Тихо, щоб нікого не розбудити, порається Юрай біля всього, що потребує чоловічих рук.
"Вибила одинадцята година, помолімося, люди, до божого сина".
І Юрай тихенько прослизає до хліва.
"Ну, корівки, що міг, те зробив, аби Полані менше лишилося на завтра".
А вранці знов аж до Волового Поля. Шукати роботи.
— Агов, Гарчар, робітника вам не треба?
— Ти що, здурів чи тебе в криміналу випустили? Тепер, по жнивах, роботи шукаєш?
"Чого кричиш? — думає Гордубал.— У моєму капшуку вистачить грошей на те, щоби купити половину твого обійстя! І нема чого так кирпу дерти".
Гордубал поволі плентається додому. А чого? Може, ліпше пройтися по горах, поглянути, що діється в чужих краях?
Юрай сидить на узліссі над Варвариновим полем. Дзенькіт дзвіночків долинає аж сюди — певно, з Ле-готського вигону. Що цікаво, робить Мішко там, нагорі, на полонині? Внизу — потік, а над потоком стоїть якась жінка. Юрай примружується, аби краще бачити. Чи не Полана, бува? Та ні, ні! Звідки їй тут узятися? З такої далечі, певно, кожна жінка здаватиметься Поланою. З лісу раптом вибігає якийсь чорнявий чоловік. "Та ні, то не Манья,— запевняє себе в думці Юрай,— бо чого б то він приходив аж із того боку?" Чорнявий чоловік зупиняється біля жінки. Стоять і розмовляють. "І про що вони так довго говорять? — дивується Гордубал.— Напевно, якась дівка і її любко — не тутешній, а з Легати чи з Волового Поля. Сходяться тайкома, щоб його не відлатали наші парубки".
А ті двоє внизу стоять і говорять, говорять. "Говоріть собі на здоров'ячко, я не дивлюся". Сонце вже над Мен-чулом, скоро вечір, а ті двоє все стЬять унизу й ніяк не наговоряться. "Куди б мені ще податися? Може, в соляних копальнях потрібний майнер? Щоправда, трохи задалеко, але то пусте..." А ті двоє внизу все стоять і говорять. "Ні, напевно, не варто питати в копальнях..."
О, тих двох уже нема. Стоїть тільки одна постать і якось наче хитається. Ба ні, їх там двоє, й вони хитаються вдвох, наче борюкаються. Так міцно притислися одне до одного, що здаються однією постаттю. Серце в Гордувала завмирає.
"Побіжу вниз! Ні, ліпше додому, побачу, чи Полана дома. Напевно, дома, бо де б вона ще могла бути? О боже, що сталося з моїми ногами? Наче з олова! — Гордубал підводиться й біжить попід лісом, а відтак стежинкою через поле до села.— О-ох, як коле в боці, наче хтось шпигає там шилом, яким плетуть кошики.— Гордубал задихається, але й далі біжить щодуху.— Слава тобі господи, от уже й село! — Юрай іде шпаркою ходою.— І що воно так шпигає в боці, о боже, допоможи мені дійти! Ще трошки — он уже ворота..." — Він міцно притискає руку до ребер, щоб не так боляче кололо, й підбігає до воріт...
Засапавшись, Гордубал спирається на стовп; голова в нього йде обертом; він важко зводить дух. На подвір'ї — нікого; Полана, певно, в. коморі чи десь-інде. Юраєві раптом усе стає до смерті байдуже... Хіба не все одно, де вона — він і так не дійде до комори, не видобуде з себе голосу; він тільки хрипко дихає й щосили тримається за стовп, щоб під ним не підломилися ноги.
Хвіртка прочиняється, і на подвір'я прослизає Полана— задихана, рум'яна; побачивши Юрая, здивовано зупиняється й поспіхом мовить:
— Я на хвильку бігала до сусідки, Юраю, до... до Гер-пакової... На дитину хотіла подивитися...
Юрай випростується на весь зріст і зводить брови:
— А я й не питав тебе, Полано, де ти була.
XXII
Йому хотілося б за звичкою піти за стодолу, але він не може — колька стала під серцем і не дає й кроку ступити. І він удає, ніби йому хочеться посидіти саме тут, на цьому камені біля воріт, і роззирнутися по подвір'ї.
Полана раптом хапається за роботу: сипле курям зерна, підмітає ганок, метушиться, як ошпарена.
— Герпакова народила дівчинку,— озивається вона до чоловіка.
"Овва, Полано, чого ти раптом стала така балакуча?"
— М-м,— розгублено мимрить Юрай.
Сутеніє, й Полана відчиняє ворота — незабаром із паші повернуться їхні корівки.
— Послухай, Юраю,— починає вона нерішуче,— ти казав, що хотів би прикупити ще кілька корівок...
— Не треба,— мимрить Гордубал.
Похитуючи головами, корови йдуть до стійла,— бім-бом! бім-бом! Юрай підводиться. Слава богу, трохи попустило.
— Добраніч, Полано,— каже він.
— А ти що — вечеряти не будеш?
— Ні.
Полана заступає йому дорогу.
— Юраю, я постелю тобі в кімнаті. Що скажуть люди? Ти — газда, а спиш коло корів!
— Дай людям спокій,— тихо озивається Гордубал.— Вони що завгодно можуть сказати.— І заходить до хліва.
Полана похмуро дивиться йому вслід. Яка згорблена в нього спина!
Гордубал лягає на солому. В боці більше не коле, але на серце навалився якийсь тягар. Двір збентежено затихає, навіть Гафія щебече півголосом, немовби на неї нагримали: "Тихо, не галасуй!" Немовби в хаті лежав тяжкохворий.
Довкола тиша, обійстя спить; спить усе село. Крекчучи, Гордубал вилазить із соломи, засвічує ліхтар і йде подивитися, чи в газдівстві все попорано. В боці знов гостро шпигає, хай йому біс! Треба б вичистити стайню й підстелити коням свіжої соломи, треба б зробити ще оте й оте, але Юраєві сьогодні щось не хочеться. Він зазирає до курника, до сажа, до стодоли, вилазить по драбині на сінник подивитись, чи не зігрілося сіно. Ох, як коле в боці! Він обходить подвір'я й заглядає навіть до саду. Чого й туди? Та просто так, поглянути, чи не заліз хто чужий. Але хто міг би туди залізти? Ніхто, звичайно. А втім — хто знає. А горище?.. Полана вже не спить на горищі, там-тепер кукурудза; Полана перебралася до комори. Затамувавши віддих, щоб не застогнати, Гордубал підіймається й на горище; силкується відчинити ляду, але вона не піддається, чути, як щось із шумом сиплеться, коли він на неї налягає. Напевно, це завалилася купа кукурудзи й придавила ляду. Отже, там теж нікого нема. А втім, хТо б там міг ховатися? Що за дурниці лізуть йому в голову!
Гордубал стоїть посеред двору, мов чорний стовп, і збентежено розтирає собі потилицю. "А чого, властиво, чого я тут бігаю? Манья прожив тут уже п'ять років, але я не стеріг його, не бігав з ліхтарем. То нащо я роблю те зараз? — І Гордувала раптом охоплює якась тупа байдужість.— А якби я зараз лежав у хліві й почув чиюсь ходу... встав би чи ні? Напевно, ні. Чи крикнув би: "Хто там?" Ні, не крикнув би, а тільки затамував би дух. О боже, чому я повинен слідкувати за дорослими людьми? Ну так, я слідкував, то правда, але вдавав, ніби роблю щось потемки. Та хіба можна встерегти чиєсь серце? Дурний ти, дурний!"
Що ж, нехай Манья вертається — яка різниця? Тепер уже однаково, однаковісінько. Все переболіло. Як згоріла хата, то дірявий дах уже не полатаєш.
У Герпаків заплакала дитина. От бачиш, може, й правда, що Полана ходила глянути на сусідчине дитятко. Чому би й ні? Всі жінки схиблені на дітях. Зараз Герпа-кова, напевно, дає маленькій грудь. "А чи пам'ятаєш, Полано, як ти годувала Гафію? Тільки ворухнеш, бувало, плечем — і грудь уже знов ховається в пазуху. Одинадцять років минуло відтоді. А ти... до Америки... Дурний ти, дурний..."
Гордубал дивиться на зорі.
"Боже, скілько ж то їх! Скілько ж то їх прибуло тут за ті роки! Раніше їх так багато не було... Аж страх бере. Все стало байдужим, все спадає з тебе, як шкаралупа, одне за одним. Була Америка, було повернення додому. Був Герич, Феделеш, Манья — багато чого було; а тепер нема вже нічого. Все стало таким байдужим... Ну, хвалити бога, трохи відлягло від серця".
— Ту-ту-у! — сурмить десь далеко нічний сторож. А зірок стільки, що аж у дрож укидає.
"Добраніч, добраніч, Полано, добраніч!"
XXIII
Рано-вранці ще всі сплять, а Юрай уже вийшов за село й простує в гори. До Мішка. А чого? Та просто так, погомоніти з живою душею. Гір іще не видно, вони повиті туманом. Юрая трохи морозить, але в грудях уже не коле; тільки дихати важко,— певно, через туман. Він підіймається вгору, повз своє колишнє поле й мусить зупинитися, щоб звести віддих; Пйоса вже все зорав — от тобі й саме каміння! Видно, йому таки виплачується обробляти це поле.
Важко дихаючи, Гордубал дереться дедалі вище. Туман піднявся й перевалив через ліс. Ще трохи й почнеться осінь. Гордубал притискає руку до боку; в боці знову коле, коле весь час — на гору він іде— чи вниз. Ні, то вже не туман — то хмари, тут уже нюхом можна відчути, які вони просочені вологою. Обережно, щоб не зачепився за них головою! Нарешті Гордубал пірнув у них; за три кроки попереду нічого не видно, і доводиться йти навмання, пробиватися крізь густий туман, не знаючи, де ти. Хрипко дихаючи, Гордубал повільно й важко пробивається хмарами.
Замжичив холодний дощ. Нагорі, на полонині, пастух Мішко накинув, на голову мішок і, ляскаючи батогом — соб, цабе! — зганяє волів до колиби. Не розбереш, чи то тварина, кущ, а чи, може, камінь; ну й мудрий той пес Чувай! Сам оббіжить череду й сам зганяє волів, тільки дзенькання дзвіночків долинає з туману.
Мішко сидить на порозі колиби й дивиться в туман; туман іноді рідшає, й видно, як воли туляться один до одного; потім' усе знов повиває туман, і чути тільки, як шурхотить дощ. Котра зараз може бути година? Полудня, певно, ще немає. Нараз Чувай зривається, нюшить носом туман і тихо гарчить.
З туману вигулькує людська тінь.
— Ти тут, Мішку? — питає хрипкий голос.
— Тут.
— Ну, слава богу!
Гордубал змок до нитки й цокотить від холоду зубами; з капелюха, як із ринви, цівкою стікає вода.
— Чого валандаєшся під дощем? — бурчить Мішко.
— Рано... дощу не було...— хрипить Юрай.— Така ясна була ніч... Але добре, що йде дощ — землі треба вологи.
Мішко замислено кліпає очима.
— Почекай, зараз розкладу ватру. .
Гордубал сидить на сіні й дивиться на вогонь; дрова потріскують і димлять. Його обдає теплом, та ще Мішко накинув на спину мішок; ти ба, аж гаряче стало, як унизу в майні. Юрай цокоче зубами й гладить мокрого Чувая. Від Чувая гостро пахне псиною. "Ет, не страшно, я Ссім, певно, зараз пахну, як мокрий пес".
— Мішку,— цокоче зубами Юрай,— а що то за зруб там, у лісі?
Мішко кип'ятить у казанку воду й кидає в неї якесь зілля.
— Я знаю, тобі зле,— бурмоче він.— І чого ти валандаєшся під дощем, дурню?
— В нас у майні була штольня,— гарячково розповідає Юрай,— так там весь час капала вода, весь час. Кап-кап-кап — ніби годинник цокав.