З мамою.
Флер опустила вії, трохи зблідла й прикусила губу.
— Он як!— промовила вона.
Оце і все, але й того було задосить.
Це "он як!" було наче швидкий рух шпаги, відсмикнутої для несподіваного випаду. І випад не забарився.
— Ти повинен їхати!
— Їхати?— перепитав Джон здушеним голосом.
— Авжеж.
— Але — на два місяці? Це жахливо!
— Ні,— сказала Флер,— на півтора. А тим часом ти мене забудеш. Зустрінемося в Національній галереї наступного ж дня після вашого приїзду.
Джон засміявся.
— А якщо ти забудеш мене?— пробурмотів він під гуркіт коліс.
Флер похитала головою.
— Якийсь інший мерзотник...— провадив Джон.
Дівчина притисла його ногу кінчиком свого черевика.
— Ніяких інших мерзотників,— відповіла вона, підіймаючи "Дзеркало леді".
Поїзд зупинився; двоє пасажирів вийшли, а один новий зайшов.
"Я помру,— думав Джон,— якщо ми так і не залишимось наодинці".
Поїзд помчав далі. Флер знову нахилилася вперед.
— Я нізащо не відступлюся,— мовила вона.— А ти?
Джон запально труснув головою.
— Ніколи!—вигукнув він.— Ти писатимеш мені?
— Ні. Але ти можеш писати мені — в мій клуб.
У неї свій клуб — вона просто чудо!
— Ти пробувала випитати щось у Голлі?— прошепотів він.
— Так, але нічого не вивідала. Я не хотіла бути настирливою.
— Що це може бути? — вигукнув Джон.
— Однаково я дізнаюся.
Запала довга мовчанка, яку, нарешті, порушила Флер:
— Зараз Мейденгед. Тримайся, Джоне.
Поїзд зупинився. Пасажир вийшов. Флер опустила штору.
— Мерщій!— вигукнула вона.— Визирай у вікно. Набери якомога лютішого виразу.
Джон роздув ніздрі й насупився. Зроду він так страшно не супився! Якась стара жінка відступила, інша, молода, натиснула на ручку дверей. Ручка повернулася, але двері не відчинилися. Поїзд рушив, і молода жінка кинулася до сусіднього вагона.
— Яке щастя!— вигукнув Джон.— Двері заїло.
— Еге ж,— сказала Флер. — Я їх притримала.
Поїзд набирав швидкості. Джон упав навколішки.
— Стеж за дверима в коридор,— прошепотіла вона,— і швидко!
Їхні уста злилися. І хоч поцілунок тривав усього секунд десять, Джонова душа покинула його тіло й полинула в таку далечінь, що коли він знову сидів навпроти цієї спокійної і стриманої дівчини, його обличчя було біле як крейда. Він почув її зітхання, і цей звук здався йому найдорожчою звісткою — чудесним визнанням, що він дещо для неї важить.
— Шість тижнів не так уже й довго,— сказала вона.— Тобі неважко буде скоротити свою мандрівку до шести тижнів, якщо ти поводитимешся обачно й вдаватимеш, що не думаєш про мене.
На мить Джонові відібрало мову.
— Як ти не розумієш, Джоне! Їх необхідно переконати в цьому. Якщо ми не виправимось до твого повернення, вони перестануть казитися. Шкода лише, що ти їдеш не в Іспанію: у Мадріді на картині Гойї є дівчина, яка, тато каже, схожа на мене. Але вона зовсім не схожа — у нас є її копія.
Для Джона це було наче сонячний промінь у тумані.
— Ми поїдемо в Іспанію,— запевнив він.— Мама не заперечуватиме: вона ще там не була. І мій батько високої думки про Гойю.
— Справді? Адже він художник?
— Він малює тільки акварелі,— щиро признався Джон.
— Коли ми приїдемо в Редінг, ти, Джоне, вийдеш перший і почекаєш мене біля Кевершемського шлюзу. Я відішлю машину додому, і ми підемо стежкою понад річкою.
Сповнений вдячності, Джон схопив її руку, і вони сиділи мовчки, забувши про все на світі, але стежачи краєчком ока за коридором. Поїзд мчав тепер, здавалося, з подвоєною швидкістю, і гуркіт його майже заглушував бурхливе дихання Джона.
— Зараз станція,— попередила Флер.— Прибережна стежка страх яка відкрита. Ще раз! Ой Джоне, не забувай мене!
Джон відповів поцілунком. І незабаром можна було побачити, як розпашілий юнак вискочив із вагона і квапливо пішов платформою, шукаючи в кишені квитка.
Коли врешті Флер наздогнала його на березі за Кевершемським шлюзом, він зусиллям волі відновив до певної міри душевну рівновагу. Якщо вже вони мають розлучитися, він не влаштовуватиме сцен! Вітер із блискотливої річки перегортав листочки верб, і вони сріблилися на сонці, проводжаючи закоханих тихим шелестом.
— Я сказала нашому шоферові, що мене захитало в поїзді,— мовила Флер.— Коли ти виходив, у тебе був досить природний вигляд?
— Не знаю. Що ти називаєш природним?
— Для тебе природно виглядати зосереджено-щасливим. Коли я вперше побачила тебе, то подумала, що ти зовсім не схожий на інших людей.
— Саме так подумав і я про тебе. Я одразу збагнув, що ніколи не покохаю іншої.
Флер засміялася.
— Ми до безглуздя молоді. А юнацькі мрії кохання віджили своє, Джоне. Та й вони страшенно виснажливі. Скільки чудових розваг чекає на тебе в житті! А ти ж іще й не починав; просто сором, та й годі. І я сама... Як подумати...
Джон збентежився. Як вона може говорити таке зараз, коли вони розлучаються!
— Якщо ти так кажеш,— мовив він,— то я нікуди не поїду. Скажу матері, що мені треба братися до діла. Не можна забувати, що робиться в світі!
— А що робиться?
Джон засунув руки глибоко в кишені.
— Подумай, скільки людей помирає з голоду.
Флер похитала головою.
— Ні, ні, я не хочу псувати собі життя якимись дрібницями.
— Дрібницями! Але ж становище жахливе, і треба якось цьому зарадити.
— Все це я знаю. Але ти людям не зарадиш, Джоне,— вони безнадійні. Витягнеш їх з однієї ями, вони зразу ж лізуть в іншу. Поглянь, вони все ще гризуться, хитрують, б'ються, хоча й гинуть без ліку. Ідіоти!
— І тобі їх не шкода?
— Шкода? Звичайно, шкода; але я не хочу через них страждати; яка з того користь?
Вони змовкли, схвильовані тим, що побачили в душі одне одного.
— Як на мене, всі люди — тварюки та ідіоти,— вперто повторила Флер.
— А я вважаю, що вони просто нещасні,— сказав Джон.
Вони ніби посварились у цю урочисту й страшну хвилину, коли в останніх просвітах між верб уже чигала на них розлука.
— То йди і допомагай своїм нещасним і не думай про мене.
Джон остовпів. На чолі в нього виступили краплі поту, він затремтів. Флер теж зупинилась і похмуро дивилася на річку.
— Я мушу хоч у щось вірити,— промовив змучено Джон.— Усі ми створені, щоб тішитися життям.
Флер засміялась.
— Так, але ти сам не прогав свого. А втім, ти, певно, гадаєш, що втіха якраз і полягає в тому, щоб мучити себе. Таких немало, що й казати.
Вона зблідла, її очі потемніли, губи потоншали. Чи це Флер дивилася на воду? У Джона з'явилося почуття нереальності, наче перед ним була сцена з роману, де закоханому доводиться вибирати між коханням і обов'язком. Та ось вона озирнулась на нього. Ніщо не могло так сп'янити, як цей швидкий погляд. На Джона він подіяв, наче натягнений ланцюг на собаку,— змусив його кинутися до дівчини, метляючи хвостом і висолопивши язика.
— Годі нам дуріти,— сказала вона,— часу зовсім обмаль. Джоне, звідси видно місце, де я переправлюсь через річку. Он там, за поворотом, біля узлісся.
Джон побачив гребінь даху, кілька димарів, мур, що виднів між деревами,— і в нього стислося серце.
— Я не можу довше затримуватись. Краще не заходити за той живопліт, бо там усе видно. Дійдемо до нього і попрощаємося.
Вони мовчки йшли поряд, рука в руку, до живоплоту, де буйно цвів рожевий і білий глід.
— Мій клуб "Талісман", Стреттон-стріт, Пікаділлі. Листи будуть там у повній безпеці, і я приходжу туди, як правило, раз на тиждень.
Джон кивнув головою. Його обличчя застигло, очі втупилися кудись у простір.
— Сьогодні двадцять третє травня,— промовила Флер.— Дев'ятого липня о третій годині я буду біля "Вакха й Аріадни". Прийдеш?
— Прийду.
— Якщо тобі так само важко, як і мені, то все гаразд. Нехай пройдуть ці люди.
Чоловік і жінка, що гуляли з дітьми, йшли по-святковому повільно.
Останній із них зайшов нарешті у хвіртку.
— Сімейство!— сказала Флер і притулилася до квітучого живоплоту.
Квіти гойднулися над її головою, і рожева китиця торкнулася її щоки. Джон простяг руку і ревниво відхилив її.
— Прощавай, Джоне.
Хвилину вони стояли, стискаючи одне одному руки. Потім їхні уста злилися втретє, а коли роз'єдналися, Флер відсахнулась від нього і зникла за хвірткою. Джон стояв непорушно, притискаючись чолом до тієї рожевої китиці. Пішла! На цілу вічність — на сім тижнів без двох днів! А він втрачає останню нагоду дивитися на неї! Він кинувся до хвіртки. Флер швидко йшла, майже наздогнавши дітей, що відстали від батьків. Вона озирнулася, помахала рукою, потім заквапилась далі, й родина, що поважно простувала стежкою, заступила її від його очей.
Згадалася смішна пісенька:
Педдінгтонський стогін, болю й муки повен,
Вихопився в нього похоронний стогін.
Збуджений, він поспішив назад до Редінгського вокзалу. Всю дорогу до Лондона і далі до Уонсдона він тримав на колінах розгорнуте "Серце нетрів" і складав вірша, настільки переповненого почуттям, що рядки ніяк не хотіли римуватися.
XII. ПРИМХА
Флер поспішала. Швидко рухатись було необхідно: вона запізнювалась, і, коли прийде, їй знадобиться вся її кмітливість. Вона вже минула острови, станцію, готель і вже підійшла до порома, коли побачила човен — у ньому, тримаючись за прибережні кущі, стояв якийсь юнак.
— Міс Форсайт,— сказав він,— дозвольте мені перевезти вас. Я приплив сюди заради цього.
Вона зачудовано подивилася на нього.
— Не дивуйтеся: я пив чай у ваших батьків і вирішив допомогти вам дістатися додому. Мені якраз по дорозі, я збираюся до себе в Пенгборн. Мене звати Монт. Я бачив вас на виставці, пам'ятаєте? Коли ваш батько запросив мене оглянути його картини.
— Ага!— сказала Флер.— Пам'ятаю: хусточка.
Завдяки цьому юнакові вона познайомилася з Джоном; взявши його руку, дівчина ступила в човен. І досі схвильована, задихана, вона сиділа мовчки; та супутник і не думав мовчати. Флер ніколи не чула, щоб людина могла стільки наговорити за такий короткий час. Він сказав, скільки йому років — двадцять чотири; скільки він важить — десять стонів [74] одинадцять унцій; де він живе — тут недалечко; розповів, що він почував у бою і під час газової атаки; розкритикував "Юнону", висловивши мимохідь своє власне розуміння цієї богині; згадав про копію фрески Гойї, зауваживши, що Флер не дуже на неї схожа; побіжно змалював економічне становище Англії; назвав мосьє Профона — чи як його там?— "приємним чоловіком"; зауважив, що в її батька є кілька "прегарних" картин, але є і "допотопні"; висловив надію, що йому дозволять заїхати за нею ще раз і покатати її по річці — на нього можна цілком покластися; запитав її думку щодо Чехова і висловив свою власну; висловив бажання сходити разом з нею на російський балет; визнав, що ім'я Флер Форсайт просто чарівне; вилаяв своїх батьків за те, що на додачу до прізвища Монт вони назвали його Майклом; змалював свого батька і сказав, що коли їй захочеться почитати щось цікаве, то нехай прочитає книгу Йова: його батько схожий на Йова, коли у Йова ще була земля.
— У Йова не було землі,— заперечила Флер,— у нього були тільки вівці та корови, і він кочував з місця на місце.
— Шкода,— підхопив Майкл Монт,— що мій батько не кочує.