Сумно оглядали вони зелені поля, блукали очима в неозорих просторах і важко зітхали від невимовного болю, а обличчя їм кам'яніли, серця тремтіли. Та водночас відчували вони, що єдина надія людини — в божому милосерді, єдина втіха — його свята ласка.
— "Secundum magnam nisericordiam tuam..."[8]
Важкі латинські слова падали, мов грудки мерзлої землі, і люди мимоволі схиляли голови, наче під невблаганною косою смерті, але йшли вперед нестримно, йшли сповнені розпачу, але вперті, сірі й міцні, мов каміння на межах, готові до всього і безстрашні, схожі на безживні перелоги і водночас на буйно квітучі поля, силою й неміччю своєю рівні деревам: у них щохвилини може вдарити блискавка і віддати їх в руки смерті, а вони гордо тягнуться до сонця і співають радісну пісню життя.
Сунули всім селом, тиснучись і штовхаючись, але кожен так заглибився в сумні думки, що йшов наче один в неозорій пустелі, всіма покинутий, і кожен, вдивляючись у далеч очима, повними сліз, бачив батьків, дідів і прадідів, яких віднесли туди, на кладовище, що вже маячило між товстими стовбурами тополь.
А дзвони все гули; похмурий спів їх повнився чимраз більшою тугою. Кладовище було вже зовсім близько. Воно виростало за полями купами дерев, хрестами, могильними пагорками і, здавалось, розкривалося, мов страшна бездонна яма, в яку повільно, але неухильно сходить усе живе. Вже не одному ввижалося, що крізь дощ з усіх боків гудуть дзвони, палають свічки, чорніють розмаяні корогви, пливуть погребні співи, з кожної хати виносять домовину, всіма шляхами тягнуться жалобні процесії, і кожна людина плаче над кимось, ридає так, що небо й земля сповнюються стогонами і линуть безупинні потоки гірких, мов полин, сліз.
Процесія звернула вже на стежку до кладовища, коли її наздогнав поміщик. Він вийшов з брички і рушив поруч з труною, в страшній тісноті, бо стежка була вузенька, густо обсаджена берізками, і обабіч її тяглися ниви.
Коли ксьондзи скінчили співати, згорблена і напівсліпа Домінікова, що трималася за Ягну, завела тремтячим голосом: "Під твою опіку..." І всі поспіхом, палко підхопили цей спів, ніби чіпляючись за нього сповненими довір'я серцями.
Найперші ліпецькі господарі підняли труну,— навіть сам пан підтримував її посередині,— і понесли жовтими стежками, серед укритих квітами могил, трав і хрестів, за каплицю, де в хащі бузку і ліщини вже чекала свіжовирита могила.
Залунали навколо ридання й голосіння.
Корогви й вогники свічок оточили глибоку могилу, люд тиснувся до неї, з жахом заглядаючи в її жовту порожнечу.
Коли скінчили співати молитву, ксьондз став на купу викинутого З ями піску, повернувся обличчям до юрби й почав громовим голосом:
— Люде! Люде християнський!
Всі одразу змовкли, тільки вдалині стогнали дзвони та Юзька, обхопивши руками батькову труну, розпачливо голосила, ні на що не звертаючи уваги.
Ксьондз узяв понюшку тютюну з табакерки, чхнув раз-другий і, дивлячись на юрбу крізь сльози, що виступили на очах, провадив далі:
— Брати, кого ж ви сьогодні ховаєте? Кого? Мацея Борину — скажете ви мені! А я вам скажу: першого господаря в Ліпцях, чесну людину й щирого католика. Знав я його багато років і свідчу: був він зразком для всіх, бога шанував, сповідався й причащався, і біднякам допомагав. Кажу вам — допомагав! — з притиском мовив, важко дихаючи.
Знову залунали навколо ридання, а ксьондз, набравши повітря в груди, провадив далі зворушено:
— І вмер, бідолаха, вмер! Смерть схопила його, як хапає вовк в отарі найжирнішого барана, серед білого дня, в усіх на очах, і ніхто цьому перешкодити не може: Як падає від блискавки високе дерево, так і він упав під жорстокою косою смерті.
Але помер він не весь, як каже вам святе письмо. І от підійшов цей мандрівник до брами раю, стукає і жалібно просить впустити його, а святий Петро запитує:
— Хто ти і чого тобі треба?
— Я Борина з Ліпців і благаю божого милосердя.
— Що ж це, так тобі брати твої допекли, що ти схотів життя позбутися, га?
— Все я вам скажу,— мовить Мацей,— тільки відчиніть браму, святий Петре, щоб мене зогріла божа ласка.
А святий Петро, хоч і прочинив трохи браму, ще не пускає його й говорить:
— Тільки не бреши, бо тут нікого не обдуриш. Кажи сміливо, душе людська, чому втекла з землі?
Мацей упав на коліна, бо вже почув дзвони в раю й ангельські співи, та й каже з плачем:
— Всю правду скажу, мов на сповіді! Не міг я більше витримати на землі, бо там люди, як вовки, гризуться між собою, навколо самі чвари, колотнеча, і таке діється зараз у світі, що й сказати не можна.
Немає послуху, немає чесності й милосердя, брат повстає на брата, діти на батьків, жінки на чоловіків, слуги на пана. Не шанують нікого — ні старих людей, ні начальства, ні навіть ксьондза. Нечистий панує в серцях людей, а під його проводом чимраз дужче буяють злоба, розпуста, пияцтво. І скрізь негідник на негідникові їде й негідником поганяє. Скрізь хитрість, шахрайство і злодійство. Що маєш, тримай міцно, бо видеруть з рук!
Хоч би це була найкраща лука — худобу пустять і витопчуть.
Хоч би й найменший клаптик чужого поля — силкуються заорати.
Курку випустиш з двору — миттю схоплять, як вовки. Шматка заліза, вірьовки не можна залишити — хай хоч і ксьондзові — неодмінно вкрадуть!
Одне знають — горілку пити. В розпусті живуть, службу божу зневажають... Поганці вони, христовбивці, навіть нехристі в сто разів чесніші від них.
— І це в ліпецькій парафії таке діється? — перебив його святий Петро.
— І в інших теж, але в ліпецькій найгірше!
Святий Петро клацнув пальцями, повів очима, нахмурив брови і сказав, погрозивши землі кулаком:
— Так от ви які, ліпецькі! Розбійники мерзенні, нехристі, гірші від німців! Живете добре, земля у вас родюча, і вигони є, і луки, і лісу ділянка, а ви от що робите! Знічев'я казитесь, поганці. От розповім господу богу, він вас до рук прибере!
Мацей став своїх боронити, але святий Петро ще дужче розгнівався, та як тупне ногою, як закричить:
— Нічого за цих сучих синів заступатися! От я тобі що скажу: нехай ці іуди покаються та виправляться — даю їм три тижні строку. А як не послухаються — так притисну їх голодом, пожежами та хворобами, що пам'ятатимуть мене, негідники такі!
Ксьондз говорив від щирого серця і так махав кулаками, так грозив гнівом божим, що люди плакали, били себе в груди й каялись.
Перевівши подих, він знову заговорив про небіжчика, про те, що він загинув за всіх. І закликав до згоди й миру, закликав отямитись і покаятись у гріхах, бо невідомо, для кого проб'є завтра остання година і кому доведеться стати перед страшним судом божим.
Навіть пан, і той витирав кулаком очі.
Незабаром ксьондзи, закінчивши відправу, пішли разом з поміщиком. Труну опустили в могилу, стали засипати піском, і тут залунали такі плачі, таке голосіння, що здригнулося б найжорстокіше серце.
Ревла Юзька, ревли Магда й Ганка, голосили родичі, близькі й далекі, і зовсім чужі. А найбільше за всіх плакала-розливалась Ягуся. Щось так стисло їй серце, що вона кричала, наче в нестямі.
— Тепер скиглить, а що витівала, як небіжчик був живий? — буркнула якась молодиця, а Плошкова, витираючи очі, підхопила:
— Це вона ласки запобігає, щоб діти Мацейові з хати її не вигнали.
— Думає, що хтось дурний повірить! — голосно сказала органістиха.
Але Ягна не бачила й не чула нічого в світі, вона впала на землю й плакала так розпачливо, наче це на неї важко сипався пісок, над нею звучали похмурі голоси дзвонів, її оплакували.
А дзвони все гули, наче скаржилися небесам, і всі ці плачі та голосіння над свіжою могилою звучали скаргою на невблаганну долю, на одвічну несправедливість до людини.
Люди стали потроху розходитись. Одні опускались на коліна біля могил і проказували молитви за вмерлих, інші, сумно замислившись, ходили по кладовищу. Дехто поволі рушив додому, весь час оглядаючись, бо Ганка й коваль запрошували на поминки.
Коли насипали могилу й поставили на ній чорний хрест, люди юрбою оточили осиротілу сім'ю і, стиха розмовляючи та вболіваючи, повернулися додому.
В домі Борини все вже було приготовлено: вздовж стін стояли столи й довгі лави, і тільки-но всі посідали, одразу ж подали горілку й хліб.
Випили статечно, мовчки закусили, і органіст почав проказувати молитви, а потім заспівав літанію, і всі охоче вторували йому, змовкаючи тільки тоді, коли коваль пускав круг столу нову пляшку, а Ягустинка розносила хліб.
Жінки зібрались на другій половині, в Ганки. Пили чай, заїдали солодкими пирогами й співали під проводом органістихи — та так сумно й пронизливо, що навіть кури в саду розкудкудакались.
Так, поминаючи душу небіжчика, кожен їв, пив і співав побожні пісні, як і належить на похороні такого господаря.
Їжі й питва було вдосталь. Ганка частувала від щирого серця, нічого не шкодуючи. Опівдні, коли дехто вже став братися за шапки, подали ще галушки з молоком, потім смажене м'ясо з капустою і горох, щедро политий маслом.
— Інші й весілля так не справляють! — шепнула Болеславова.
— Та хіба мало небіжчик їм залишив!
— Є в них чим втішатися.
— Мабуть, і грошей теж чимало є.
— Коваль скаржиться, що гроші були, та десь пропали.
— Скаржиться, а сам, мабуть, добре їх приховав.
Так шепотілися між собою жінки, дочиста вишкрябуючи миски й поглядаючи, чи не чує їх Ганка, яка весь час клопоталася, щоб гості мали перед собою закуску.
На чоловічій половині органіст, вже трохи захмелілий, підвівся за столом і з чаркою в руці став вихваляти небіжчика. Говорив він так піднесено і сипав при цьому такими латинськими прислів'ями, що багатьом хотілося плакати, наче від казання в костьолі.
А тим часом гамір дужчав, обличчя червоніли, бо пляшка раз у раз обходила круг столу, і чарки брязкали чимраз частіше; не один уже навпомацки шукав чарку, другою рукою обіймаючи кума за шию та мелючи щось неслухняним язиком.
Дехто ще пробував заспівувати жалобні пісні та згадувати небіжчика, але ніхто вже не вторував і не слухав.
Ті, кому обмаль було горілки, крадькома тікали з-за стола й прямували до корчми. Тільки один Амброжій був сьогодні зовсім не схожий на себе. Хоч він пив стільки ж, як інші, а може й більше, бо щоразу сам допоминався горілки, але сидів у кутку, мов прибитий, часто витирав очі й важко зітхав.
Дехто навіть намагався його розворушити, викликати на жарти.
— Не чіпай, бо я сьогодні журюсь,— буркнув Амброжій.— Помру я скоро, помру...