Між собою роські воїни спілкувалися зі щирою простотою. Бойовий сприт, вихований тяжкою наукою воїна, зміцнювався старанністю простої душі, що віддається справі з безкорисливою захопленістю.
В дунайській фортеці ромеї сиділи, як миші, лякливо стежачи за переправою. Тоді не було росича, який, міряючи по собі, не знайшов на правому крутому березі місця, звідки він ударив би, якби він був ромеєм.
Росичі розуміли хозарів: ті вміли і битися, і відбиватися, і з життям розставатися по-воїнськи, не ганьблячи себе. Суніка-хан поводився не як ромейський воєвода Кирило.
Суніка-хан помер разом зі своїми воїнами, і ніхто не просив помилування.
Про велику війну з хозарами росичі берегли пам'ять в оповідях, співали пісні і в піснях добре місце відвели Су ні ці та хоробрим хозарам, бо слава переможців виростає від правдивої розповіді про відвагу переможених.
Затулившись щитами, наставивши списи й мечі, впершись у стремена, ромеї чекали на удар варварів. Позаду легати і центуріони ще кричали, наводячи лад.
Несподівано і дивно варвари спинилися, залишивши між собою і строєм Асбадового полку стадії дві чи менше.
Та Асбаду не було перепочинку. Не розтуляючи ротів для бойового поклику, занімілі варвари всі водночас випустили хмару стріл. Довкіл Асбада закричали поранені, яких особливо добре було чути через те, що мовчали скіфи. Самому Асбаду дістався важкий удар в чоло каски, від якого залізний ковпак смикнувся на голові, рвонувши нижню щелепу лускатим ременем. Аравійська' кобила Німфа, за котру комес заплатив п'ятдесят статерів, підігнула ноги в зап'ястях і ткнулася ніздрями в землю. Асбад відскочив, скоряючись інстинктові бувалого наїзника. Нещасна Німфа лягла на бік. Комес упав: його, конаючи, збив конвульсивним ударом копита інший кінь. Міцність добре викуваних латів порятувала Асбада від каліцтва.
Підвівшись, комес побачив себе серед коней, що билися в передсмертних судомах, серед скинутих на землю вершників. Запам'ятався іпаспист, який тримав руками в блискучих наручнях стрілу, а кінець стріли ховався в щоці.
Завіса відсмикнулася: скіфи здавалися особливо великими, високими. Змахи рук лучників. Кінський хропіт. Стогони людей. Незносне пренькання. Згнітаючи повітря, стріли затьмарювали денне світло.
Асбад підняв щит свій чи чужий — кому це цікаво? Стріла промчала над щитом, рвонувши ліве вухо. Огидне відчуття глухоти і болю під черепом. Асбад упав на коліна, ховаючись за гарячим трупом Німфи. Під рукою виявилась не земля, а шовк священної корогви тзурульської кінноти, покинутої корогвоносцем.
Залунали вигуки варварів — до комеса повернувся слух. Знаючи сотню слов'янських слів, він зрозумів: начальники скіфів відкликають своїх назад. Раптом голоси варварів покрив свій воїнський поклик:
— Ніка! Ніка! Бий, убивай, перемагай!
Порятунок! Асбада підкинуло, наче опіком нагая. Гевва-дій, начальник правого крила, встиг повернутися, щоб ударити на варварів збоку. Так. Усе скінчилося. Залізна злива скіфських стріл припинилася.
Випроставшись, Асбад бачив порив кінноти Геввадія. Щільна колона вершників в зблиску жовтої міді та срібла начищеного заліза! Злякані варвари розлетілися, як зграя голубів, захоплених мисливцями на просяному полі.
Солдати на змилених конях скакали за дві сотні кроків, змітаючи варварів. Комес бачив піну на вудилах, роззявлені роти вершників. В ім'я Пантократора! Асбад підняв корогву, яка розпустилася над ним, наче порфира базилевса.
Коня! Комес скочив до коня, що залишився без господаря, вхопив повід. Кінець його вплівся в пальці чоловіка, який лежав під копитами. Асбад упізнав старшого своїх іпаспистів. Стріла стирчала з його грудей. Асбад смикнув повід раз, другий. І ногою допоміг собі вирвати ремінь з неподатливої руки.
До Асбада повернулося втрачене самовладання. Він підняв корогву і, захоплюючи за собою вцілілих і тих, що не кинулися втікати, поскакав за полком Геввадія.
Широка, вільна для скачки фракійська рівнина. Гаряче повітря гуляло з грудей в груди. Піт, кров. Кров, піт. Спліталися невидимі струмини гострих запахів тіла ромея і тіла росича. Чи світило сонце, чи знову його заховали хмари? Чи дув вітер, чи була непорушна спекота літа? Здається, заблукала хмарина встигла пролити кільканадцять краплин, які одразу висохли...
Геввадію не було дано доторкнутися до варварів. Не зміг і він змусити скіфів стати до бою, щоб зламати їх списами і мечами. Асбад бачив: ніби, втікаючи від Геввадія, варвари насправді не думали покидати поле, таке зручне для кінноти, так старанно обране Асбадом.
Відступивши перед натиском Геввадія — правильніше сказати відскочивши,— варвари розділилися на кілька загонів, запропонувавши змагання в спритності. Ніби граючись у викрутаси, скіфи уникали сутичок і стріляли, стріляли. Асбад бачив, як варвари, правуючи конем тільки ногами, відпускали тятиви на повному скаку, однаково влучно і потужно пускали стріли перед собою, ліворуч і праворуч.
Коні під уцілілими вершниками Асбада ще мали сили для погоні. Геввадій, кваплячись з єднатися зі своїми, ішов повним махом більше сорока стадій і тепер розплачувався за перенатугу. Коні мимо волі вершників починали йти ступою.
Чи ступою, чи повним махом, тзурульська кіннота танула під стрілами варварів незважаючи на її мужність. Сонце ще високо стояло над Родопами, коли вцілілі Асбад і Геввадій зрозуміли марність спроб змусити скіфів битися по-ромейськи, нав'язавши їм правильний бій.
Якби хоч ліс, де можна сховатися від стріл! І ліс, і гори застигли в недосяжній далині. З усієї тзурульської кінноти залишилося п'ять чи шість сотень вершників. Було обрано невисокий горб, щоб на ньому протриматися до темноти, коли вгамуються сатанинські луки скіфів. Солдати спішились, щоб заховатися за кіньми.
З горба Асбад побачив, що розгром його кінноти відбувається на невеликому просторі. Варвари кружляли, водячи за собою ромеїв. Скрізь густо накидано трупів коней і людей. А чи був убитий хоч один скіф? Асбад не знав.
Тіні видовжувались. Солдати голосно молилися, привертаючи Всевишнього обіцянками багатих пожертв, обіцяючи богові за порятунок золото й срібло. Були й богохульники: бог покинув їх, то чи не допоможе Сатана?
Звідки в цих скіфів стільки стріл і таке вміння стріляти! Вони били з такої відстані і так влучно, як ніхто із со-юзників-федератів імперії: гунни, бесси, герули, маври, ну-мідійці. Страшна чума впала на імперію з невідомої землі.
Асбад зрозумів, що даремно привабив його пагорб, як рятівна місцина. Варто було залишитися на рівному місці, ховаючись за трупами коней.
Уже перебиті всі коні, багато вершників побиті і майже всі поранені. Впавши у відчай, Асбад не забажав вчинити гріх самогубства, як Геввадій, який заколовся, мучачись від рани в обличчя.
Асбад сам побіг на скіфів. Хтось вискочив йому назустріч. Може, цей прийме двобій? Асбад зупинився, облизуючи сухим язиком зшерхлі губи. Цілий день без води! Комес відчув сморід власного дихання.
Варвар налетів косокрилим коршаком. Асбад приготувався розмахнутися мечем. Варвар здаля махнув рукою. Зашморг упав Асбаду на плечі. Комес учепився в твердий мотуз, і нездоланна сила потягла його тіло, як мішок, у темряву, в ніч.
Охоловши, сонце впало за Родопи. В сутінках поранені кричали, як завжди кричать на полях битви, від болю і від відчаю.
Пі зно, важко викотившись над берегом окровавленої Фракії, місяць повис багряним плодом за чорним листям очеретів. В очеретах переможені повзли до Гебра, щоб згасити незносну спрагу, щоб спробувати дістатися до ро-допських лісів, де — дай боже переплисти ріку! — можна сховатися від скіфів, від слов'ян, від варварів, які володіли неймовірним мистецтвом бою.
Для берегів Теплих морів з найдавніших літ Доля була повелителькою людей і богів. Всеосяжність влади Долі визначена була у відшліфованих міркуваннях учених і в примовках простого люду. Найхитріші з правителів мудро переконували людей, що не їхній, правителів, недосконалий розум, а покровительство Фатума дає земним володарям успіх, переконували не через скромність, а щоб зміцнити свою владу. Ставши християнськими, береги Теплих морів не змогли розстатися з Долею, залишилося і поняття, і само слово, як вираження нездоланної волі бога. Казуїсти-богослови говорили про свободу людської волі, намагаючись у словах вирішити неможливе: сумісне існування волі нікчемної людини і волі всемогутнього. Темні, небезпечні розмірковування, спроба пройти над прірвою єресі по лезу ножа. Віра в Долю непроникною завісою закривала дійсність.
Полководець робив своє, знаючи, що успіх вирішує Доля. Після бою, набравши зримих форм, воля Долі ставала зрозумілою.
Переможений бачив, що його супротивник виявлявся чисельнішим, ніж здавалося. Або ж до переможця в останню годину прибувала підмога, а сподівання переможеного на додаткові сили виявлялись обманутими. Виступали залоги, які щасливо для противника зберегли запасну силу несподіваного удару. Після бою і солдатові було видно волю Долі.
Недобитим і спішеним тзурульським вершникам сьогодні Доля явила щось зовсім нове. Вони зустрілися з летючим воїнством самого Сатани. Впіймати таких — ловити рибу голою рукою.
Ці варвари володіли особливою зброєю. їхні стріли прохромлювали панцирі, пробивали щити. Знайшовши зап'ястя під наручем, стріла пришивала руку до грудей.
Не всім пораненим вдалося вирвати стрілу. Стирчали шматки дерева, зламаного в поспіху. Наконечник засів глибоко, хай буде прокляте все і хай змилується Ісус, син божий, який прирік на погибель християнське військо.
— Пресвятая Діво Маріє, не дай загинути! Хто раз надів каску солдата, той і вмре в ній. Солдат нічого не вміє, окрім свого ремесла, змилуйся, боже, над убивцею, насильником, грабіжником, злодієм, я чинив те, що й інші.
— Будь мені свідком сам Сатана, якщо бог Пронесе мене живим, віднині я битимуся проти скіфів тільки з-за мурів фортеці. Адже я залишуся солдатом, бо куди мені діватися? Взяти торбу жебрака, щоб мене схопив префект чи перетворив на раба перший же власник, спіймавши на своїй землі бродягу?
Сонце мертвих — місяць — освітив утікачам дорогу до порятунку. Вони пробували ловити коней, яких теж привабила ріка. Хтось, напавши на свого, як на ворога, кинджалом скидав із сідла щасливця.