперією, наче собачам!"
Молодим слобожанином Мал самочинно пішов одвукінно на південь степовою дорогою. Після двох місяців повернувся; крім збережених коней, пригнав пару чужих. На в'юках здобич.
Міцна влада старших. Чотири місяці Мал у покару полов бур'ян на погості. Мовчав і ніби посміхався — йому щоку потяли, і шрам підтягнув верхню губу в першому пушку. Він, переправившись через Інгул, нишпорив на правому березі Дніпра. В пониззі спіймав трьох вершників. Якого племені? Хто його знає.
Ще через чотири літа Мал зник уже не сам, а з трьома товаришами. Важче стало вибиратися із Поросся. Раніше — ступив через Рось, минув Турове урочище — і бережись тільки чужаків. А тепер орали поляни на три, на чотири дні південніше від Росі, в верхів'я Інгулу й Інгульця осідали жадібні до чорноземлі прип'ятичі. Біля Орлиної гори стояли роські дозори. Не пройдеш. Вужем проповзли молоді слобожани: не з потреби, а щоб похизуватися спритністю.
Знайомими дорогами Мал провів товаришів нижче Хортиці. Через Дніпро переправилися по-хозарськи, підв'язавши козячі міхи. Пішли на схід, переправилися через біло-водий Танаїс-Дон і вткнулися в Ітиль-ріку, досі ніким з росичів не бачену.
Там молоді розвідали хозарські гнізда, зумівши себе не виявити відвагою.
Повернулися на Рось узимку, теж із здобиччю, навіть із жменею рідкісних на Росі золотих монет. На зворотній дорозі біля лівого берега Дніпра зустрілися блукачам якісь люди, що поверталися з осіннього торгу на Хортиці. Не стрималися росичі, хоча лазили в хозарську пельку за іншою здобиччю.
На тонкій шкурі, вичиненій ромейським способом, Мал привіз малюнки, накреслені свинцевою паличкою. Струмки, ріки, кургани, луги, ліси-гаї, мертві піски, солодкі озера — все потрібне, якщо доведеться йти бити хозарів. Не легкий цей шлях. За цим разом Малу була шана від росичів. Він ходив подивитися на хозарів за княжим велінням.
Коні паслися в лінивій дрімоті, щоб свіжими прокинутися під ранок. Росичі спали, поклавши голови на сідла. Табір відкритий усім вітрам. Тихі й теплі ромейські ночі, добра тут земля.
Солодка ніч, спокійна. Відлетіли табуни душ убитих ромеїв. Нічний звір, яких немає на Росі, жалібно і моторошно виє вдалині. В полі місяць кинув довгі тіні поранених коней. Коні помирають мовчки і навстоячи. Десь кличе людина. То ромей скаржиться на свою долю.
Вовчі зграї підходять і відступають. Чуючи дух людини, нашорошують на хребтах шерсть. Вартові, оточивши табір, неквапливо роз'їжджають вперед-назад, мовчки зустрічаються, облеліяні прозорою дрімотою, яка не заважає їм ні чути, ні бачити.
Руки й ноги в Асбада сковані ланцюгами. Ланцюги взяті з в юків ромейських. Така снасть є в кожному в'юкові. Солдати з Тзуруле захопили припас, готуючись захопити і варварів.
Асбадові пальці завмерли на кульках чоток. Палатійська звичка. Старіючись, Юстиніан Божественний став ще благочестивішим.
Полонений комес отримав шмат хліба, спеченого в приску, шматок кінського м'яса, обвугленого на вогні, і воду. Він житиме, давши за себе викуп. Викуп особливий — словами.
Асбад знає все про сили імперії. Нарзес залишив в Італії свою армію. А то піднімуться нові рекси італійців, нові Тотили і Тейї. В іншому разі вторгнуться франки. В іншому разі вторгнуться лангобарди. На сході, на Кавказі кордон імперії постійно кровоточить. Патрикій Кирило веде проти варварів два легіони. Це все, що залишилося від Фракії.
Охоплений жахом, з волею, зламаною тривалими годинами безвиході, Асбад, не замислюючись, не розуміючи, виказав скіфам на допиті і патрикія Кирила; Асбад не знав, що префект уже переможений. Тепер Асбад утішав себе. З тзурульською кіннотою впав один із мурів імперії.
Та імперія непереможна. Варвари з'являються, варвари зникають, а імперія пливе і пливе, як нетонучий корабель. Мури зводяться знову, варвари стомлюються ламати їх. Імперія вічна. Треба вміти зберегти себе. Буде ще і влада, будуть і радощі життя. Асбад не може спати. Згадуючи день бою, він знову бачить смерть, смерть. Скільки разів вона дотикалася до тіла. Тоді йому не було страшно. Тепер він здригався від згадок, тер чоло, щоб відігнати привид, і ланцюг бряжчить, вдаряє по обличчю. Страшно. Та його вберігає Доля, Доля.
Доля за нього. Цим по-справжньому можна пишатися.
5
Кінь, боячись кам'яного осипу, обережно переступав, випробовуючи чутким копитом надійність опори. Тривожив запах інших коней. Хотілося руху. Відчуваючи волю вершника, гнідий заспокоївся: чекати, треба чекати.
Гладеньке море піднімалося синьо-червонястою стіною, в рівень з горами, чудесно вводячи в оману око.
Збулася мрія, збулися сни, які легко переносили Ратибора з темряви зимових ночей, із слобідської хати на береги Теплих морів. І ось він тут не в легкому леті душі, а в ЯВІ тілесного образу.
Пропускаючи військо, похідний князь дивився не на море, а на обличчя росичів. Проходячи повз Ратибора, вершники змовкали. Кожен думав — а як приладнаний сагайдак, чи добре вмостилося сідло, чи тугий в'юк і чи однакові переметні суми. Суворий похідний князь, усе бачить. Сотні стікали правим берегом Гебра, імперською дорогою, до моря.
Ратибор не шукав неладу в зброї чи в сідланні, він хотів знайти себе в молодих. Адже його часи минулися, не такий уже він, його не вабить більше мрія про чудесне. Він несе собою військо.
Його світ більший за мрію, з якою колись поплив до імперії випадковий друг Індульф-Лютобор, прус з Вовчого моря.
Блакитний степ знижувався. Під копитами роських коней уже перекочується вишліфувана хвилями галька. Уже лягло під ними слухняне море, воно рівніше, ніж найрівніший степ. Ходити б по спині таких вод, якби справді в людини була така сила, про яку колись брехав на Торжку-острові чорний ромей. Ось і море. Воно край земної тверді. Не чудеса теплих вод захоплюють Ратибора. І він думає не про це мале військо, з яким нині прийшов на берег Теплого моря. Його турбота — велике військо, великий простір.
На північ від Росі густі ліси, вузькі ріки-дороги. З Дніпра є дві річкові стежки: на Ільмень і Двіною на Вовче холодне море. В лісових нетрях, у глибоких снігах і в трясовинах боліт тоне крижана безлюдна північ. А на південь кінному росичеві вільно йти. Степ відкритий, гори доступні. Південь близько, в ньому немає безмежжя північної тверді. Потрібна сила війська.
Думалося Ратибору про те, що імперська Візантія стоїть далеко від кордону, а улюблений Всеславу Княжград на краю роської землі. Славний Княжград, як фортеця проти Степу. Так і ставився він, після перемоги. Сила війська — від сили землі. Сидіти б якнайглибше роському князеві там, де краще чути голос землі.
Далекий край моря, потемнівши, відрізався від небосхилу. Вітер біжить, порушуючи безлюдний спокій чужої солоної води. Ратибор чує гомін голосів, чує кінський тупіт. Слухняно і злагоджено йде молоде військо. Прожитими роками похідний князь вдвічі старший майже за кожного воїна. Та його тіло дужче, ніж у літо першого поєдинку, коли біля Солодкого ручаю били нападників хозарів. Чудесно ворухнулося забуте, і князь не став себе обманювати: смаглява дівчина, яка чекає його на руїнах Мізійського Неаполя, це хозаринка.
Як вітер пилюку, так чутка про роську силу змітала ромеїв з дороги, наче бог дочасно брав їх до себе на небо.
Були порожні селища з каменю за кам'яними мурами. Проте поля, які виповзали на схили передгір'їв, жовтіли майже зрілим хлібом. Сади вгиналися від рясноти плодів. Скрізь огорожі чи живоплоти з колючого тяганцю — кущі, які ромеї називають акулеатосом — держидеревом.
Росичі навчилися відрізняти щойно покинуті житла від давно занедбаних, де через розвалені дахи проросло дерево, стіни вкрилися мохами.
З Юстиніанополя назустріч військам виїжджав патрикій Кирило, нездалий полководець. Він прибув як друг, з дарами солодких наїдків, вина, оздоб. Від імені базилевса-автократора, повелителя імперії, префект Фракії запропонував Ратибору союз. Буде навіки забута кривда, заподіяна слов'янами великій імперії. Нехай слов'яни залишаться у Фракії. Фракія славиться родючістю землі і радощами життя. Слов'яни отримають уже оброблені землі, будинки, статки. їм привезуть вродливих жінок. За все слов'яни візьмуть на себе обов'язок служити у війську. Вони, як союзники, воюватимуть за базилевса, і здобич, яку вони візьмуть, стане їхньою власністю. Давня імперська практика: власкавити варварів, посадити їх на землю, задобрити.