Покоївка, яка ладна була йти з Домінго хоч на край світу, почувши сигнал, хутенько зібралася, і вони накивали п'ятами з Мадріда.
Втікачі сподівалися, що встигнуть добутися до Португалії раніше, ніж їх наздоженуть. Та, на їхнє безголів'я, дон Косме тієї самої ночі помітив пропажу й постеріг, що його повірника ніде немає. Він повідомив поліцію, та незабарно розіслала по всіх усюдах своїх таємних агентів, і Домінго та його німфу спіймали під Себреросом. їх привезли до Мадріда. Флорету посадили я монастир на покуту, а Домінго —у цю в'язницю.
— Ну, певно, золото дворецького не пропало, — сказав дон Клеофас, — Йому повернули його?
— Наставляй кишеню! — вигукнув чортяка. — Ці золоті екю правлять за речові докази: судді не випустять їх із рук. А дона Косме, про пригоду якого дізнався весь Мадрід, не тільки обікрадено: з нього всі сміються.
Домінго й той в'язень, що з ним теревенить, — вів далі Кульгавець, — сидять в одній камері з кастільцем, якого арештовано за те, що він дав ляпаса своєму батькові.
— О небо! — вигукнув Леандро. — Що ви кажете? Коли б навіть він був виродком — як насмілився зняти руку на батька?
— Отак і насмілився, — відповів біс. — Проте він не один такий. Ось я розкажу вам цікавий випадок. За Дона Педро Першого, восьмого короля Португалії, в такій самій справі було арештовано двадцятирічного юнака. Дон Педро, вражений, як оце й ви, вчинком хлопця, викликав на допит його матір і так удатно її допитав, що вона призналася: батько її сина — богобоязкий "його превелебність". Якби судді цього кастільця так уміло допитали й матінку нашого провинного, вона сказала б те саме.
А тепер зазирнімо до чималої камери поверхом нижче від тієї, де замкнено трьох в'язнів, яких я щойно вам показав; подивімося, що в ній діється.
Бачите трьох сіромах? Це грабіжники з битого шляху. Вони готуються до втечі; їм передали у хлібі безшумний напилок, і вони вже перепиляли найгрубшу поперечку на вікні, крізь яке можна вилізти в двір, а звідти пробратися на вулицю. Вони сидять тут понад десять місяців; вісім місяців тому їх мали прилюдно повісити за їхні подвиги; проте через забарливість суддів вони невдовзі знову вбиватимуть подорожан.
Загляньмо он до тієї просторої камери на долішньому поверсі. Там на соломі лежать покотом чоловік двадцять-тридцять. Це злодюжки й шахраї всіх гатунків. Бачите — кілька з них духопелять ремісника, якого схопили сьогодні за те, що він пожбурив каменем у лучника й поранив його.
— За віщо ж вони б'ють цього ремісника? — спитав Самбульйо.
— Він не заплатив за входини, — відповів Асмодей. — А проте годі вже дивитися на цих горопах! Геть із цього страхітливого місця! Летімо далі. Пошукаймо веселіших видив!
РОЗДІЛ VIII
АСМОДЕЙ ПОКАЗУЄ ДОНОВІ КЛЕОФАСУ
ЧИМАЛО ОСІБ І РОЗПОВІДАЄ,
ЩО ВОНИ РОБИЛИ ВДЕНЬ
Вони покинули в'язнів і полетіли в інший квартал. Коли вони опустилися на дах великого будинку, Асмодей сказав:
— Я хочу розповісти, що робили сьогодні люди, які тут мешкають; сподіваюся, це вас розважить.
— Безперечно, — відповів Леандро. — Як ваша ласка, то почніть з капітана, що взуває чоботи. Певно, він вирушає у важливих справах.
— Авжеж, — відповів Кульгавець. — Він збирається їхати з Мадріда. На вулиці його чекають коні; він має відбути із своїм полком до Каталонії. А що в нього немає грошей, то він учора подався до лихваря.
— Сеньйоре Сангіхуело , — мовив капітан, — чи не позичили б ви мені тисячу дукатів?
— У мене їх немає, сеньйоре капітане, — відповів лихвар щирим і лагідним тоном, — але я беруся знайти людину, яка дасть вам гроші. Чотириста дукатів готівкою, а ви напишете вексель на тисячу. Із чотирьохсот я, коли дозволите, візьму шістдесят дукатів — за послугу. Адже тепер так важко роздобути грошей!
— Оце так ціна за послугу! — вигукнув капітан. — Шістдесят дукатів проти трьохсот сорока? Це справжнісінький грабунок! Таких жорстоких здирників годилося б вішати!
— Сеньйоре капітане, не гарячкуйте, — незворушно відповів лихвар. — Йдіть до інших. На що ви ремствуєте? Хіба я вас силую брати ці триста сорок дукатів? Хочете беріть, не хочете не беріть.
Капітанові нічого було на це сказати, і він подався геть. Та поміркувавши гарненько, він дійшов висновку, що їхати треба, часу гаяти не можна і, зрештою, нікуди дітися — без грошей не обійдешся. Отож сьогодні він знову пішов до лихваря. Зустрів його на порозі — без перуки, в чорному плащі з виложистим коміром; він перебирав чотки, оздоблені образками.
— Я знову до вас, сеньйоре Сангіхуело, — мовив капітан, — Я згоден — хай уже буде триста сорок дукатів; пристаю на ваші умови тому, що мені вкрай потрібні гроші...
— Я йду до служби божої, — статечно відповів лихвар. — Зайдіть згодом — я дам вам грошей.
— О ні, ні! — вигукнув капітан. — Прошу вас — верніться! Я дуже поспішаю; ви забаритесь хіба що на хвилинку.
— Ніяк мені, — відповів Сангіхуела. — Я щодня ходжу до обідні, а вже потім пораю справи. Такий у мене звичай, і я собі поклав триматися його, поки й мого віку.
Хоч як нетерпеливився капітан одержати обіцяні гроші, довелося скоритись звичаєві побожного Сангіхуели. Він набрався терпцю й, боячись, щоб дукати не вислизнули з рук, разом із лихварем пішов до церкви. Відстояли обідню. Коли вона скінчилася й капітан уже повернувся до дверей, Сангіхуела нахилився до його вуха й прошепотів:
— Зараз буде промовляти знаменитий мадрідський проповідник. Мені хочеться послухати проповідь.
Капітанові, який ледве вистояв обідню, з досади аж дух забило, але він опанував себе.
Виходить проповідник — і починає орацію проти лихварства! Офіцер наш у захваті, він не відводить очей від лихваря й думає: "Невже не дійме цього жида? Мені так потрібно шістсот дукатів! Якби-то він їх дав!"
Нарешті проповідь скінчилася. Лихвар подався геть із церкви. Капітан, простуючи слідом, спитав:
— Чи сподобалась вам проповідь? Як на мене, вона чудова. Всю душу мені зворушила.
Так, красно промовляв проповідник, — відповів лихвар. — Він чоловік учений і говорити мастак. То й що? Йому — своє, а нам — своє...
— Скажіть, а хто оті дві жінки, які лежать поруч і регочуться? — перебив біса дон Клеофас, — Якісь вітрогонки?
— Це рідні сестри, — відповів чортяка. — Сьогодні вони поховали батька. Він був вовкуватий на вдачу; до того ж не хотів оддавати дочок заміж, бо мав шлюб за щось огидне. До них женихалися багаті й гарні кабальєро, та все марно. Оце доньки й гомонять про норови небіжчика.
— Нарешті він помер, — каже старша. — Нарешті пішов зі світу цей жорстокий батько. Адже він по-звірячому радів із того, що ми — незаміжні. Хотів, щоб ми так і посивіли дівками. Добре, що він уже більше не стоятиме нам на дорозі.
— Мені, сестрице, до вподоби статечність, — відповідає менша. — Я хочу мати багатого чоловіка — хай би навіть він був тварюкою. Отой черевань Бланко мені якраз до пари...
— Годі тобі, сестро! Ми підемо за тих, кого подарує нам доля; адже всі шлюби визначені небом...
— Тим-то я й боюся! А що, як батько розірве того папірця, на якому це написано?
Старша сестра засміялася на цей жарт. Менша підхопила — отож обидві й регочуться.
В сусідньому будинку мешкає пройдисвітка з Арагона — наймає мебльовані кімнати. Бачите — замість лягати спати вона сидить перед дзеркалом, радіючи з перемоги, яку сьогодні здобула. Вона гримасує, дивлячись у дзеркало, всміхається, пускає очима бісики. Випробовує, що їй личить найбільше. їй треба якнайміцніше причарувати свого любаса, на якого вона покладає великі надії. Недавно вона сказала одному з позикодавців, який правив з неї борг:
— Друже, почекайте ще кілька днів. Я ловлю в свої тенета великого митного чиновника.
— Нема чого питати, що робив сьогодні отой кабальєро, — мовив Леандро. — Він весь день писав листя, їх у нього на столі ціла купа!
І найкумедніше те, що пишеться в них про одне й те саме, — відповів біс. — Кабальєро пише всім своїм друзям; він розповідає про пригоду, яка з ним сьогодні сталася. Він закоханий у тридцятирічну вдову, гарну й доброчесну сеньйору. Кабальєро до неї залицявся, вона приймала залицяння; він її посватав, і вона дала згоду. Почалися приготування до весілля. Кабальєро навідував наречену коли хотів. Отож приходить він сьогодні пополудні. В передпокої немає жодного слуги, нікому про нього доповісти. Він входить до кімнати дами. Бачить — вона спить міцним сном на канапі напівроздягнена. Кабальєро, користуючись з нагоди, нишком її цілує. Дама прокидається й млосно вигукує:
— Знову! Благаю тебе, Амбросіо, дай мені перепочити!
Кабальєро, як чоловік порядний, ураз вирішив одступитися від удови.
Виходячи з кімнати, він зіткнувся в дверях з Амбросіо й сказав:
— Амбросіо, не заходьте! Ваша коханка просить, щоб ви дали їй перепочити.
У маленькому флігелі, через два будинки, я бачу дивака: дружина картає його за те, що цілісінький день десь тинявся, а він любесенько собі засинає. Як би вона гнівалась, коли б знала, де він був і що робив!
— Певно, якась амурна пригода? — спитав Самбульйо.
— Авжеж, — відповів Асмодей. — Розповім вам цю пригоду.
Городянина цього звуть Патрісіо. Він — один із тих чоловіків-розпусників, які живуть так, ніби не мають ні дружини, ні дітей. Однак у нього є дружина — молода, мила й скромна жінка, є й троє діток: дві доньки та синок. Вранці він подався з дому, не спитавши, чи є в них що їсти; адже буває так, що й скибки хліба нема.
Проходячи головним майданом, Патрісіо зупинився — побачив, що тут сьогодні буде корида. Вже були збиті помости для глядачів; найбільш цікаві вже на них сиділи.
Поміж люду Патрісіо вгледів даму — струнку та зграбну, ошатно вбрану. Вона саме сходила з помосту, показуючи прегарну, мовби виточену ніжку в рожевій шовковій панчосі із срібного підв'язкою. Цього було досить для нашого влюбливого городянина: кров зашумувала у нього в жилах. Він підійшов до дами. Вона була не сама, а з подругою, манери якої свідчили про те, що це весела молодичка.
— Сеньйори, — обізвався Патрісіо, — чи можу я чимось вам прислужитися? Наказуйте — я ваш покірний слуга.
— Сеньйоре кабальєро, ми охоче приймемо ваші послуги, — відповіла німфа в рожевих панчішках. — Ми вже знайшли собі місця, але зараз хочемо піти поснідати, бо вранці навіть по чашці шоколаду не випили.