Тоді тривога потроху вляглася, бійці розгледілися, заговорили, і Карпенко, згадавши, що нема Пшеничного, голосно й сердито вилаявся:
– Де Пшеничний, гаспидська морда? Що це таке?
Свист і Овсєєв, які вперше почули, що пропав боєць, здивовано подивилися на старшину. Ця подія з Пшеничним неприємно вразила їх, але треба було стежити за дорогою, бо, відчували вони, там сталось щось важливіше.
Опираючись руками об не дуже високий край окопу, старшина пильно вдивлявся в туман і з злістю думав про цього Пшеничного, недотепу Фішера, який мовчки сидів у полі, не подаючи ніякого знаку, та про те невідоме попереду, що прорвалося пострілами. Карпенко не сумнівався, що в селі вже німці, він тільки не знав, коли вони вигулькнуть з туману, і боявся, щоб Фішер, якщо, крий боже, задрімає, не потрапив до їхніх рук. На якийсь там стійкий опір цього нездарного бійця-"вченого" командир і не сподівався, він вважав би за краще, щоб той зараз просто прибіг до своїх.
Але Фішер не біг, а через якийсь час на переїзді почулося далеке торохтіння мотоциклів. Карпенко глянув на Свиста, який, безпечно висунувшись з окопу, вдивлявся в дорогу, на Овсєєва, що низько пригнувся до бруствера, і теж уп'явся очима в далечінь. Глечика за рогом сторожки йому не було видно, і старшина владно скомандував:
– Увага! До мене не стріляти! Замри!!!
Він і сам припав до приклада свого "дегтяря", хижо вімкнув над переніссям широкі густі брови й напружено зіщулився. І в ту мить усі почули, як на пагорку забахкали рідкі одиночні постріли, і з туману виповзли мотоцикли.
– Навіщо? Навіщо? – не розуміючи, чому не рятується Фішер, закричав старшина. – Тікай же! Ех ти, роз-зя…
Він не докінчив свого докору, бо постріли вже стихли, а мотоцикли котили собі далі. Карпенко чекав, що Фішер, може, ще вибіжить у низинку, а потім став думати, що боєць затаївся, пропускаючи німців, але невдовзі гримнув одиночний постріл, який, очевидно, відразу й затримав усю мотоциклетну колону. Старшина здивувався, зовсім не знаючи, як це розуміти, і скам'янів, уражений незвичайною сутичкою, що сталася в полі біля двох кремезних беріз.
З цього заціпеніння його вивів погрозливий вигук Свиста:
– Ах ви, собаки! Я ж вам зараз уліплю!
Він схопився за свій петеер, але було ще рано, і старшина крикнув:
– Стій! Я тебе вліплю!
Бронебійник невдоволено повернув голову, проте послухався й, очевидно, зробив добре. Не минуло й хвилини, як біля беріз випливли з туману два бронетранспортери; вони зупинилися коло переднього мотоцикла, трохи постояли й потім повільніше, ніж досі, явно остерігаючись, почали спускатися по дорозі вниз. За ними рушила вервечка мотоциклів.
Уже зовсім розвиднілося, крізь розірваний вітром туман показалося вгорі клоччя невисоких хмар, де-не-де між їх щільними завісами сиротливо блищали прогалини блакиті.
Карпенко зрозумів, що воно починається. Транспортери дуже занепокоїли його, але старшина зібрав усю неабияку силу своєї вдачі і тільки зціпив зуби. Щоб ударити напевно і з користю, треба було підпустити їх якнайближче, і Карпенко визначив для цього рубіж на дорозі – місток кроків за двісті від переїзду.
– Свист! – гукнув він бронебійникові. – Дивися, хлопче, почнеш із заднього. Чуєш?
– Будь спок! – коротко озвався Свист, наводячи на машини довгий ствол свого петеера.
Переїзд затих. За лінією залізниці в траншеї причаїлися четверо його захисників. Заклопотаний Карпенко вже не дивився на своїх бійців і не бачив, як зморщилося молоде обличчя Глечика, що на самоті засів за рогом сторожки, як насторожено причаївся за бруствером Овсєєв, як напружився за націленим петеером Свист. Перебігаючи сюди, в траншею, боєць десь загубив пілотку й тепер увібрав у плечі голову, на якій на всі боки стирчали його коротко обстрижені лляні вихри.
Передній транспортер ще не досягнув містка, коли з нього несподівано й глухо пролунало "бу-бу-бу-бу…" і відразу ж по залізниці, брустверу, по даху сторожки й ще десь позаду, з шаленою люттю розкидаючи землю й тріски, прогуркотіла черга розривних великокаліберних куль. Карпенко схаменувся, коли на його щоку бризнуло гряззю, але втиратися вже не було коли. Подумавши, що вороги помітили їх, старшина старанно прицілився й дав першу довгу чергу.
Крізь гуркіт пострілів він почув, як поруч дзвінко стукнув Свистів петеер і на броні передньої машини блиснула зла іскорка. Транспортер крутнувся вбік, тицьнувся передніми колесами в канаву і став. Старшина відпустив під пальцями курок, а в той час другий транспортер вискочив наперед. Знову поруч, боляче віддавшись у вухах, гримнув другий постріл Свиста, і машина, зменшивши швидкість, повільно зупинилася. Мотоцикли закрутились на дорозі, мов розтривожені водяні жуки, безладно заляскотіли їхні кулемети, і короткий різкий посвист куль знову розітнув повітря над переїздом.
Карпенко хотів крикнути Свисту, щоб той швидше добивав броньові машини, але боявся відірватися від кулемета, аби не пропустити момент розгубленості ворога й не дати мотоциклістам сховатися за транспортери. Залізною хваткою стиснувши кулемет, він бив по них короткими й довгими чергами і, здається, зробив своє діло. Через якусь хвилину два чи три мотоцикли вже лежали в канаві, один стояв посеред дороги, покинутий сідоками, і тільки задній, спритно розвернувшись, помчав дорогою вгору.
Карпенко навів ствол і, поспішаючи, щоб не прогавити його, разів зо три натиснув на спуск. Але мотоцикл усе-таки вилетів на пагорок і, минувши берези, вискочив з-під вогню.
Тоді старшина відірвав від плеча кулемет і глянув у низину. Транспортер на дорозі вже горів, охоплений миготливими язиками полум'я, і над полем стелився хвіст чорного клубчастого диму. Другий стояв у канаві, задерши на узбіччя довгий плямистий ящик кузова, чимось схожий на труну, а вздовж канави один за одним тікали до беріз з півдюжини німців.
Старшина знову схопився за кулемет, але диск уже спорожнів, і, замінюючи його на заряджений, командир оглянувся на своїх бійців. Вітька Свист квапливо бив запальними кулями, намагаючись підпалити другий транспортер; висунулося з окопу пожвавлене натхненне обличчя Овсєєва, а за рогом покльованої кулями сторожки часто й навіть якось весело бухкала й бухкала гвинтівка Глечика. Карпенко, не приховуючи своєї радості, закричав:
– Вогню, вогню давай! Бий, Овсєєв, сто чортів його матері! Пали гадів!
І вони били по низинці, по втікачах на пагорку, аж поки кілька вцілілих ворогів сховалися за березами. На дорозі, в канавах, біля транспортерів розплаталися нерухомі тіла, одна підбита машина горіла димним, хитким на вітрі полум'ям.
Бійці зрозуміли, що першу атаку відбили, перемогли, і велика радість охопила всіх. Свист мудровано вилаявся, оглянувся і з хвацьким виразом на веселому пустотливому обличчі підійшов до Карпенка. Радісно і стримано всміхнувся у своєму окопчику Овсєєв, десь за сторожкою явно неохоче припинив стрільбу Глечик.
– Вітька – молодець, дай п'ять, – сказав Карпенко й міцним потиском труснув руку бронебійця. А той, сяючи радістю на кирпатому обличчі, пояснював:
– Розумієш, думав по задньому, а коли передній дав чергу, вирішив: ні! Гад, такої тріскотняви наробив, уже думав, голову продірявить. Ну, я його просто в лобище й молоснув.
– Холера, а мені під самий ствол розривну всадив, мало очі не вибив, – казав Карпенко, втираючи рукавом замурзане обличчя. – Ну, тепер утихомирились.
– А я мотоцикла підбив, – докинув Овсєєв. – Он того, що в канаву звалився. Моя робота.
Вони, звісно, трохи хвастали, щасливо радіючи з першої перемоги, кожен був повний власних вражень, І ніхто не оглянувся назад, де біля рогу сторожки стояв із своєю драгункою соромливий Глечик. Невідомо, як витримав він це своє перше бойове хрещення, але тепер у його хлоп'ячих очах, звернених на товаришів, було справжнє щире захоплення.
Старшина Карпенко, однак, недовго радів. Він раптом знову згадав про Фішера, який несподівано стійко загинув біля старих беріз.
– Ти диви, а вчений наш вистояв. Не злякався, – промовив старшина й нахмурився.
Свист і Овсєєв подивилися туди, де ледве помітною плямою вирізнявся на стерні окопчик Фішера. Вони не зронили й слова, тільки на мить смуток ворухнувся в їхніх очах.
– А я на нього нарікав, – розсудливо говорив Карпенко. – А він, бач, молодець.
Та коротке захоплення-радість скоро минулося, люди віддалися новим думкам-турботам про своє близьке майбутнє. Старшина знав, що незабаром треба знову чекати німців, та вже куди більші сили, ніж ці, що були, певно, розвідкою. Він наказав Свисту, Овсєєву та Глечику приготуватися і сам почав набивати патронами два порожні магазини. Свист відійшов у свій окопчик, став віддалік Овсєєв, а Карпенко, прихилившись спиною до стіни траншеї, клацав у диску патронами й думав.
Якось прикро було командирові, що він недавно накричав на Фішера, що взагалі не раз нехтував цього бійця, може, навіть зневажав його. Старшина ніяк не міг зрозуміти, як цей інтелігент-книжник наважився на таку самовіддану сміливість. І Карпенко, який усе життя поважав людей простих, зрозумілих і рішучих, як він сам, тепер уперше засумнівався у своїй правоті, відчувши, що є ще якась невідома йому сила, крім сили м'язів та зовнішньої видимої рішучості.
– Але де ж цей Пшеничний? Невже втік?.. – сам у себе спитав Карпенко й покрутив головою, подумавши, що й тут він прогавив – чогось недогледів у людині.
16
Аликові Овсєєву готуватися до бою, власне, було нічого: патронів вистачало, гвинтівка справна, окоп досить глибокий, і боєць, розстебнувши гаплики шинелі, навалився грудьми на бруствер і позирав на дорогу.
Якихось півгодини тому в гуркоті короткого бою ніхто не помітив, що після першої черги з транспортера Овсєєв сховав голову за бруствер і так зачаївся. Бійцеві зовсім не видно було дороги, якою їхали німці, і він не стріляв, тільки повернув голову, щоб хоч трохи бачити Карпенка. Поки гриміли постріли, Овсєєв гризся сумними думками, передчуваючи скору загибель, і все дорікав собі, що не втік уночі, коли стояв на варті, не подався за ліс, де можна було б приєднатися до якогось підрозділу й уникнути безглуздої смерті. Якесь особливо загострене чуття підказувало хлопцеві, що Пшеничний пощез назавжди, і йому було дуже прикро за свою недавню нерішучість, за яку доведеться тепер поплатитися головою.