На тумбах то тут, то там стояла кам'яна чаша, з якої били тоненькі струмені води. Серед листя виднілися гіпсові статуї — Геби та купідонів, ще липкі від олійної фарби; а що було багато алей, посипаних яскравим жовтим піском і дбайливо розчищених, сад здавався набагато більшим, ніж насправді.
Студенти походжали зі своїми любками; прикажчики з модних крамниць статечно виступали, хизуючись ціпками; студенти колежів пахкали сигарами; старі кавалери розчісували гребінчиками свої фарбовані бороди; тут були англійці, росіяни, прибульці з Південної Америки, три східні чоловіки в фесках. Лоретки, гризетки, повії поприходили сюди, сподіваючись знайти благодійника, коханця, золоту монету або й просто задля втіхи потанцювати; і їхні широкі сукні — ясно-зелені, темно-вишневі, фіолетові — мигтіли, маючи серед кущів верболозу та бузку. Чоловіки майже всі були в костюмах із картатої тканини, дехто, незважаючи на прохолодний вечір, у білих панталонах. Засвічували газові ріжки.
Юссоне, завдяки своїм зв'язкам із модними журналами та невеличкими театрами, знав багатьох жінок; він посилав їм рукою поцілунки і час од часу залишав друзів, щоб із котроюсь погомоніти.
Делор'є заздрив його спритності. Він нахабно причепився до якоїсь високої білявки у нанковій сукні. Вона зміряла його похмурим поглядом і мовила: "Ні, голубе, ти не викликаєш довіри", — та й показала йому спину.
Він знову спробував щастя з опасистою брюнеткою, в якої, видно, не всі були вдома, бо на перше його слово вона схопилася, погрожуючи позвати поліцію, якщо він і далі чіплятиметься. Делор'є силувано засміявся; тоді, наглянувши маленьку жіночку, що сиділа осторонь під ліхтарем, запросив її на кадриль.
Музиканти, поприсідавши на естраді в мавпячих позах, несамовито цигикали й трубили, капельмейстер навстоячки машинально одбивав такт. Усі збились у купу й веселилися; стрічки капелюшиків порозв'язувались і метлялися по краватках, чоботи заплутувалися в сукнях; усі ритмічно підстрибували; Делор'є пригортав до себе маленьку жіночку і, захоплений шаленством канкану, метався серед танцюристів, неначе величезна маріонетка. Сізі та Дюссардьє і далі прогулювалися; молодий аристократ лорнетував дівчат, проте, не здаючись на підбадьорювання прикажчика, не наважувався заговорити з ними, гадаючи, ніби в таких жінок "завжди схований у шафі чоловік із пістолетом, котрий вискакує звідти, щоб змусити вас підписати векселя".
Вони вернулися до Фредеріка. Делор'є вже не танцював; і коли всі міркували, як завершити вечір, Юссоне раптом вигукнув:
— О! Маркіза д'Амаегі!
Це була бліда жінка з кирпатим носом, у мітенках по самі лікті, з довгими чорними локонами, що звисали на щоки, немов собачі вуха. Юссоне мовив до неї:
— От би влаштувати нам у тебе невеличкий бенкет, східний раут. Постарайся зібрати декого з подруг для цих французьких лицарів. Ну, що тебе стримує? Може, чекаєш на свого гідальго?
Андалуска нерішуче похнюпила голову; знаючи аж ніяк не розкішний спосіб життя свого приятеля, вона побоювалась, як би їй не довелося самій розраховуватися за наїдки та напої. Коли ж вона натякнула про гроші, Сізі запропонував п'ять наполеондорів — усе, що знайшлося в його гаманці; справу було залагоджено. Але Фредерік уже зник.
Йому нібито почувся голос Арну; він, помітивши жіночий капелюшик, метнувся вбік за боскетовий кущ.
Мадмуазель Ватназ була наодинці з Арну.
— Даруйте! Я вам не завадив?
— Аж ніяк! — одказав торговець.
З останніх слів їхньої розмови Фредерік зрозумів, що Арну примчав у "Альгамбру" поговорити з мадмуазель Ватназ про невідкладну справу і, видно, був не зовсім спокійний, бо запитав її з тривожним виглядом:
— Ви цілком певні?
— Цілком певна! Вас люблять! О, що за людина!
І вона надулася на нього, випнувши товсті губи, майже кривавого кольору — такі вони були наквацьовані. Зате вона мала чудові очі, карі, із золотими іскорками в зіницях, розумні, сповнені любові й чуттєвості. Вони, як лампади, освічували її жовтаве, худе обличчя. Арну ніби втішався з її непривітності. Він нахилився до неї і сказав:
— Ви така гарненька, поцілуйте мене!
Вона взяла його за вуха й поцілувала в чоло.
В цю мить танці припинилися, й на місце капельмейстера з'явився красивий юнак, занадто огрядний, з білим, як віск, обличчям. У нього було довге чорне волосся, до плечей, як у Христа, лазурова оксамитова жилетка, гаптована великим пальмовим віттям, бундючний, мов у павича, і дурнуватий, ніби в індика, вигляд; віддавши уклін публіці, він заспівав пісеньку. В ній селянин розповідав про свою мандрівку до столиці; артист співав нижньонормандською говіркою, вдаючи п'яного, а після приспіву:
Сміх і танці й дивовижа
В тій злиденності Парижа! —
щоразу розлягалося тупотіння, як вияв безмірного захоплення публіки. Дельмас, майстер "виразного співу", був занадто спритний, щоб дати тому захопленню охолонути. Йому швиденько піднесли гітару, і він жалібно проворкував романс під назвою "Брат албанки".
Слова нагадували Фредерікові пісню, яку співав на пароплаві між двома колісними кожухами арфіст у лахмітті. Його погляд мимохіть зупинявся на подолі сукні, що метлялася перед ним. Після кожного куплета йшла тривала пауза, і легіт вітерцю між деревами здавався гомоном хвиль.
Мадмуазель Ватназ, розхиливши гілки вовчих ягід, що заслоняли естраду, пильно розглядала співака; її ніздрі роздималися, очі примружились, і вона ніби поринула в зосереджену втіху.
— Прекрасно! — сказав Арну. — Тепер я розумію, що вас привело цього вечора в "Альгамбру"! Вам, голубонько моя, подобається Дельмас.
Вона не хотіла признаватися.
— Ох, яка сором'язливість! — І, показуючи на Фредеріка, додав: — А може, то задля нього? Ви промахнулися. Нема хлопця скромнішого!
Решта, шукаючи свого приятеля, ввійшли й собі в зелену альтанку. Юссоне познайомив їх. Арну запропонував усім сигари й почастував компанію шербетом.
Мадмуазель Ватназ, побачивши Дюссардьє, почервоніла. Вона невдовзі встала й подала йому руку.
— Ви мене не впізнаєте, пане Оґюсте?
— Звідкіля ви її знаєте? — спитав Фредерік.
— Ми разом служили в одній крамниці, — відповів той.
Сізі смикнув його за рукав, і вони вийшли; ледве встигли вони піти, як мадмуазель Ватназ стала вихваляти характер Дюссардьє. Вона навіть додала, що він "обдарований незвичайним серцем".
Далі мова перейшла на Дельмаса, що завдяки своїй міміці мав би успіх і в театрі; й почалася суперечка, в якій згадувалися мішма Шекспір, цензура, стиль, народ, виручка театру Порт Сен-Мартен, Александр Дюма, Віктор Гюґо та Дюмерсан. Арну був знайомий з кількома знаменитими актрисами; молоді люди нахилилися до нього, щоб краще чути. Але гуркіт музики покривав його слова; а тільки-но закінчувались польки чи кадриль, усі кидалися до столиків, підкликали офіціанта, сміялися; в гущавині листя бахкали затички від пляшок пива, газованого лимонаду; жіноцтво кудкудакало, наче кури; траплялося, двоє панків хапали один одного за барки; було затримано злодія.
Музиканти заграли галоп, і пари наповнили алеї. Захекані, з почервонілими й усміхненими лицями, вони мчали у вихорі так, що аж сукні й фалди сюртуків розліталися в боки; дедалі гучніше ревли тромбони, темп прискорювався; за середньовічною монастирською огорожею почувся тріск; то розривалися ракети; закружеляли сонця; смарагдове сяйво бенгальських вогнів на одну хвилину освітило сад, і при згасанні останньої ракети натовп глибоко зітхнув.
Розходилися повільно. В повітрі плавала хмарка порохового диму. Фредерік і Делор'є крок за кроком посувалися в юрбі, як раптом перед ними постало видовище: Мартінон допоминався здачі біля вішалки, де зберігалися парасольки; він супроводив якусь років п'ятдесяти, негарну, пишно зодягнену даму, представницю невідомо якого суспільного прошарку.
— Цей жевжик, — сказав Делор'є, — не такий собі простак, як можна гадати. А де ж Сізі?
Дюссардьє показав на шиночок, в якому вони побачили нащадка лицарів за чашею пуншу в товаристві рожевого капелюшика.
Юссоне, що кудись був зник хвилин п'ять тому, з'явився знову.
Молода дівчина, яка спиралась на його руку, голосно називала його "мій котик".
— Ну, годі! — осмикнув він дівчину. — Перестань! Непристойно на людях! Краще називай мене віконтом! Це буде вишукано, як за Людовіка Тринадцятого, за часів, коли ходили в м'яких чоботях, це мені до вподоби. Так, мої любі, ось моя давня пасія! Миле дівча, правда ж?
Він узяв її за підборіддя.
— Привітай цих панів! Це сини перів Франції! Я вожу з ними знайомство, щоб мене призначили послом!
— Який ви жартівник! — зітхнула мадмуазель Ватназ.
Вона попросила Дюссардьє провести її додому.
Арну подивився їй услід, потім повернувся до Фредеріка:
— Подобається вам ця Ватназ? Зрештою, ви в таких ділах невідверті! Гадаю, ви приховуєте свої захоплення?
Фредерік, геть побліднувши, став присягатися, що нічого не приховує.
— Таж невідомо, чи маєте ви коханку, — провадив Арну.
Фредерікові хотілося назвати наздогад абияке ім'я. Та все це могли переповісти їй. Він одказав, що справді в нього немає коханки.
Торговець покартав його за це.
— Сьогодні ввечері вам трапилася добра нагода! Кожен вертається звідціля з жінкою. Чому ж ви не зробили, як інші?
— А ви? — сказав Фредерік, не стерпівши такого чіпляння.
— О! Я, мій любий! Тут є різниця! Я ж вертаюся до власної жінки!
Він покликав кабріолет і зник.
Приятелі подалися пішки. Віяв східний вітерець. Обидва мовчали. Делор'є шкодував, що не "блиснув" перед видавцем журналу, а Фредерік поринув у тугу. Нарешті він зауважив, що бал видався йому безглуздим.
— А хто винен? Якби ж ти не покидав нас для свого Арну!
— Ет! Усе, що б я не затіяв, було б зовсім ні до чого!
Але в клерка були свої теорії. Щоб чогось домогтися, досить лише сильно захотіти.
— Однак сам ти щойно…
— Чхати я хотів на те! — вихопився Делор'є, обриваючи натяк. — Стану я зв'язуватися з бабами!
І він заходився викривати їхню манірність, їхню тупість; одне слово, вони йому осоружні.
— Та не хизуйся! — сказав Фредерік. Делор'є замовк. Потім раптом запропонував:
— Хочеш, ідем у заклад на сто франків, що я вкоськаю першу-ліпшу?
— Згода!
Першою трапилась їм брудна жебрачка, і вони стали втрачати надію, як раптом посеред вулиці Ріволі побачили високу дівчину з пакуночком у руці.
Делор'є підійшов до неї під арками.