Але Ваня випередив її.
— Ні,— сказав він,— я не можу їхати зараз. Я повинен ще роздобути підводу Володі Осьмухіну, він лежить після операції апендициту.
Клавин батько свиснув.
— Роздобудеш її! — заперечив він водночас насмішкувато й трагічно.
— А крім того, я не сам,— уникаючи погляду Клави, раптом побілілими губами сказав Ваня.— У мене товариш, Жора Арутюнянц, ми тут разом з ним крутились і дали слово, що підемо разом пішки, коли все скінчимо.
Тепер шлях до відступу був одрізаний, і Ваня подивився на Клаву, темні очі якої заволоклись туманом.
— От як! — сказав Ковальов з цілковитою байдужістю до Вані, до Жори Арутюнянца, до їхньої умови.— Значить, прощавай поки що.— І він, ступивши до Вані й здригнувшись від гарматного залпу, простяг йому свою спітнілу широку долоню.
— Ви на Каменськ поїдете чи на Лиху? — спитав Ваня дуже басистим голосом.
— На Каменськ?! Німці от-от візьмуть Каменськ! — заревів Ковальов.— На Лиху, тільки на Лиху! На Білокалит-венську, через Донець, і — лови нас...
Щось тихо тріснуло й задзвеніло над їхніми головами, і згори полетіло сміття.
Вони підвели голови й побачили, що це одчинилось вікно на другому поверсі, в кімнаті, де містився плановий відділ тресту, і звідти висунулась товста, лисувата, малинова голова, з обличчя та шиї якої буквально струмками лився піт,— здавалось, він зараз почне капати на людей під вікнами.
— Та хіба ж ви не виїхали, товаришу Стаценко? — здивувався Ковальов, упізнавши в цій голові начальника відділу.
— Ні, я розбираю тут папери, щоб не залишилось німцям чогось важливого,— дуже тихо й чемно, як завжди, сказав Стаценко грудним низьким голосом.
— Ото щастить вам, скажи на милість! — вигукнув Ковальов.— Адже ми хвилин через десять рушили б!
— А ви рушайте, я знайду, як вибратися,— мовив Стаценко.— Скажи-но, Ковальов, чи не знаєш, чия це машина он там стоїть?
Ковальов, його дочка, Ваня Земнухов і робітник на вантажній машині обернули голови до газика.
Жінка в газику вмить змінила позу, подавшись уперед, щоб її не було видно крізь отвір у дверцятах.
— Та він вас не візьме, товаришу Стаценко, в нього своєї хвороби вистачить! — вигукнув Ковальов.
Він, як і Стаценко, знав, що в цьому будиночку з минулої осені живе працівник обкому партії Іван Федорович
Проценко, живе сам, наймаючи кімнату в чужих людей: дружина його працювала у Ворошиловграді.
— А мені й не треба його ласки,—— сказав Стаценко й поглянув на Ковальова маленькими червоними очицями застарілого любителя випити.
Ковальов раптом зніяковів і хутко повів оком на робітника в машині,— чи не сприйняв той слів Стаценка в тому поганому розумінні, в якому їх висловлено.
— Я, в простоті душевній, гадав, що вони вже всі давним-давно втекли, а раптом бачу — машина, от я й подумав: що ж воно за машина? — з добродушною усмішкою пояснив Стаценко.
Якийсь час вони ще дивились на газик.
— Виходить, ще не всі виїхали,— сказав Ковальов, похмурнівши.
— Ах, Ковальов, Ковальов! — мовив Стаценко сумним голосом.— Не можна бути таким правовірним — більше, ніж сам римський папа,— сказав він, перебріхуючи приказку, якої Ковальов і зовсім не знав.
— Я, товаришу Стаценко, людина маленька,— хрипко сказав Ковальов, випроставшись і дивлячись не вгору, на вікно, а на робітника в машині,— я людина маленька й не розумію ваших натяків...
— Чого ж ти на мене сердишся? Я ж тобі нічого такого не сказав... Щасливої дороги, Ковальов! Навряд чи побачимось уже до самого Саратова,— сказав Стаценко, і вікно нагорі зачинилось.
Ковальов невидющими очима і Ваня трохи здивовано поглянули один на одного. Ковальов раптом густо почервонів, немов його образили.
— Клавко, збирайся! — заревів старий і пішов круг машини в будинок тресту.
Ковальов і справді був ображений, і ображений був не за себе. Йому прикро було, що людина, не проста рядова людина, як він, Ковальов, котрий, не знаючи обставин справи, мав би право ремствувати й жалітися, а така людина, як Стаценко, тобто наближена до влади, людина, що немало хліба-солі з'їла з її представниками й сказала їм у хороші часи немало улесливих, пишних слів,— ця людина тепер гудила відсутніх, коли вони вже не могли заступитися за себе.
Жінка в газику, вкрай занепокоєна зверненою до неї увагою, вся зашарівшись, сердито дивилася на вхідні двері стандартного будиночка.
Розділ восьмий
Повідчинявши вікна, щоб витягло дим від спалених документів, в одній із кімнат, що виходили на глухе подвір'я, сиділи Іван Федорович, а 8 ним ще двоє. Власники квартири виїхали кілька днів тому. В кімнаті, як і в усьому будинку, було порожньо, хмуро, незатишно: жива душа покинула дім, лишилась сама оболонка. Меблі були зрушені 8 місць. Іван Федорович та двоє його співбесідників сиділи не біля столу, а посеред кімнати, на стільцях. Вони ділились накресленням майбутньої роботи, обмінювались явками.
Іван Федорович мав зараз рушати на партизанську базу, куди кілька годин тому вже виїхав його помічник. Як один з керівників обласного підпілля, Іван Федорович мав перебувати при загоні, що базувався в лісі коло станції Митя-кинська, на межі Ворошиловградської та Ростовської областей. А двоє його товаришів лишались тут, у Краснодоні: природжені донецькі шахтарі, вони обидва брали участь у громадянській війні в часи ще тієї німецької окупації п денікінщини.
Пилип Петрович Лютиков, залишений секретарем підпільного райкому, був трохи старший від свого товариша,— вже перейшло йому за п'ятдесят. В густому волоссі Пилипа Петровича позначалась нерівна просивінь, більша на скронях і в чубі. Сивина сяйнула і в його коротко підстрижених колючих вусах. Відчувалося, що він був колись фізично дужою людиною, але з роками і в тілі, і в обличчі його з'явилась нездорова гладкість, обличчя обпливло донизу, і від того підборіддя, важкувате од природи, видавалось тепер що важчим. Лютиков звик дбати про себе і навіть у нинішніх обставинах був одягнений у охайний чорний костюм, який тісно облягав його велике тіло, та в чисту білу сорочку з відкладним коміром і туго зав'язаним галстуком.
Старий робітник, герой праці ще тих перших літ відбудови господарства, він висунувся як виробничник: був директором спочатку зовсім маленьких, а потім усе більших підприємств. У Краснодоні він працював уже літ п'ятнадцять, останнім часом ставши начальником механічного цеху Центральних майстерень тресту "Краснодонвугілля".
Його товариш по підпіллю, Матвій Шульга, по батькові Костьович, як його частіше й називали українці, належав до найпершого призову промислових робітників, кинутих на допомогу селу. Родом з Краснодона, він так усе життя й працював потім у різних районах Донбасу на посадах, зв'язаних із селом. З початку війни він був заступником голови
З 5—285
65
виконкому одного з північних сільських районів Ворошилов-градської області.
На одміну від Лютикова, який іще з пори першої загрози окупації знав, що лишиться в підпіллі, Шульга дістав призначення всього тільки два дні тому, за його особистим проханням, після того як район, де він працював, зайняли німці. Визнали, що зручно й вигідно лишити Шульгу для підпільної роботи саме тут, у Краснодоні: з одного боку, він був людина місцева, а з другого — його вже тут мало хто знав.
Матвій Шульга, або Костьович, був чоловік років сорока п'яти, з дужими округлими плечима й кріпким, чітких обрисів, засмаглим лицем, з нечастими темними цятками в порах обличчя — цими слідами професії; вони лишаються навіки в людей, що довго були шахтарями чи ливарниками. Костьович сидів зараз у кепці, збитій на потилицю, голова його була коротко обстрижена під машинку, з-під кепки виступало його дуже тім'я тієї міцної кості, що зрідка випадає людині; в нього й очі були волячі.
У цілому Краснодоні не було людей, настроєних так само спокійно і заразом урочисто-піднесено, як оці троє.
— Хороший народ, просто, можна сказати, справжній народ лишився під твоїм командуванням, з таким народом великі діла можна робити,— говорив Іван Федорович.— Сам ти в кого думаєш жити?
— А там, де й жив,— у Пелагії Іллівни,— відповів Лю-тиков.
На обличчі Йвана Федоровича відбився не подив, а ніби якийсь сумнів.
— Чомусь не зрозумів я тебе,— сказав він.
— Чого ж мені ховатись, Іване Федоровичу, міркуйте самі,— сказав Лютиков.— Я тут, у місті, чоловік такий відомий, що сховатись мені неможливо. Так само й Барако-ву.— Він назвав прізвище відсутнього тут третього керівника підпільного райкому.— Німці нас зразу знайдуть та ще й подумають щось недобре, коли ми будемо ховатись. А нам ховатись нема чого. Німцям майстерні наші потрібні аж ґвалт, а ми — тут як тут! Скажемо: директор підприємства втік, інженерно-технічний персонал більшовики силоміць вивезли, а ми ось — лишилися працювати на вас, на німців. Робітники порозбігались,— ми їх зберемо. Немає іпженерів? А ось вам Микола Петрович Бараков, інженер-механік,— будь ласкаї Він і по-німецькому розмовляє... Вже ми па них попрацюємо,— сказав Пилип Петрович, не посміхнувшись.
Погляд його, звернений на Івана Федоровича, був суворий, уважний, і в ньому був той особливий вираз ума, що
властивий людям, які звикли не брати нічого на віру, а все перевіряти власними думками.
— А Бараков як? — спитав Іван Федорович.
— Це наш спільний план.
— А знаєш, яка перша небезпека в вас обох? — спитав Іван Федорович, що вмів бачити будь-яку справу з усіх боків, якими вона, ця справа, може обернутися в житті.
— Знаю: комуністи,— відповів Лютиков.
— Не в тім річ. Комуністи пішли працювати на німців, чого ж їм, німцям, кращогої Але не встигнуть збагнути свою вигоду: поки ви будете пояснювати, чого хочете, вони вас зопалу...— Іван Федорович показав під стелю.
— Ми зникнемо на перші дні. Прийдемо, коли будем потрібні.
— От! Про те й мова. Мене й цікавить, куди ти зникнеш.
— Пелагія Іллівна знайде, куди сховати...— Лютиков усміхнувся вперше за весь час розмови, і його важке обличчя, що обпливло донизу, стало таким ясним од цієї усмішки.
Вираз сумніву зійшов з обличчя Івана Федоровича: він був задоволений Лютиковим.
— А як Шульга? — спитав він, поглянувши на Костьо-вича.
— Він не Шульга, він Остапчук Євдоким,— сказав Лютиков,— така в нього трудова книжка з паровозобудівного.