Вона перша схопилася з ліжка і помчала до стайні.
— Петреку! Вставай, дощ іде! Біжи швидше конюшину громадити, поки вся не промокла! Вітеку, неробо! Випускай корів! На селі вже всіх повиганяли! — гукала вона сердито, випускаючи з хліва гусей, й вони з радісним ґелґотінням побігли плескатися в калюжах.
Ганка заглянула ще до корів, і, коли виганяла на подвір'я свиней, прийшов коваль. Вони домовились, що треба купити на завтрашні поминки, коваль узяв гроші, щоб зараз же їхати в містечко, але вже сидячи в бричці, підкликав Ганку і сказав тихо:
— Ганко, дай мені половину, тоді я нікому не скажу, що ти старого обікрала. Покінчимо цю справу добром!
Вона почервоніла, як буряк, і поривчасто закричала:
— А бреши собі, хоч і на весь світ! Бачили ви його, сам на будь-яку підлоту здатний, то думає, що й інші такі, як він!
Коваль тільки очима блиснув, посмикав вуса й, хльоснувши коней, поїхав.
А Ганка взялася до роботи, бо ж таке величезне господарство чекало на неї! Треба було добре попрацювати й руками, і головою, щоб з усім упоратись. І незабаром її владний голос, як завжди, лунав в усіх кутках подвір'я.
Біля Борини засвітили дві нові свічки й накрили його простиралом. Агата все бурмотіла над ним молитви та раз у раз підсипала на жарини ялівцевих ягід.
Ягуся прийшла від матері тільки після сніданку. Їй було моторошно в кімнаті, де лежав небіжчик, і вона розгублено блукала по подвір'ю, частенько поглядаючи на Матеуша, який перейшов працювати до клуні. Він уже збив труну й малював на віку білий хрест, коли Ягуся зупинилася біля входу.
Вона мовчала, з жахом дивлячись на чорне віко труни.
— Вдова ти тепер, значить, Ягусь! — сказав Матеуш співчутливо.
— Так, удова,— озвалась вона тихо, із слізьми в голосі. Матеуш глянув на неї лагідно: вона змарніла, була бліда як полотно, і дивилася жалібно, мов скривджена дитина.
— Еге, така вже доля людська,— сказав він поважно.
— Вдова, вдова! — мовила за ним Ягуся, і її блакитні очі набігли сльозами, важкі зітхання розривали груди; вона втекла за хату і, стоячи під дощем, плакала так довго і гірко, що навіть Ганка пожаліла її, забрала до хати й намагалась заспокоїти та втішити.
— Сльозами горю не зарадиш... Нам нелегко, а вже тобі, сиротино, найгірше! — говорила вона лагідно.
— Сльози сльозами, а й року не мине, як заспіваю їй на весіллі такого "Хмеля", що очманіє! — своїм звичаєм пожартувала Ягустинка.
— Не час тепер жартувати,— перебила її Ганка.
— Щиру правду кажу. Хіба вона не молода, не вродлива, не багата? Та їй палкою доведеться женихів розганяти!
Ягна нічого не відповіла, а Ганка вийшла на подвір'я віднести поросятам заминку і знову втупилася поглядом у дорогу.
"Що трапилося? — думала вона з тугою.— Його ще в суботу мали випустити, а сьогодні понеділок — і ні слуху ні духу!"
Але ніколи було журитися — треба допомогти згромадити решту сіна і всю конюшину, бо дощ дедалі дужчав і періщив без упину.
А опівдні прийшли ксьондз з органістом, прийшли костьольні служки із свічками, знову поприходив дехто із знайомих. Мацея поклали в труну, Матеуш забив кілочки, ксьондз проказав молитви, і під тихий спів небіжчика повезли до костьолу, де Амброжій уже дзвонив за упокій.
Коли сім'я Борини повернулася з костьолу, всім здалося — в кімнатах так порожньо й моторошно тихо, що Юзька розридалась, а Ганка сказала Ягустинці, яка прибирала хату:
— От же скільки часу лежав, як труп, а все-таки в домі знати було господаря!
— От повернеться Антек, і знову буде в домі господар,— підлесливо мовила стара.
— Хоч би вже швидше повернувся! — зітхнула Ганка.
Але, глянувши на сіру дощову завісу, яка обгортала всю землю, вона ще раз-другий зітхнула, витерла сльози й почала підганяти всіх.
— Швидше, швидше, люди! Хоч би й хтось умер найголовніший — однаково впаде, мов камінь у глибоке море, і ніхто вже його не поверне. А земля не чекає, треба коло неї працювати.
І повела всіх підгортати картоплю, тільки Юзя залишилася вдома доглядати дітей. Вона до того ж нездужала і ніяк не могла заспокоїтись. Лапа не відходив від неї, а Вітеків лелека, мов вартовий, стояв на ґанку на одній нозі.
Дощ, теплий, дрібний і рясний, не вщухав ні на мить, і птахи замовкли, все причаїлося, затихло і, здавалося, заслухалось цього капотіння, безугавного, дзвінкого. Тільки зрідка, хлюпаючись у спінених синіх калюжах, ґелґотіли гуси.
Аж перед заходом виглянуло вогнисте сонце й запалило в росинках і калюжах червоні відсвіти.
— Завтра вже напевне буде добра година,— казали, повертаючись з поля, селяни.
— Нехай би ще йшов! Чисте золото — не дощ!
— Картопля мало не пропала зовсім!
— А овес як спалило!
— Всьому дощик на користь піде!
— Ех, якби так хоч три дні лило! — зітхнув хтось.
Дощ ішов все так само рівно, рясно й тихо до самої ночі, і люди розкошували, стоячи біля хат у прохолодному, запашному повітрі. Гульбасові сини скликали дівчат і парубків за село, на стерню — палити вогнища, бо сьогодні був переддень Івана Купала. Але через дощ і темінь охочих знайшлося мало. Біля лісу тільки де-не-де спалахнули бліді вогні.
Вітек з самого смерку умовляв Юзьку іти з ним до вогнищ, але вона жалібно відповідала:
— Не піду, нащо мені забави: нічого мені не хочеться...
— Та ми тільки запалимо, перестрибнемо через вогонь і побіжимо додому! — благав Вітек.
— Сиди вдома, бо Ганці скажу! — пригрозила йому Юзя.
Але він все-таки побіг і повернувся тільки після вечері, голодний, весь у грязюці.
Дощ не вщухав ні на хвилину і аж до ранку, коли вже зовсім розвиднілось і люди йшли в костьол на заупокійну месу.
Сонця, проте, не було, все було повите сірою імлою, в якій ще яскравіше зеленіли поля і садки, а струмки тяглися срібними пасмами. Повітря було прохолодне й запашне, з дерев від найменшого подуву рясно сипались краплини, птахи заливалися, мов знавіснілі, весело гавкали собаки, гасаючи по вулицях з дітворою, всі голоси линули високо й звучали якось особливо радісно. Навіть земля, напившись досхочу, здавалось, кипіла в нестримному пориві зростання.
У костьолі ксьондз відправив заупокійну месу, і вони із слупським ксьондзом та органістом, сидячи на лавах перед головним вівтарем, співали по-латині молитви.
Борина лежав високо на катафалку, оточений лісом запалених свічок, а навколо нього стояли на колінах всі його односельці і, поринувши в молитву, слухали протяжний жалобний спів, який звучав іноді таким несамовитим криком, що волосся наїжувалось на голові й нестримний жаль стискав серце, а часом розсипався тихими жалісними стогонами, від яких сльози самі текли з очей. І раптом злинав він, цей тужний спів, до самого неба, мов голос ангелів, що моляться про вічне щастя, і люди тяжко зітхали, витираючи очі, а дехто не міг стримати щирих ридань. Тривало це принаймні годину, а коли скінчилося, зчинився рух. Всі підводилися з колін, Амброжій знімав свічки з катафалка й роздавав їх парафіянам, а ксьондз іще щось проспівав біля труни, обкурив її кадилом так, що навколо все заголубіло, і рушив до дверей слідом за хрестом.
В костьолі розляглися крики, плач, ридання. Найперші ліпецькі господарі винесли труну й поставили її на встеленого соломою воза. Ягустинка потай, щоб не побачили ксьондзи, сунула під солому хлібину, загорнуту в чисту полотняну шматинку. Петрек натягнув віжки і, хльоскаючи батогом, нетерпляче оглядався на ксьондзів.
Загули дзвони, з костьолу винесли чорні корогви, блимнули вогники свічок. Стах підняв і поніс хрест, а ксьондзи заспівали:
— "Miserere mei Deus"[7].
Моторошний спів, спів смерті, заридав над головами безмежною скорботою і жахом.
Тополевою дорогою рушили поволі на кладовище.
Чорна корогва з намальованим на ній черепом затріпотіла на вітрі, мов страшний птах, і полинула попереду, а за нею блищав срібний хрест, ішли ксьондзи в чорних ризах і тяглися довгі ряди парафіян, що несли в руках запалені свічки.
Посередині посувалася труна, високо поставлена на возі, щоб усім було видно, за нею йшли рідні небіжчика, ридали та голосили на все село, а обабіч у скорботному мовчанні сунуло все село. Навіть немічні й каліки не схотіли залишитися вдома.
Низько нависало млисте, сіре небо, наче спираючись на могутні тополі, що посхилялися над дорогою. Все стояло нерухомо, заслухавшись жалобного співу. А коли порив вітру заворушив трави й дерева, з них, мов тихі, гіркі сльози, посипалися роси, і схвильовані ниви захитали важким колоссям, схиляючись чимраз нижче, наче припадаючи до ніг господаря в останньому земному уклоні.
Спів ксьондзів розчинявся у повітрі, і сувора тиша оповила серця, тільки дзвони усе так само стогнали, понуро гули, про щось волаючи до імлистого неба, до лісів і огорнутої туманом далечини. Над полями виспівували жайворонки, часом рипів віз, шелестіли корогви, хлюпала під ногами грязюка і лунав гіркий сирітський плач.
"Miserere mei Deus",— знову заспівав ксьондз, і йому вторували слупський панотець, органіст і коваль, що тримав парасольку над обома ксьондзами, бо знову став накрапати дощ.
Від моторошного, розпачливого співу сльози набігали на очі, завмирало серце, і всі тривожно й безпорадно зводили погляди в захмарене небо, наче благаючи його про милосердя.
Обличчя блідли, душі терзав біль, всі зітхали дедалі тяжче, дехто, витираючи гіркі сльози, шепотів молитву посинілими губами та бив себе в груди. Усіх охопив тяжкий, безнадійний смуток. У кожного, мов їдкий дим, снувалися гіркі розпачливі думки.
"Господи, будь милосердний до нас, грішних!
О, доле людська, доле невблаганна!
Що вся наша важка праця? Що життя людини? Мов сніг, безслідно розтане воно, і рідні діти про нього не пам'ятатимуть. Все — лише горе, сльози й муки!
Що таке щастя людське, радощі й надії? Лише дим, порох, оманливі привиди, ніщо...
І що таке ти сама, людино, хоч ти й пишаєшся і зухвало вважаєш себе вищою від усіх земних створінь?
Ти — лише вітер, що невідомо звідки приходить, невідомо навіщо кружляє по землі і невідомо куди зникає.
І ти, людино, вважаєш себе володарем світу?
Але хоча б тобі обіцяли тут рай — ти муситимеш його покинути!
Хоча б тебе обдарували великою могутністю — смерть її в тебе видере.
Хоча б тебе визнали за найбільшого мудреця — ти станеш порохом!
І не подолаєш ти долі, бідолахо, не подолаєш смерті, ні! Бо ти беззахисна, квола, і вік твій короткий, мов у листка, гнаного вітром.
Бо ти в пазурах смерті, мов пташеня, взяте з гніздечка: щебече воно радісно, співає, тріпоче крильцями, а того не знає, що його зараз схопить за горло підступна рука й відбере любе життя.
О, душе, навіщо ж ти живеш у тлінному тілі, що має вмерти? Навіщо?"
От що почували й думали люди, йдучи та труною.