Однак капітан, при бажанні, міг би вказати й поважнішу підставу для радощів, бо чути було, як він, поглядаючи на Уолтера й Флоренс з несказанною втіхою, раз у раз бубонів до себе:
— Едварде Катле, хлопче мій, найліпший курс у твоєму житті ти намітив тоді, як передав оте невеличке майно у спільне володіння!
Розділ п'ятдесят перший
МІСТЕР ДОМБІ І СВІТ
А що ж робить гордий чоловік, поки дні отак минають? Чи думає коли за свою дочку, чи цікавиться, куди вона заподілася? Може, гадає, що вона повернулась додому і живе собі, як і жила, у його похмурому будинку? Ніхто не відповість за нього. Відтоді він ні разу не вимовив її імені. Усі в домі так його бояться, що й не заїкаються про те, чого він твердо вирішив не згадувати, а єдиній особі, що наважується запитати його, він тут же закриває рот.
— Любий мій Полю! — лепече його сестра, бочком прослизаючи в кімнату того ж дня, коли втекла Флоренс. — Твоя дружина! Ота вискочка! Невже те, що долинуло до мене, таки правда? Невже вона так віддячила за твою безмірну відданість, — таж ти навіть своїх родичів приносив у жертву її примхам та зарозумілості? Бідний мій брате!
Виголосивши цю промову й чуло нагадавши про те, що її не було запрошено на весільний обід, місіс Чік щедро використовує свою хустинку й кидається на шию містерові Домбі. Але містер Домбі холодно вивільняється з обіймів і садовить її на стілець.
— Спасибі за співчуття, Луїзо, — каже він, — хоч я бажав би, щоб ти вибрала якусь іншу тему для розмови. Як я почну скаржитись на свою долю або скажу, що потребую потішань, то тоді можеш їх висловити, коли будеш така ласкава.
— Полю, голубчику, — відповідає його сестра, похитуючи головою й прикладаючи хусточку до обличчя, — я знаю твою силу духу й більше ні слова не скажу про цю таку болючу й відразливу подію, — на голови цих прикметників місіс Чік вивергає нищівне обурення, — але дозволь мені спитати, — хоч я й боюся почути те, що мені до решти розіб'є серце, — ця нещасна дитина, Флоренс…
— Луїзо! — суворо перепиняє її брат. — Годі! Ні слова про це.
Місіс Чік може лише хитати головою, використовувати свою хусточку й оплакувати звироднілих Домбі, що вже й не Домбі тепер. Але чи винна Флоренс у втечі Едіт, втекла разом із нею, чи зробила щось не те, чи не так, чи взагалі щось зробила, а чи нічого — про все те вона навіть гадки не має.
Але він іде собі своїм шляхом, не збочуючи, ховаючи свої думки та почуття в грудях і не ділячись ними ні з ким. Він і не пробує шукати свою дочку. Може, він думає собі, що вона живе в його сестри, — а може, що й під власним його дахом. Може, він весь час думає про неї, — а може, й ніколи. Дивлячись на нього, можна гадати що завгодно.
Певне лише одне — він не думає, що втратив її. І навіть не підозрює цього. Він занадто довго жив замкнений у вежі своєї гордині, завжди бачив її — тихе, сумирне створіння — на стежці десь унизу і не боявся цього. Хоч як тяжко впала на нього його ганьба, проте не пригнула його до землі. Корінь міцний і глибокий, з роками розрісся навсібіч і тягне соки звідусіль. В дерево ударила блискавка, але воно стоїть.
Хоч він і ховає свій внутрішній світ од світу навколишнього (котрий, як йому здається, має зараз одну мету — стежити за кожним його кроком, хоч куди б він ішов), але не може приховати зрадливих його слідів — запалих щік та очей, поморщеного чола та похмурої задуми. Непроникний, як завжди, він, проте, уже не той, що був, гордий, як завжди, він, однак, почуває приниження, — інакше усіх тих слідів не було б.
Світ. Що думає про нього світ, як дивиться на нього, що у ньому бачить і що каже — ось демон, який переслідує його. Скрізь, де він, там і демон; ба гірше, навіть там, де його нема. Він разом з ним виходить до челяді й водночас чує, як той шепочеться у нього за спиною, бачить, як показує пальцем за ним на вулиці, як вичікує на нього в його конторі, як підморгує з-за плеча якогось заможного комерсанта, як киває йому й лопоче щось між юрби, — завжди, хоч куди б він прийшов, демон уже тут як тут і — він добре це знає— трудитиметься найстаранніше, коли він піде. Коли він зачиняється на ніч у себе в кімнаті, його демон — в його домі і поза домом: чути, як він ходить по бруку за вікном, видно, як визирає з газетних шпальт на столі. Всюдисущий, він їздить пароплавами й залізницями, це невгомонний трудяга, що працює тільки на нього.
І це не просто витвір його уяви. В головах інших людей він не менш діяльний, ніж у його. От хоча б у кузена Фінікса, який приїздить з Баден-Бадена спеціально для того, щоб поговорити з містером Домбі. Чи — у майора Бегстока, який товаришує кузенові Фініксу в цій дружній місії.
Містер Домбі приймає їх із звичайною своєю гідністю і стоїть випростаний, як завше, перед каміном. Він почуває, що світ дивиться на нього їхніми очима. І очима довколишніх портретів. І очима містера Пітта на книжковій шафі. Навіть карта самого цього світу, що висить на стіні, і та має очі.
— На диво холодна весна, — каже містер Домбі для годиться.
— Хай йому біс, сер! — в нападі гарячої приязні гукає майор. — Джозеф Бегсток не вміє прикидатися. Якщо ви хочете тримати своїх друзів на віддалі, Домбі, й показувати їм спину, то Дж. Б. для цього не підходить. Джо — чоловік простий і крутий, сер; прямодушний він чоловік, той Джо. Його королівська високість, покійний герцог Йоркський зробив мені честь, кажучи — заслужено чи незаслужено, то вже інша річ: "Якщо є в мене на службі чоловік, на чию правдомовність я можу покластися, то це Джо — Джо Бегсток".
Містер Домбі показує, що з цим згоден.
— Так от, Домбі, — веде далі майор, — я — людина світська. Наш друг Фінікс — якщо можна мені так…
— Матиму за честь, безумовно, — каже кузен Фінікс.
— …Теж людина світська, — махає головою майор. — І ви, Домбі, — ви теж людина світська! Так от, коли сходяться троє світських людей і до того ж друзів… якщо можна так… — каже він, знов удаючись до кузена Фінікса.
— Безумовно, — стверджує кузен Фінікс, — якнайщиріших.
— …друзів, — підхоплює майор, — то, на думку старого Джо (Дж. може й помилятися), що думає світ з цього чи іншого приводу — визначити дуже легко.
— Безперечно, — стверджує кузен Фінікс. — Фактично кажучи, це ж цілком очевидно. Я дуже хотів би, майоре, висловити моєму другові Домбі мій великий подив і жаль з приводу того, що моя чарівна й достойна родичка, яка мала всі дані, щоб зробити чоловіка щасливим, настільки забула свої обов'язки перед… фактично, перед світом, — що скомпрометувала себе в такий екстраординарний спосіб. Я й досі чортзна-який пригнічений і так і сказав учора ввечері довготелесому Сексбі — шість футів десять дюймів зросту; з ним мій друг Домбі, напевне, знайомий, — що все це мене до біса знервувало й роззлостило. Такого типу фатальні катастрофи навертають чоловіка на думку, — каже кузен Фінікс, — що у всьому, що діється, таки є Провидіння, бо якби моя тітка жила дотепер, то, думаю, така збіса життєрадісна жінка, як вона, зламалася б і, фактично кажучи, впала б жертвою.
— Так от, Домбі!.. — енергійно веде свою думку майор.
— Перепрошую, — втручається кузен Фінікс, — ще одне слово. Мій друг Домбі дозволить мені сказати, що коли б знайшлася обставина, здатна поглибити ті пекельні муки, які я відчуваю з цього приводу, то це хіба лиш цілком зрозуміле здивування світу, що моя чарівна, достойна родичка (прошу дозволу поки що так її називати) скомпрометувала себе, як кажуть, з білозубим чолов'ягою, який куди нижчий становищем, ніж її чоловік. Але, хоч я мушу просити мого друга Домбі, — і доволі наполегливо, — не обвинувачувати мою чарівну, достойну родичку, доки провину її не буде встановлено остаточно, я можу водночас запевнити мого друга Домбі, що родина, яку я репрезентую і яка тепер майже згасла (що навертає на збіса журні думки), не ставитиме йому жодних перешкод і з радістю погодиться на будь-який достойний вихід, що його він укаже, з цього становища в майбутньому. Вірю, що мій друг Домбі належно оцінить мотиви, які керують мною в цій вельми сумній і… е… фактично кажучи, я не бачу потреби надокучати моєму другові Домбі ще якимись зауваженнями.
Містер Домбі кланяється, не підводячи очей, і мовчить.
— Так от, Домбі, — каже майор, — наш друг Фінікс з красномовністю, що рівних їй старий Дж. Б. ще ніколи не чув, — ні, богом свідчуся, сер! — ніколи! — тут майор геть синіє й хапає свій ціпок посередині,— говорив про те, що стосується леді. Я ж, користаючи з нашої дружби, Домбі, торкнуся іншого боку цієї справи. Сер, — майор пирхає, мов кінь, — світ у таких випадках ставить свої вимоги, які повинні бути задоволені.
— Я знаю, — кидає містер Домбі.
— Безперечно, знаєте, Домбі, — каже майор. — Хай йому біс, сер, я знаю, що ви знаєте! Людина вашого калібру не може цього не знати.
— Мабуть, не може, — відповідає містер Домбі.
— Домбі! — говорить майор. — Решту ви здогадуєтеся. — Я кажу все, як є,— може, й передчасно, — бо Бегстоки завше казали все, як є. Мало, сер, користі бувало їм з цього, але така вже у них порода. З тим чоловіком треба стрілятися. Дж. Б. у вас напохваті. Він уважає себе вашим другом. Хай же благословить вас бог!
— Дуже вдячний вам, майоре, — відповідає містер Домбі.— Коли прийде час, я сам оддамся вам у руки. А що він іще не прийшов, то я поки утримуюсь від розмови на цю тему.
— А де той чолов'яга, Домбі? — питається майор через хвилину, яку пропихтів, мовчки дивлячись на нього.
— Не знаю.
— І ніяких відомостей? — питається майор.
— Є дещо.
— Дуже радий це чути, Домбі, — каже майор. — Вітаю вас.
— Ви мені вибачите, саме ви, майоре, — озивається містер Домбі, — що я наразі не буду входити в подробиці. Відомості не зовсім звичайні і добуті теж незвичайно. Може виявитись, що вони нічого не варті; а може, вони правдиві. Наразі важко щось сказати, і мушу на цьому зупинитись.
Хоча це й надто безбарвна відповідь на багряне завзяття майора, він приймає її з вдячністю і тішиться думкою, що світові світить така чудова нагода одержати те, що йому належить. Далі й кузен Фінікс дістає свою порцію заслуженого визнання від чоловіка його чарівної, достойної родички, а тоді і кузен Фінікс, і майор Бегсток виходять, залишаючи цього чоловіка сам на сам зі світом і з думками про їхню представницьку роль у вираженні того, як світ дивиться на його особисті справи та чого, цілком справедливо і слушно, від нього чекає.
Але хто ж це сидить у кімнаті економки й гомонить з місіс Піпчін, ронячи сльози і скидаючи руки до неба? То якась дама, обличчя котрої приховує тісний чорний капелюх, що очевидно, належить не їй.