Флер помітила, що то був чек.
— Не продам я йому свого Гогена,— сказав він.— Не розумію, що в ньому знаходять твоя тітка й Імоджен.
— Чи мама.
— Мама?— перепитав Сомс.
"Бідний тато!— подумала Флер.— Він ніколи не виглядає щасливим, по-справжньому щасливим. Не хотілося б засмучувати його зайвий раз, але, звичайно, доведеться, коли повернеться Джон. Гаразд, на сьогодні досить!"
— Час одягатися до вечері,— сказала вона.
Коли Флер опинилася в своїй кімнаті, їй спало на думку надіти маскарадний костюм. Він був із золотої парчі; золотисті шаровари були туго стягнені на кісточках, на плечі був накинутий плащ; на ногах — золоті черевички, на голові — шолом з золотими крильцями; і все, особливо шолом, було всіяне золотими дзвіночками,— труснеш головою, і вони ніжно дзеленчать. Флер одяглася, і їй стало прикро, що Джон не може її бачити, навіть стало жаль, що її не бачить той веселий юнак, Майкл Монт,— нехай би хоч він подивився на неї. Але гонг уже пролунав, і дівчина пішла вниз.
У вітальні вона вразила всіх. Вініфред вважала, що вбрання "дуже цікаве". Імоджен була в захваті. Джек Кардіган назвав костюм "чудовим, чарівним, розкішним і незрівнянним". Мосьє Профон усміхнувся очима і сказав: "Гарненький невеличкий костюмчик!" Мати, напрочуд гарна в чорних мереживах, подивилася на неї і нічого не сказала. Її батькові лишилося прикласти мірку здорового глузду:
— Навіщо ти це надягла? Ти ж не танцювати прийшла.
Флер крутнулася, і дзвіночки задзеленчали.
— Примха!
Сомс пильно подивився на неї, відвернувся і подав руку сестрі. Джек Кардіган повів її матір. Проспер Профон — Імоджен. Флер пішла сама, подзвонюючи дзвіночками...
"Невеличкий" місяць невдовзі сховався, і на землю лягла травнева ніч, м'яка й тепла, огортаючи своїми барвами виноградного цвіту і своїми пахощами примхи, інтриги, пристрасті, прагнення і жалі мільйонів чоловіків і жінок. Щасливий був Джек Кардіган, що хропів собі в біле плече Імоджен,— здоровий як бик; або Тімоті у своєму "мавзолеї", занадто старий для всього на світі, крім дитинячого сну. А багато, багато людей не могли заснути чи бачили сни, і світ дражнив їх своїми суперечностями та недоладностями.
Впала роса, і квіти згорнулися; на лузі біля річки паслися корови, намацуючи язиком невидиму траву; і вівці лежали на крейдяних пагорбах непорушно, наче каміння. Фазани на високих деревах у пенгборнських лісах, жайворонки в своїх трав'яних гніздах біля уонедонських кар'єрів, ластівки під дахом у Робін-Гілі й лондонські горобці — всі спали спокійно, без сновидінь, у лагідній тиші. Мейфлайська кобила, яка, певно, ще не призвичаїлася до нового житла, чухалась на своїй соломі; нічні мисливці — кажани, метелики, сови — зрідка шугали в теплу пітьму; але мозок денної природи поринув у спокій ночі, безбарвний і тихий. Лише люди, віддавшись химерам турбот чи кохання, палили в ці самотні години тремтливі вогники своїх мрій і помислів.
Флер, вихилившись із вікна, чула, як годинник у холі приглушено вибив дванадцяту, чула тихий сплеск риби, раптове тремтіння осики від подиху вітру, що повівав із річки, далекий гуркіт нічного поїзда і час від часу чула звуки, які неможливо визначити в темряві,— тихі таємничі прояви незліченних емоцій людини і звіра, пташки й машини або, можливо, покійних Форсайтів, Дарті, Кардіганів, що збираються на нічну прогулянку в світ, який колись був своїм для їхніх душ, поки вони не розлучилися з тілом. Але Флер не прислухалася до цих звуків; її душа, що аж ніяк не поспішала розлучитися з тілом, линула на швидких крилах від залізничного вагона до квітучого живоплоту, прагнула до Джона, гналася за його забороненим образом, за звуком його голосу, який став для неї табу. І вона роздувала ніздрі, намагаючись відтворити з нічних річкових пахощів ту мить, коли Джонова рука прослизнула між цвітом глоду і її щокою. Довго в химерному костюмі сиділа вона на підвіконні, ладна в своїй відвазі обпалити крила на свічці життя; а тим часом метелики, що рвалися до лампи на її туалетному столику, черкалися крильцями об її лице, не знаючи, що в домі Форсайта не буває відкритого полум'я. Та врешті навіть її почало хилити на сон і, забувши про свої дзвіночки, вона хутенько зістрибнула з підвіконня.
Крізь відчинене вікно своєї кімнати, поряд із кімнатою Аннет, Сомс, який теж не спав, почув їхній тихенький дзенькіт,— так могли дзвеніти хіба що зірки чи краплі роси, що спадають із квітки, якби можна було почути такі звуки.
"Примха!— подумав він,— Ні, не певен. В неї непокірлива вдача. Що мені робити? Флер!"
Він довго лежав без сну і думав свою думу.
ЧАСТИНА ДРУГА
I. МАТИ І СИН
Навряд чи було б справедливо твердити, що Джон Форсайт супроводив матір до Іспанії неохоче. Він ішов, як слухняний пес пішов би на прогулянку зі своєю хазяйкою, залишивши на подвір'ї принадну баранячу кістку. Він ішов, озираючись на кістку. Коли у Форсайтів забирають баранячу кістку, вони звичайно сердяться. Але Джон ніколи не сердився. Він обожнював свою матір, і, що не кажіть, це була його перша мандрівка. Італія змінилась на Іспанію дуже легко — він тільки сказав: "Поїдемо краще до Іспанії. Ти бувала в Італії не раз, а мені хочеться, щоб ми обоє побачили нові місця".
У ньому з наївністю поєднувалася хитрість. Він ні на хвилину не забував, що треба скоротити мандрівку з двох місяців до шести тижнів, і тому він не повинен жодним порухом виказати свого наміру. Як на людину, що залишила, на дорозі таку апетитну кістку, людину, опановану такою настирливою ідеєю, він виявився непоганим супутником: не сперечався, куди й коли їхати, був невибагливий до їжі і віддавав належне країні, такій чужій для більшості мандрівників-англійців. флер вчинила дуже мудро, відмовившись писати йому: Джон приїздив на нове місце без нетерплячки й надії і міг зосередити всю свою увагу на віслюках, церковних дзвонах, на священиках, патіо, жебраках, дітях, горластих півнях, на сомбреро, кактусових живоплотах, старих білих селах серед гір, козах, оливкових гаях, зелених рівнинах, співочих пташках у маленьких клітках, на продавцях води, на заході сонця, динях, мулах, на великих церквах, картинах і на оповитих імлою сіро-брунатних горах.
Вже настала літня спека, і мати з сином тішилися відсутністю своїх співвітчизників. Джон, який, наскільки йому було відомо, не мав у своїх жилах ані краплини неанглійської крові, часто почував себе ніяково у присутності своїх земляків. Йому здавалося, що вони діловиті й розумні, що вони куди практичніші, ніж він. Юнак признався матері, що він, певно, істота зовсім нетовариська — йому кортить утекти від усіх, хто може розмовляти про те, що служить темою звичайних розмов. Айріні відповіла просто:
— Так, Джоне, я тебе розумію.
Самотність дала йому рідкісну нагоду оцінити те, що може зрозуміти не кожен син: всю глибину материнської любові. Усвідомлення того, що він мусить дещо від неї приховувати, зробило його, без сумніву, надміру чутливим; а знайомство з південним народом примусило його ще більше захоплюватися типом її вроди, яку в Англії називали іспанською; але тепер він побачив, що це не так. Врода його матері не була ані англійська, ані французька, ані іспанська, ані італійська — вона своя, особлива! Він оцінив і проникливість своєї матері. Наприклад, він не міг сказати напевно, чи помітила вона його захоплення фрескою Гойї "La vendimia" і чи знала вона, що він крадькома приходив до цієї фрески після сніданку і ще раз наступного ранку, щоб довго постояти перед нею вдруге і втретє. Певно ж, та дівчина була не Флер, але вона була досить схожа на неї, щоб пройняти його серце болем, таким приємним для закоханих, нагадуючи, як Флер стояла біля його ліжка, піднявши над головою руку. Носити в кишені листівку з репродукцією цієї фрески, раз у раз витягати її і милуватися нею стало для Джона однією з тих поганих звичок, які рано чи пізно помічає око спостерігача, загострене любов'ю, страхом або ревнощами. А спостережливість його матері загострювало і те, і друге, і третє. В Гренаді його спіймали на гарячому. Він сидів на осяяній сонцем кам'яній лаві в саду, звідки йому годилося б милуватися краєвидом, що відкривався за зубчастим муром Альгамбри. Він думав, що мати розглядає левкої в горщиках між підстрижених акацій, коли раптом пролунав її голос:
— Це твій улюблений Гойя, Джоне?
Він запізно стримав рух, що його міг би зробити школяр, ховаючи від учителя шпаргалку, і відповів:
— Так.
— Звичайно, картина чарівна, але мені більше подобається "Quitasol" [77]. Твій батько, певно, був би у захваті від Гойї. Навряд чи він його бачив, коли їздив до Іспанії дев'яносто другого року.
Дев'яносто другого року — за дев'ять років до його народження! Як склалося колишнє життя батька й матері? Якщо вони можуть зазирати в його майбутнє, то й він має право зазирнути в їхнє минуле. Він підвів погляд на матір. Але щось на її обличчі — тінь тяжко прожитого життя, таємничий відбиток почуттів, досвіду і страждання з його незмірною глибиною і спокоєм, купленим дорогою ціною,— обертало цікавість у зухвальство. Його мати, певно, прожила дуже цікаве життя; вона така гарна і така... така... Але Джон не вмів висловити того, що почував у ній. Він підвівся й задивився вниз, на місто, на рівнину, де зеленіли ниви, на кільце гір, що сяяли в призахідному сонці. Життя його матері було як минуле цього старого маврітанського міста: сповнене великого змісту, глибоке, далеке; перед ним його власне життя здавалося немовлям — безнадійна недосвідченість і невідання! Кажуть, у тих горах на заході, що зводяться просто з синьо-зеленої рівнини, наче з моря, колись жили фінікійці — незбагненний, дивний, таємничий народ,— високо над землею! Життя його матері було для нього такою ж таємницею, як фінікійське минуле для міста в долині, де співали півні, де гралися й весело галасували день у день діти. Було прикро, що вона знає про нього все, а він про неї нічого, крім того, що вона любить його і батька і що вона вродлива. Його цілковита недосвідченість — він навіть не побував на війні, чим може похвалитися мало не кожен!— принижували його у власних очах.
Тієї ночі з балкона своєї спальні він дивився на міські дахи — ніби соти з гагату, слонової кості й золота; потім довго лежав і прислухався, як перегукуються сторожі після бою годинника, і в голові у нього народжувались рядки:
Голос лунає вночі, лунає в сонних кварталах
Старого іспанського міста під білими спалахами зір.
Що каже цей голос, лункий, тужливо-скорботний?
Чи це просто сторож вістує нам спокій?
Чи просто подорожній шле до місяця свою пісню?
Ні, то, щастя згубивши, плаче закохане серце,
То воно кличе: "Коли?"
Слово "згубивши" здавалося йому холодним і невиразним, але "втерявши" було ще гірше, а іншого ритмічно схожого слова він не міг підшукати.