Як і колись, було воно невизначеним і ніби навіювалося мені журливою мелодією, ледве чутною серед глибокої ночі. Я щиро любив свою дружину і вважав себе щасливим, але то було не те щастя, яке колись вимальовувалося у моїй уяві. Чогось було шкода, чогось бракувало для мого цілковитого добробуту.
Я дав собі слово зобразити свої думки і почуття, і тому знову розглядаю їх з більшою увагою, щоб виставити на світло таємницю своєї душі. Те, чого бракувало мені для повноти блаженства, я все ще вважав, як і завжди, мрією своєї юнацької фантазії – мрією нездійсненною, як я довідався пізніше, з болісним почуттям, як і всі інші чоловіки. Але одне не підлягало жодному сумніву: було б краще, якби дружина могла більше допомагати мені та розділяти зі мною думки, бо мені не було з ким ділитись ними; і я знав напевно, що це не виходило за межі можливого.
Я дивно вагався між двома протилежними висновками: з одного боку, те, що я відчував, здавалося мені загальним, неминучим законом; з другого боку, моє становище здавалось мені винятковим, і я цілком був певен, що справи мої могли б піти інакше. Я не повністю усвідомлював протилежність цих двох висновків. Коли я думав про легкі та нездійсненні мрії юнацтва, я згадував той кращий вік, попередник років зрілої мужності – вік, що минув для мене раз і назавжди. І тоді я згадував дні, проведені з Агнес в милому старому будинку. Вони з'являлися переді мною, мов тіні померлих, які можуть ожити в іншому світі, але яким ніколи не судилося повернутися на землю.
Іноді мені спадало на думку, що було б і що могло б бути, якби Дора і я ніколи не знали одне одного. Але вона так щільно була пов'язана з моїм існуванням, що подібна думка здавалася мені неймовірною і швидко зникала, наче летюча нитка павутиння в повітрі.
Я завжди любив Дору. Те, про що я пишу, дрімало в глибинах моєї душі, і лише подеколи ледве помітно прокидалося, щоб знову поринути в глибокий сон. Ніколи ці думки не поставали переді мною у виразному, певному вигляді, та навряд чи вони мали будь-який вплив на мої слова чи вчинки. Я зносив тягар наших маленьких турбот і своїх власних планів; я писав, Дора лагодила пера, і обоє ми відчували, що кожен з нас виконує обов'язки, які йому випали. Вона щиро любила мене і пишалася таким чоловіком. Іноді Агнес у своїх листах до Дори вписувала кілька палких рядків про гордість та цікавість, з якою мої давні друзі чують новини про мою славу, що зростає, і з якою насолодою читають вони мої книжки, немов чують оповідання з уст самого автора. Дора читала ці місця вголос, зі сльозами радості на ясних оченятах, і називала мене своїм милим, розумним, відомим хлопчиком.
"Перший помилковий порив недосвідченого серця". Ці слова місіс Стронг раз у раз лунали в моїх вухах і майже не виходили з моєї голови. Часто я прокидався з ними серед глухої ночі. Пам'ятаю, що бачив їх навіть уві сні на мурах будинків. Я знав тепер, що моє власне серце було недосвідчене, коли я вперше полюбив Дору, і що якби воно було досвідченіше, ніколи не відчувало б воно після одруження того, чого потайки зазнавало тепер.
"Нема в шлюбі нерівності більшої, ніж несхожість у намірах і думках". Ці слова я теж пам'ятаю. Я намагався пристосувати спосіб мислення Дори до свого власного і побачив, що це неможливо. Лишалось одне – самому пристосуватися до Дори, розділяти з нею те, що було можливо, і бути щасливим; переносити на власних плечах те, що було потрібно, і все одно бути щасливим. До цього намагався я привчити своє серце, щойно починав думати про своє становище. Завдяки таким заходам другий рік мого шлюбу був значно щасливішим за перший, і, що найважливіше, життя Дори обернулося на ясний сонячний день.
Але коли цей рік добігав кінця, здоров'я Дори почало помітно слабшати. Я сподівався, що руки, ніжніші за мої, зможуть зміцнити її характер, і що усмішка немовляти на грудях прекрасної матері зробить з дитинки-дружини справжню жінку. Та не судилося. Деякий час душа Дори пурхала на порозі маленької тюрми і потім розпустила крила, зневаживши свою неволю.
– Щойно мені знову можна буде стрибати по кімнатах, – сказала Дора моїй бабусі, – я побіжу з Джіпом наввипередки. Він щось занадто став лінькуватий.
– Підозрюю, моя мила, – сказала бабуся, спокійно працюючи біля Дори, – що він хворіє не на лінькуватість, а на іншу хворобу, значно серйознішу, – на старість, Доро.
– Хіба ви вважаєте, що він старий? – здивовано спитала Дора. – Невже Джіп може постаріти?
– Це така хвороба, маленька моя, якої ми всі зазнаємо, – жартівливо сказала моя бабуся. – Я сама почуваюсь далеко не такою вільною від цього стану, як колись, можу тебе запевнити.
– Але Джіп, – мовила Дора, співчутливо глянувши на нього. – Навіть маленький Джіп! О, бідолашний!
– Я певна, Квіточко, що він проживе ще довго, – сказала бабуся, погладивши її по щоці, коли Дора нахилилася, щоб глянути на Джіпа, який у відповідь на таку уважність став на задні лапки і, захекавшись, спробував здертися на канапу. – Треба буде покласти на зиму клаптик фланелі до його пагоди. Нема ні найменшого сумніву, що він буде свіжий і здоровий навесні, разом з квітами. Що за відчайдушний песик! – скрикнула моя бабуся. – Якби він мав стільки ж життів, як і кішка, і був би наприкінці останнього, то й тоді, я певна, він не припинив би гавкати на мене, навіть з останнім подихом.
Дора допомогла йому здертися на канапу. Він так лютував на бабусю, що не міг стояти прямо. Що більше дивилась на нього бабуся, то більше він лютував. Вона останнім часом почала носити окуляри, і Джіп через якісь невідомі підстави вважав їх своїм особистим ворогом.
Нарешті, після багатьох марних зусиль, Дора поклала його біля себе. Коли він вгамувався, вона почала гладити своїми ніжними рученятами його довге вухо і замислено повторювала:
– Навіть маленький Джіп! О, бідолашний!
– Його легені ще досить міцні, – весело сказала бабуся, – свою ненависть він висловлює майстерно. Без сумніву, він проживе ще дуже довго. Але він занадто затишно жив, Квіточко, щоб під старість бігати з тобою наввипередки, я краще подарую тобі іншого собаку.
– Дякую, бабусю, – сказала Дора слабким голосом, – але не треба, прошу.
– Ні? – спитала бабуся, знімаючи окуляри.
– Не потрібен мені інший собака, крім Джіпа, – сказала Дора, – я не хочу образити Джіпа. Та я вже й не зможу так заприятелювати з будь-яким іншим собакою. Жоден інший собака не знав мене до одруження і не гавкав на Доді, коли він уперше з'явився в нас. Мені здається, бабусю, що жодного собаку я не зможу так любити, як Джіпа.
– О, звичайно, – мовила бабуся, знову погладивши її по щоці. – Ти маєш цілковиту рацію.
– І ви не гніваєтеся на мене, бабусю? – спитала Дора. – Ви не ображені моєю відмовою?
– Чому б це мені ображатися? – сказала бабуся, ніжно нахилившись над нею. – Яка ти чутлива, лялечко моя! Подумати лишень, що я можу образитися!
– Ні, ні, я не думала цього, – відповіла Дора, – але тепер я трохи слабка і буваю іноді дурненька; ви знаєте, бабусю, я завжди дурненька, але коли заговорили про Джіпа, я ще більше подурнішала. Він знав мене все моє життя, правда, Джіпе? Я не можу кинути його через те, що він трохи змінився. Правда, Джіпе?
Джіп ближче підповз до своєї господині і почав лінькувато лизати її руку.
– Адже ж ти ще не занадто старий, Джіпе? Ти ще не покинеш свою хазяйку? – сказала Дора. – Ми ще довго будемо жити з тобою разом!
Моя мила Дора! Коли наступної неділі вона вийшла до столу і зраділа, побачивши старого Тредльса (який обідав у нас кожної неділі), ми всі подумали, що вона за кілька днів знову почне бігати по кімнатах. Але потім нам сказали, що треба почекати кілька днів, а там знову змушували чекати, і Дора все ще не могла ні бігати, ні ходити. Вона була весела і гарненька, як і завжди, але її ноженята, що колись так швидко танцювали навколо Джіпа, були тепер слабкі та нерухомі.
Я почав ранками виносити її вниз, а увечері знову носив її нагору. Вона обіймала руками мою шию і сміялася, наче я носив її для забави. Джіп гавкав і крутився навколо нас, забігав наперед і озирався назад, задихаючись від старечої немочі. Бабуся, яка краще за всяку няньку ходила за хворою і ніколи не втрачала веселого настрою, поспішала за нами з цілим оберемком шалей і подушок. Містер Дік нікому на світі не поступився б своїм обов'язком освітлювати нам дорогу; Тредльс часто стояв унизу, дивлячись услід нам і приймаючи кумедні доручення від Дори до своєї нареченої. То була дуже весела процесія, і найвеселішою з усіх була моя дитинка-дружина.
Але іноді, коли я брав її на руки і помічав, що ця ніжна ноша стає легшою, дивне та моторошне почуття проймало мене, немовби я наближався до якоїсь холодної невідомої смуги, де костеніє всяке життя. Я боявся визначити це почуття якоюсь назвою і не наважувався усвідомити власних думок, але одного вечора, коли я за звичаєм сидів за письмовим столом, а це відчуття гнітило мене особливо сильно, я почув, як бабуся на прощання сказала моїй дружині: "На добраніч, Маленька квіточко". І я заплакав, сидячи на самоті за своїм столом, від думки: "О, яка фатальна назва!" Невже судилося мені бачити, як квітка зів'яне на стеблині?
XI. Я потрапляю в лабіринт таємничих загадок
Одного ранку я одержав поштою листа з Кентербері, адресованого мені на Докторську палату. Не без здивування прочитав я такі рядки:
"Мій любий сер!
Різноманітні обставини, які зовсім не залежать від моєї волі, перервали на значний час ніжні стосунки, спогади про які малювали в моїй уяві сцени та події минулих часів, коли я мав таку рідкісну можливість вдаватися до мрій серед обріїв своїх професійних справ. У такі жадані щасливі хвилини душа моя сповнюється і буде сповнюватися до кінця життя мого почуттям невимовного блаженства при думці про вашу дорогоцінну дружбу, що нею колись мав честь користатися ваш покірний слуга. Ось чому я, беручи до уваги недосяжну височінь, якої ви, мій любий сер, досягли тепер своїми блискучими талантами, не насмілююся нині звернутися до товариша моєї юності фамільярним ім'ям Копперфілд. Але це ім'я, смію вас запевнити, немов дорогоцінний скарб, завжди буде зберігатися з почуттями щирої пошани і любові разом із документами моєї сім'ї (я натякаю на фамільний архів, у якому місіс Мікоубер зберігає пам'ять про наших колишніх квартирантів).
Внаслідок власних помилок і збігу різних неприємних обставин, людина, яка в цю хвилину звертається до вас письмово, перебуває, якщо дозволено так висловитися, в становищі корабля, розбитого бурхливою стихією.