Хроніки Нарнії — 5. Подорож Досвітнього мандрівника

Клайв Степлз Льюїс

Сторінка 14 з 27

Якби день був спекотним, хтось без жодного сумніву спокусився б купанням тут, а решта вгамували б спрагу. Скажімо, Юстас був ладен нагнутись і зачерпнути руками води, коли це Рипічип та Люсі одночасно вигукнули:

— Дивіться! — тож він забув про воду і звів очі. Дно водойми було всіяне великими сіро-голубими каменями, вода вражала прозорістю, і крізь неї виднілася зроблена з золота фігура чоловіка у повен зріст. Фігура лежала долілиць, простерши руки над головою. І сталося так, що, поки вони роздивлялись статую, хмари розступилися і визирнуло сонце. Золота форма була суцільною з голови до ніг. Люсі подумала, що це найкрасивіша статуя, яку їй довелося бачити в житті.

— Оце так! — присвиснув Каспіян. — Це варто було побачити! Як ви гадаєте, ми зможемо її витягнути?

— Ми можемо за нею пірнути, пане, — сказав Рипічип.

— Це не годиться, — мовив Едмунд. — Принаймні, якщо це справжнє золото — суцільний злиток золота — він надто важкий, щоб ми могли підняти його. А глибина водойми — від дванадцяти до п'ятнадцяти футів. Однак зачекайте кілька секунд. Як добре, що я прихопив свій спис для полювання. Побачимо, яка тут глибина. Потримай мене за руку, Каспіяне, я трохи нахилюся над водою.

Каспіян взяв Едмунда за руку, і той, нахилившись уперед, почав занурювати спис у воду.

Коли спис увійшов наполовину, Люсі сказала:

— Не думаю, що та статуя золота. Це так відбивається світло. Твій спис має такий самий колір.

— Що трапилось? — запитали одночасно кілька голосів, оскільки Едмунд несподівано випустив списа.

— Не міг його втримати, — задихано відповів хлопець. — Він став надто важким.

— Он він, на дні, — сказав Каспіян, — а Люсі таки має рацію. Він став такої ж барви, як і статуя.

Проте Едмунд, який, здавалось, мав якісь труднощі з черевиками — принаймні, він нахилився і дивився на них — рвучко виструнчився і різким голосом, якому не можна було не скоритись, закричав:

— Відійдіть! Геть від води. Всі! Негайно!

Всі так і зробили, не зводячи з нього очей.

— Погляньте, — мовив Едмунд, — погляньте на носаки моїх черевиків.

— Вони трохи пожовтіли, — почав Юстас.

— Вони стали золотими, з чистого золота, — перебив його Едмунд. — Погляньте. Доторкніться до них. З них злізла шкіра. І вони важкі, мов свинець.

— Аслане всемогутній! — мовив Каспіян. — Ти ж не хочеш сказати…?

— Так, хочу, — кивнув Едмунд. — Ця вода перетворює предмети на золото. Спис став золотим, ось чому так важко було його втримати. Вода лише омивала мої стопи (добре хоч, що я не був босим) — і зробила носаки черевиків золотими. А той бідолаха на дні — самі розумієте.

— Отже, ніяка це не статуя, — тихо зітхнула Люсі.

— Ні. Тепер усе зрозуміло. Він прийшов сюди спекотного дня. Роздягнувся на вершечку пагорба — там, де ми сиділи. Одяг зогнив або птахи розтягли його на гнізда. А обладунки залишились. Він пірнув і…

— Не треба, — зупинила його Люсі. — Яке жахіття.

— І як близько ми від нього були, — зауважив Едмунд.

— Справді близько, — погодився Рипічип.

— Кожної миті будь-чий палець чи нога, чи бакенбард, чи хвіст могли зіслизнути у воду.

— В кожному разі, — сказав Каспіян, — ми можемо це перевірити.

Він нахилився і зірвав гілочку вереску. Тоді дуже обережно зупинився біля водойми і занурив її у воду. Занурив вереск — а вийняв звідти ідеальну копію вереску з найчистішого золота, важку та м'яку, наче свинець.

— Король, який є власником цього острова, — повільно почав Каспіян, а його обличчя почервоніло, — невдовзі став би найбагатшим королем на світі. Проголошую цю землю довічною власністю Нарнії. Нарікаю її Островом Золотих Вод. А від вас вимагаю зберігати таємницю. Ніхто не повинен про неї знати. Навіть Дриніян — під загрозою смерті, чуєте?

— З ким ти розмовляєш? — запитав Едмунд. — Я не твій підданий. Все навпаки. Я один із чотирьох давніх правителів Нарнії, а ти — підданий великого короля, мого брата.

— Отже, справа дійшла ось до чого, королю Едмунде, так? — мовив Каспіян, поклавши руку на руків'я меча.

— Припиніть, обоє! — вигукнула Люсі. — Вічно так з вами, хлопцями. Що за самовдоволені, задерикуваті ідіоти — оооох!

Дівчинка раптом зойкнула — і всі побачили те, що бачила вона.

По сірому схилу над ними — сірому, бо вереск іще не зацвів — безшумно, не кинувши на них жодного погляду і виблискуючи, наче в сонячному промінні, хоча сонце вже заховалось, повільною ходою пройшов найбільший лев, якого доводилось бачити людським очам. Пізніше, описуючи цю сцену, Люсі казала:

— Він був завбільшки зі слона.

Хоча іншого разу розповідала інакше:

— Такий великий, як кінь.

Проте розмір не мав значення. Ніхто не насмілився запитати, що ж то було. Всі знали: це Аслан.

І жоден з них не помітив, як чи куди він зник. Лише перезирнулися між собою, мов люди, котрі щойно оговталися від сну.

— Про що ми розмовляли? — запитав Каспіян. — Здається, я поводився, як останній телепень?

— Пане, — сказав Рипічип, — це місце зачароване. Негайно вертаймося на борт. І якщо мені буде подарована честь назвати цей острів, я дам йому ім'я Мертвої Води.

— Дуже влучна назва, Рипе, — мовив Каспіян, — хоча, розмірковуючи про це, я сам не розумію, чому. Погода, здається, покращилась і я насмілюсь припустити, що Дриніян хотів би рушати далі. Скільки всього ми йому розповімо!

Насправді ж розповідати не було що — спогади наших героїв про події останньої години виявилися украй плутаними.

— їхні величності повернулись на борт наче якісь зачаровані, — сказав Дриніян Ринсові кілька годин після того, як "Досвітній мандрівник" знову плив під вітрилом, а Острів Мертвої Води зник за обрієм. — На тому острові з ними щось трапилось. Єдине, що я зрозумів точно — вони впевнені, наче знайшли тіло одного з лордів, яких ми шукаємо.

— Та що ви кажете, капітане! — здивувався Рине. — Що ж, це вже третій. Залишилось всього четверо. З такими темпами ми повернемось додому невдовзі після Нового Року. І це добре. У мене залишається зовсім мало тютюну. На добраніч, пане.

Розділ дев'ятий

ОСТРІВ ГОЛОСІВ

Вітер, який так довго віяв од північного заходу, тепер змінився на західний. І щоранку, коли сонце випливало з-за моря, вигнутий донизу ніс "Досвітнього Мандрівника" точно визначав саме осердя його диску. Дехто стверджував, що сонце тепер немовби більше, ніжу Нарнії, але інші вважали це за ілюзію. Отак собі пливли вони на схід, гнані легким, але постійним вітром, не бачачи ні риб, ні чайок, ні інших кораблів, ні суходолу. Запаси закінчувались, а в серцях оселився страх, що вони, можливо, опинилися в океані, який не має кінця-краю. Нарешті настав світанок останнього дня, після якого подальша подорож на схід була б занадто ризикованою — настільки незначними були їхні запаси. І саме тоді, якраз на лінії, визначеній сонцем і корабельним носом, на видноколі замаячів, немовби хмарка, низький суходіл.

Пополудні вони кинули якір у широкій затоці й дісталися човном берега. Ця земля цілковито відрізнялася від раніше бачених ними. Одразу ж за піщаним пляжем розпростерлась тиха й порожня рівнина без жодних ознак життя. Аж до виднокола росла настільки гладенька й коротко підстрижена трава, що її можна побачити лише в якомусь великому англійському парку, де працює з десяток садівників. Були й дерева, але кожне росло окремо — одне далеко від другого. Під деревами вони не побачили зламаного гілля або опалого листя. Панувала тиша, яку тільки час від часу тривожило туркотіння голуба.

Нарешті вони дійшли до місця, де починалася довга, пряма й посипана піском алея, обабіч якої росли дерева. З піску не росло ані травинки. Далеко на другому кінці алеї бовванів якийсь будинок — довгий і сірий, сповнений незвичайного спокою і скупаний у промінні пополудневого сонця.

Коли вони ступили на алею, Люсі відчула, що їй у черевик потрапив камінчик і заважає йти. Мабуть, було б розсудливіше, якби в невідомому місці вона попросила своїх друзів зачекати на неї, поки вона не вийме камінчика. Але Люсі цього не зробила й ніхто не помітив як вона залишилася ззаду. Щоб зняти черевика, вона сіла під деревом. Це було нелегкою справою, бо заплуталася шнурівка.

Поки Люсі розплутувала вузол, решта друзів устигли віддалитись. Коли вона нарешті витягла камінець і взувала черевичок, то вже їх навіть не чула. Але майже тієї ж миті почула щось інше. І те, що вона почула, долинало зовсім не від будинку.

Це був глухих гуркіт. Немовби десятки робітників щосили гатили в землю велетенськими киянками. Звуки наближалися швидко.

Люсі сиділа, спершись спиною об дерево. Але оскільки вилізти на нього було неможливо, їй не залишалося нічого іншого, як нерухомо сидіти, притулившись до дерева, і сподіватись на те, що її не помітять.

Бум-бум-бум — щоб це не було, воно вже наблизилось настільки, що вона чула, як стугонить земля. Однак і далі нічого не бачила. Якийсь час вона була впевнена, що джерело дивного гуркотіння в неї за спиною, але за мить вже знала, що воно в алеї: про це свідчив не лише напрям відлуння, а й пісок, який у кількох місцях злітав у повітря, мовби щось його потужно вдарило. Потім, кількома метрами далі, гуркотливі звуки злилися в один і раптом стихли. Тоді почувся Голос.

Це викликало в Люсі справжній жах, бо вона все ще нікого не бачила. Краєвид парку виглядав так само — запустіння і спокій — як тоді, коли вони побачили його вперше. Однак за два чи три кроки від себе вона почула слова:

— Отепер, браття, ми маємо шанс.

А потім хор інших голосів відповів:

— Слухайте його. Слухайте його. Він сказав: "Отепер ми маємо шанс". Чудова робота, шефе. Ти цілковито правий.

— Такий у мене план, — тягнув далі перший голос. — Чигаймо на них біля берега, коло човна. Нехай усі без винятку налаштують зброю. Ми зловимо їх, коли вони захочуть повернутися на море.

— Так, це ідея! — заверещали інші голоси. — Це твій найкращий план, шефе. Дотримуйся його, шефе. Важко придумати кращий план.

— Тож хутко, браття, хутко, — сказав перший голос. — Рушаймо.

— Так, шефе! — відповіли голоси. — Це найкращий наказ, який ти міг дати. Ми якраз хотіли сказати те саме. Рушаймо!

Потім знову почувся гуркіт — спочатку дуже гучний та близький, а згодом дедалі слабший, він віддалявсь у бік моря.

Люсі знала, що не має часу сидіти й сушити голову над визначенням цих невидимих істот.

11 12 13 14 15 16 17