Ні, мені зовсім не потрібна його земля. У наші часи володіти землею страшенно нудно. Ви не згодні?
— У нашій родині ніхто не володів землею,— сказала Флер.— У нас усяка інша власність. Здається, один із дядьків мого батька мав колись ферму в Дорсеті — із сентиментальних мотивів: наш рід походить із того краю; але це була така дорога забава, що вона не давала йому ніякої втіхи.
— Він продав її?
— Ні, не продав.
— Чому?
— Бо ніхто не купував.
— Старому пощастило!,
— Де там пощастило. Батько каже, що це його засмучувало. Його звали Свізін.
— Дивовижне ім'я!
— А ви знаєте, що ми не підпливаємо, а віддаляємось? Бо річка тече собі.
— Чудово!— вигукнув Монт, неуважно занурюючи у воду весла.— Приємно зустріти бистру на слово дівчину!
— А ще приємніше зустріти бистрого на розум юнака.
Монт підніс руку, ніби хотів смикнути себе за волосся.
— Обережно!— скрикнула Флер.— Весло!
— Нічого йому не станеться!
— Ви будете гребти чи ні?— суворо мовила флер,— Я хочу додому.
— Але коли ви підете додому, то я вас уже сьогодні не побачу. Fini [75], як сказала француженка, скочивши в ліжко після молитви. Невже ви не благословляєте долі, що дала вам матір француженку і таке ім'я, як ваше?
— Мені подобається моє ім'я, але його дав мені батько Мати хотіла назвати мене Маргаритою.
— Це було б безглуздо. Якщо не заперечуєте, я зватиму вас Ф. Ф., а ви мене звіть М. М. Гаразд? Це по-сучасному
— Я згодна на все, аби тільки дістатися додому.
Човен хитнуло — Монт надто глибоко занурив весло.
— Отуди к бісу!—сказав він замість відповіді.
— Прошу вас, гребіть.
— Слухаюсь.— Він кілька разів змахнув веслами, дивлячись на неї з палкою скорботою.— Ви ж знаєте,— вигукнув він, поклавши весла,— що я приїхав побачити вас, а не картини вашого батька.
Флер підвелася.
— Якщо ви не будете гребти, я вискочу з човна і попливу.
— Справді? Тоді я кинуся в воду слідом за вами.
— Містере Монт, вже пізно, і я стомилась. Прошу вас, негайно висадіть мене на берег.
Коли вона ступила на причал у своєму саду, він випростався на весь зріст і дивився на неї, схопившись за чуба обома руками.
Флер посміхнулась.
— Не треба!— вигукнув невгамовний Монт.— Я знаю, ви хочете сказати: "Щезни, клята чуприно!"
Флер помахала йому рукою.
— Бувайте, містере М. М.!—гукнула вона і зникла серед троянд.
Дівчина поглянула на свій годинник, потім на вікна будинку. Дивно, він виглядав так, наче в ньому не було жодної живої душі. Сьома година! Голуби зліталися до свого сідала, скісне проміння призахідного сонця освітлювало голубник, їхнє білосніжне пір'я і розбивалося об верхів'я дерев. З більярдної долинав стукіт більярдних куль — напевно, то розважався Джек Кардіган; тихо шелестів листям евкаліпт — південний гість у цьому старому англійському саду. Вона зійшла на веранду і спинилася біля дверей, почувши голоси з вітальні ліворуч. Мати! І мосьє Профон! Крізь завісу пролунали слова: "Ну не буду, Аннет!"
Чи батько знає, що Профон називає матір "Аннет"? Завжди на боці батька — у родинах, де стосунки між батьками напружені, діти стають завжди на той чи той бік — Флер стояла на місці, вагаючись. Мати говорила тихим, вкрадливим, металевим голосом; Флер розчула тільки слово: "demain" [76] і відповідь Профона: "Гаразд". Флер насупилась. Тишу порушив приглушений звук. Потім голос Профона сказав: "Я трохи прогуляюсь".
Флер шмигнула крізь засклені двері в будуар. Профон вийшов із вітальні на веранду і спустився в сад; знову почувся стукіт більярдних куль, який ненадовго вщух, ніби навмисне для того, щоб вона могла почути інші звуки. Вона стріпнулася, пройшла в хол і відчинила двері вітальні. Мати сиділа на канапі між вікнами, заклавши ногу на ногу; голова її лежала на подушці, уста були напіврозтулені, очі напівзаплющені. Вона була напрочуд гарна.
— О! Це ти, Флер! А батько вже хвилюється.
— Де він?
— У своїй галереї. Іди до нього.
— Що ти робитимеш завтра, мамо?
— Завтра? Поїду до Лондона з тітонькою Вініфред.
— Я так і думала. Чи не купиш ти мені простеньку парасольку?
— Якого кольору?
— Зеленого. Гості, сподіваюсь, від'їздять усі?
— Так, усі. Ти залишишся з батьком, щоб він не скучав. Ну, поцілуй мене.
Флер пройшла через усю кімнату, нахилилася, підставила чоло для поцілунку і вийшла, помітивши мимохідь відбиток тіла на подушках у другому кутку канапи. Вона побігла нагору.
Флер аж ніяк не належала до тих старосвітських дочок, котрі вимагають, щоб їхні батьки жили за тими приписами, які вони нав'язують їм самим. Вона прагнула керувати своїм життям, а не життям інших; до того ж у неї вже прокинулося непомильне чуття, яке підказувало, що може дати їй користь. У неспокійній домашній атмосфері її мрія поєднатися з Джоном мала куди більші шанси здійснитись. Проте вона була ображена, як буває ображена квітка повівом вітру. Якщо цей чоловік справді цілував її матір, то це — не жарт, і батько мусить знати. "Demain", "Гаразд"! Мати завтра їде до міста! Флер зайшла в свою спальню і вистромила у вікно голову, щоб охолодити своє розпалене обличчя. Джон уже, мабуть, підходить до станції. Що знає батько про Джона? Можливо, все або майже все!
Вона переодяглася, щоб виглядати так, ніби вона вже давно вдома, і побігла нагору, в галерею.
Сомс і досі вперто стояв перед Альфредом Стівенсом — найулюбленішою своєю картиною. Він не озирнувся, коли відчинилися двері, але Флер зрозуміла, що він чув і що він ображений. Вона тихенько підійшла до нього ззаду, обняла його за шию і, перехиливши голову через його плече, притулилася щокою до його щоки. Такий вступ завжди розчулював його, але цього разу він не подіяв, і дівчина приготувалась до найгіршого.
— Ага,— мовив він кам'яним голосом,— нарешті ти повернулася!
— Це все, що дочка почує від лихого батька?— прошепотіла Флер і знову потерлася щокою об його щоку.
Сомс спробував похитати головою.
— Чому ти змусила мене так непокоїтись, відкладаючи свій приїзд з дня на день?
— Таточку, все це було зовсім невинно.
— Невинно! Багато ти знаєш, що невинно, а що ні.
Флер опустила руки.
— Якщо так, татусю, то, може, ти мені поясниш усе. І цілком відверто.
Вона відійшла і сіла на підвіконня.
Батько відвернувся від картини і втупився в носки своїх черевиків. Він весь наче посірів. "У нього гарні маленькі ноги",— подумала Флер, помітивши, як він швидко глянув на неї.
— Ти моя єдина розрада,— мовив раптом Сомс,— і ти так поводишся.
У Флер закалатало серце.
— Як, татусю?
Знову Сомс кинув на неї швидкий погляд, який, одначе, був сповнений ніжності.
— Ти знаєш, що я маю на увазі,— сказав він.— Я не хочу мати ніяких стосунків з тією паростю нашої родини.
— Авжеж, тату. Але я не розумію, чому й мені не можна.
Сомс круто повернувся на каблуках.
— Я не буду нічого тобі пояснювати. Ти повинна вірити мені, Флер.
Тон, яким були вимовлені ці слова, вразив Флер, але вона думала про Джона і мовчала, постукуючи підбором по панелі. Несвідомо вона набрала модної пози: ноги сплетені, підборіддя лежить на зігнутій кисті однієї руки, друга рука, притиснута до грудей, підтримує лікоть; всі лінії її тіла були покручені, і все-таки воно зберігало якусь своєрідну грацію.
— Ти знала, чого я хочу,— провадив Сомс,— а проте пробула там зайві чотири дні. І цей хлопчина, наскільки я розумію, проводжав тебе сьогодні.
Флер не відривала очей від його обличчя.
— Я тебе ні про що не запитую,— сказав Сомс,— не втручаюся в твої справи.
Флер встала й вихилилася з вікна, підперши голову руками. Сонце сховалося за лісом, голуби притихли, сидячи на карнизі голубника; більярдні кулі стукали гучніше, і тьмяне світло падало на траву з нижнього вікна: Джек Кардіган увімкнув електрику.
— Ти заспокоїшся,— раптом сказала Флер,— якщо я пообіцяю не бачитися з ним, ну, скажімо, найближчі шість тижнів?
Вона не сподівалася, що його рівний, сухий голос так дивно затремтить:
— Шість тижнів? Шість років, навіть шістдесят років! Ні, Флер, не треба вводити себе в оману, не треба!
Флер стривожено повернулась.
— Що ж це таке, тату?
Сомс підійшов ближче і заглянув у її обличчя.
— Скажи мені,— мовив він,— правда ж, це тільки примха? Ти ж не така дурна, щоб відчувати до нього щось більше? Бо це було б уже занадто!
Він засміявся.
Флер, яка ще не чула в нього такого сміху, подумала: "Отже, причина серйозна. В чому ж тут річ?" Лагідно взявши його під руку, вона сказала бадьоро:
— Звичайно, це примха. Але я люблю свої примхи і не люблю твоїх, татусю.
— Моїх!— гірко промовив Сомс і відвернувся.
Світло надворі хололо і наче притрушувало крейдою поверхню річки. Веселі барви на деревах поблякли. Дівчина раптом відчула, що страшенно скучила за обличчям Джона, за дотиком його рук, вуст. Притиснувши руки до грудей, вона силувано засміялась:
— О-ля-ля! Невеличка неприємність, як сказав би Профон. Тату, не подобається мені цей чоловік.
Вона побачила, як він зупинився і витяг щось із внутрішньої кишені.
— Не подобається? Чому?
— Просто так, примха!
— Ні,— сказав Сомс,— не примха!— Він розірвав те, що тримав у руках.— Твоя правда. Мені він теж не подобається!
— Поглянь,— тихо проказала Флер.— Ось він іде! Я ненавиджу його черевики: вони зовсім нечутні.
В огорненому вечірніми сутінками саду йшов Проспер Профон, засунувши руки в кишені й тихенько насвистуючи в борідку. Потім зупинився й поглянув на небо, ніби кажучи: "Я невисокої думки про цей невеличкий місяць".
Флер відійшла від вікна.
— Правда ж, він схожий на гладкого кота?— прошепотіла вона.
Знизу долинув гучніший стукіт більярдних куль, ніби Джек Кардіган заглушив і кота, і місяць, і примхи, і всі трагедії своїм переможним вигуком: "Влучив з червоного!"
Мосьє Профон пішов далі, насвистуючи в борідку грайливий мотив. Звідки він? Та це ж із "Ріголетто": "La donna è mobile". Ось що він співає! Флер стиснула батькові лікоть.
— Никає, проноза!— шепнула вона, коли Профон зайшов за ріг будинку.
Вже минула та невесела пора, що відокремлює день від ночі. Настав вечір — тихий, повільний і теплий; пахощі глоду й бузку сповнювали чисте повітря над річкою. Несподівано залився співом дрізд. Джон уже в Лондоні; певно, йде Гайд-парком, мостом через Серпентайн і думає про неї! Легкий шелест за спиною змусив її озирнутися: батько знову дер на клаптики папірець.