На все це я з радістю погодився, бо не тільки прихилився серцем до Квіквега, а й знав, що він, як досвідчений гарпунник, неодмінно буде дуже корисний мені, цілковитому невігласові в таємницях китобійного промислу, хоча й добре знайомому з морем як матрос торговельного судна.
Востаннє затягшися зі своєї люльки, Квіквег скінчив оповідати, обняв мене, притулився чолом до мого чола, а тоді, погасивши світло, ми розкотились у різні боки — один праворуч, а другий ліворуч — і дуже скоро поснули.
13
ТАЧКА
Другого ранку, в понеділок, я спекався засушеної голови, віддавши її перукареві на манекен для перук, і розплатився в заїзді за себе й за товариша, скориставшася, щоправда, товаришевими грішми. Глузливого хазяїна заїзду, як і його постояльців, надзвичайно потішала несподівана дружба, яка виникла між мною і Квіквегом, та ще й після того, як химерні балачки про дикуна, що їх наплів мені Пітер Гробб, спочатку вселили в мене такий страх перед тою самою людиною, з якою я тепер здружився.
Ми позичили тачку, поскладали на неї свої пожитки — мою вбогу подорожню торбину і Квіквегову матроську торбу та гамак — і подалися на "Мох" — невеличку поштову шхуну з Нентакіту, що стояла біля причалу. Дорогою всі перехожі витріщались на нас — не стільки на Квіквега, бо вони вже звикли бачити на вулицях свого міста таких дикунів, скільки на те, що ми з ним ідемо разом отак по-приятельському. Але ми ні на кого не зважали, а котили по черзі свою тачку. Квіквег час від часу ще й зупинявся поправити піхви на вістрі свого гарпуна. Я спитав його, нащо він забирає з собою на берег такий незручний предмет: хіба на китобійних суднах нема своїх гарпунів? На це він відповів мені в такому дусі, що, мовляв, загалом я маю рацію, але він дуже любить свій власний гарпун, бо той гарпун зроблений з надійної криці, випробуваний у багатьох смертельних сутичках і добре знайомий із серцями китів. Одне слово, так само як на селі багато женців і косарів виходять на фермерові поля з власними серпами та косами, хоч ніхто їх до того не зобов’язує, отак і Квіквег зі своїх особистих міркувань віддавав перевагу власному гарпунові.
Забравши в мене з рук голобельки, мій приятель розповів мені кумедну історію про те, як він уперше зроду побачив тачку. Це сталось у Сег-Гарборі. Скільки я зрозумів, господарі його судна позичили йому тачку відвезти до нічліжного дому важку скриню. Квіквег нічим не виказав, що ця річ зовсім не знайома йому, хоч насправді й уявлення не мав, що з нею робити; він поклав скриню на тачку, прив’язав її, а потім завдав тачку на плечі й поніс причалом до берега. "Ну що ти, Квіквегу, — сказав я. — Невже не можна було здогадатися? Ото, мабуть, сміялися з тебе!"
Тоді він розповів мені ще одну історію. На його рідному острові Коковоко на весільних бенкетах виціджують запашне молочко з кокосових горіхів у великі розмальовані посудини з гарбуза — такі, як у нас чаші для пуншу, — і ця чаша завжди буває головною окрасою плетеної мати, на якій розкладено наїдки. І ось одного разу на Коковоко завітав пишний торговельний корабель, і його капітана — дуже, з усього видно було, достойного й церемонного добродія, принаймні як на суднового шкіпера, — запросили на весілля Квіквегової сестри — вродливої юної принцеси, якій щойно виповнилося десять років. Отож, коли всі весільні гості зібралися в бамбуковій хатині молодої, той капітан входить і, оскільки йому було призначене почесне місце, сідає перед самою чашею, між верховним жерцем і його величністю — Квіквеговим батьком. Проказали подячну молитву — так, так, бо ці люди моляться перед їжею, як і ми, тільки, пояснив Квіквег, вони не дивляться, як ми, в свої тарілки, а по-качиному зводять погляди вгору, до Великого Давальця всіх бенкетів; проказали, отже, подячну молитву, і верховний жрець розпочинає бенкет прадавнім острівним обрядом: занурює свої священні пальці в чашу і освячує тим напій, перше ніж чаша піде по колу. А гість, пам’ятаючи, що його посаджено зразу за верховним жерцем, і вважаючи, що він, капітан корабля, має безперечну першість перед якимсь там острівним царком, та ще й у власному домі того царка, — гість, кажу, помітивши той обряд, спокійнісінько споліскує в чаші пальці. Мабуть, він вирішив, що то миска для миття рук. "Ну, як ти гадай тепер? — спитав Квіквег. — Чи не смійся тоді наші люди?"
Нарешті, заплативши за переїзд і примістивши безпечно наші речі, ми стали на палубі шхуни. Піднявши вітрила, вона рушила річкою Екашніт до моря. З одного боку терасами піднімались на гору вулиці Нью-Бедфорда, а вкриті намороззю дерева на них яскріли в ясному, холодному повітрі. На причалах громадилися цілі монблани барил, і китобійні судна, ці блукачі по всьому світі, стояли коло причалів борт при борті, тихі й нарешті безпечно пришвартовані; а з інших суден долітав стукіт теслярських та бондарських сокир, чувся тріск вогню в ковальських горнах і під казанами зі смолою, засвідчуючи, що там уже готуються до нового рейсу; що після закінчення одного тривалого, сповненого небезпек плавання зразу починається друге, а як скінчиться друге — почнеться третє, і так далі на віки вічні. Отакі всі наші зусилля, на цій землі: вони не мають кінця, не дозволяють перепочинку.
Коли ми випливли на широкий простір, нас підхопив свіжіший вітер; невеличкий "Мох" спінював форштевнем воду, наче гарячий молодий жеребчик, що пирхає піною. Як жадібно вдихав я це різке повітря! З якою погордою згадував про порозгороджувану землю, про той битий шлях, усіяний слідами рабських підошов та копит; як захоплювався великодушністю моря, що нікому не дозволяє залишати на ньому сліди!
Поряд зі мною й Квіквег, здавалося, пив з того самого джерела і хмелів, як я. Його темні ніздрі роздималися, він вискалював підпиляні, загострені зуби. Ми летіли, і "Мох", випливши в море, почав віддавати шану вітрові: вклонявся йому, бив чолом до самої води, мов невільник перед султаном. Нахилившись на борт, шхуна боком мчала вперед; кожна снасть аж гула, ніби телеграфний дріт, а дві високі щогли вигинались, наче бамбук в Індії під час тайфуну. Ми стояли на носі шхуни, коло бушприта, який раз у раз схилявся до води, і нас так захопило це видовище, що ми довго не помічали глузливих поглядів інших пасажирів. Тих нечем дивувало, що двоє таких різних людей зуміли так подружити: немовби білий чоловік чимось кращий від побіленого негра. Та серед них було кілька неотесаних селюків, таких уже зелених, ніби вони вискочили з самого осереддя й джерела всякої зелені. Один з тих жовтодзьобів узявся перекривляти Квіквега за спиною в нього, і мій товариш спіймав його на тому. Я вже подумав, що для того вахлая надійшла остання хвилина. Бо м’язистий дикун кинув гарпун на палубу, схопив хлопця в оберемок і з дивовижною силою та спритністю підкинув високо в повітря; а коли той перекидьки падав, він ще встиг легенько ляснути його по сідниці, і хлопчина, верещачи на всю горлянку, став просто на ноги. А Квіквег відвернувся, прикурив люльку-томагавк і дав мені затягтися в неї.
— Капітане! Капітане! — зарепетував селюк, кинувшись до шкіпера. — Капітане, онде сам диявол!
— Гей, ти! — гукнув шкіпер, всохлий на кістку недогризок старого морського вовка. — Що це ти в біса тут виробляєш, грім побий! Не тямиш, що міг убити його?
— Що він кажи? — спитав Квіквег, спокійно обернувшись до мене.
— Він каже, — пояснив я, — що ти мало не вбий отой хлопчак, — і показав на селюка, що й досі тіпався з переляку.
— Убий? — вигукнув Квіквег, і його татуйоване обличчя скривилось у гримасі невимовної, надлюдської зневаги. — Ет! Він дуже малий рибка. Квіквег не вбивай такий малий рибка, Квіквег убивай великий кит!
— Гляди мені! — загорлав капітан. — Я вбий тебе, людожере, як ти витіватимеш тут на судні ще якісь штуки. Стережися!
Та саме в ту мить сталося так, що стерегтися довелось якраз капітанові. Під натиском вітру луснув грота-шкот, і важезна колода грота-гіка почала метлятись від борту до борту над усією кормовою частиною палуби. Того бідолаху, з котрим так нечемно повівся Квіквег, скинуло за борт; матросів охопила паніка, і будь-яка спроба затримати й зупинити грота-гік здавалася безумством. Щосекунди він пролітав туди й сюди, наче маятник, і здавалося, що він ось-ось розлетиться на тріски. Ніхто й не пробував зупинити його чи зробити щось: не вірилося, що це можливо. Усі перебігли на корму й стояли, дивлячись на той гік, немов то була нижня щелепа розлюченого кашалота. Тільки Квіквег серед цього остовпіння вмить упав навколішки, спритно проліз попід ошалілим гіком, ухопив линву, прив’язав один кінець до фальшборту, а другий накинув, мов ласо, на кінець гіка, коли той пролітав у нього над головою, і за наступним змахом деревини вона була зупинена, а тоді надійно закріплена. Шхуну привели до вітру; і поки матроси спускали на воду кормову шлюпку, Квіквег роздягся до пояса й стрибнув з борту, описавши в повітрі широку живу дугу. Хвилин зо три чи й більше він плив по-собачому, викидаючи довгі руки прямо вперед, і над крижаною піною показувалось то одне, то друге м’язисте плече. Я захоплено дивився на цього незрівнянного силача й героя, але не бачив того, кого він мав рятувати. Жовтодзьоб уже зник під водою. Тоді Квіквег, вихопившись до пояса з води, кинув миттєвий погляд довкола себе і, видно, побачивши те, що хотів побачити, пірнув. За хвилину він виринув і поплив назад, гребучи однією рукою, а другою тягнучи безживне тіло. Незабаром їх підібрала шлюпка. Бідолашного селюка насилу відкачали. Вся команда оголосила Квіквега золотим хлопцем, а капітан перепросив його. Відтоді я держався за Квіквега, як мале дитя за матір, аж поки бідолаха не пірнув під воду востаннє.
Та де ще ви бачили таке простосердя? Йому, видно, й не в голові було, що він заслужив медалі від Товариства рятування на водах і Товариства захисту тварин. Він тільки попросив води — прісної води — щоб змити з себе морську сіль, а тоді передягся в сухе, запалив люльку і, спираючись на фальшборт та лагідно дивлячись на людей довкола, ніби промовляв сам до себе: "Світ у нас один, це акційна спілка людей на всіх широтах. І ми, канібали, повинні допомагати цим християнам".
14
НЕНТАКІТ
Дальша морська дорога до острова минула без ніяких пригод, вартих згадки, і врешті ми живі й цілі прибули до Нентакіту.
Нентакіт! Візьміть-но карту і знайдіть його на ній.