На антилоп'ячих рогах начеплені були персні та браслети; в отворах стіни на очеретяній решітці охолоджувався на вітрі глиняний посуд. Мато спотикався, бо підлога була нерівна, так ніби тут одне за одним ішло кілька приміщень. В глибині кімнати лежав оточений срібною балюстрадою квітчастий килим.
Нарешті Мато дійшов до висячого ліжка, біля якого стояв дзиґлик із чорного дерева, на якого стають, лягаючи в постіль.
Світло сягало тільки краєчка ліжка, і тінь, як велика заслона, ховала все, залишаючи освітленим лише ріжок червоного матраца та ще кінчик маленької голої ноги. Мато нишком підніс лампу.
Саламбо спала, одну руку підклавши під щоку, а другу простягти. Кучеряве волосся так пишно розсипалося довкола неї, що здавалося, ніби вона лежить серед чорного пір'я, а широка біла туніка, м'яко облягаючи все тіло, окреслювала гнучкий її стан. З-під заплющених повік ледь-ледь видніли очі. Крізь прямовисну запону падало на неї синювате світло; дихання, здіймаючи груди, віддавалося на шнури, і вся вона ніби гойдалася в повітрі. Десь дзижчав великий комар.
Мато, застигши, тримав у руці срібну галеру-лампу; аж раптом серпанкова запона, що захищала від москітів, спалахнула і зникла. Саламбо прокинулась.
Вогонь сам по собі погас. Вона мовчала.
Від лампи на стіні коливалися великі світляні хвилі.
Що це? — мовила вона. Мато відповів:
Це богинине покривало!
— Богинине покривало? — скрикнула Саламбо. І, зі першись на лікті, вся тремтячи, трохи підвелась на ліжку.
Він провадив далі:
— Я здобув його для тебе з глибини святилища! По глянь.
Заїмф сяяв увесь золотим промінням.
— Пам'ятаєш? — казав Мато.— Ночами ти приходила в мої сни, та я не міг збагнути німого наказу твоїх очей.
Вона спустила ноги на дзиґлик із чорного дерева.
— Якби був зрозумів, то прибіг би; покинув би війсь ко і не виходив би з Карфагена. Аби догодити то.бі, я зійшов би Гадруметовою печерою в царство тіней... Прости мені! Зі мною таке було, ніби гори лежали на моїх днях, та щось мене тягло. Я шукав способу добра тися до тебе. Коли б не воля богів, ніколи я на таке не зважився б. Ходім! Ти повинна піти за мною!.. А не хо чеш, то я зостануся тут. Мені однаково. Нехай душа моя потоне в твоєму диханні. Хай уста мої знемагають, цілуючи твої руки!
— Дай мені глянути! — сказала вона.— Ближче! Ближче!
Ранішня зоря вставала, барвою вина розливаючись по талькових пластинках у стінах. Саламбо, мліючи, схилилася на подушки.
— Я люблю тебе! — крикнув Мато. Вона пролебеділа:
— Дай мені покривало!
І вони наблизились одне до одного.
Вона, в білій симарі, що волочилася долі, ступала йому назустріч, не зводячи очей із покривала. Мато дивився на неї, засліплений ясною вродою її обличчя, і, простягаючи заїмф, намагався вхопити її в обійми. Вона розставила руки. Тоді раптом спинилась, і вони обоє стояли, дивлячись одне на одного широко розплющеними очима.
Жах пойняв її, хоч вона й не розуміла, чого він хоче, її тонкі брови піднялись, уста розтулилися; вона вся тремтіла. Нарешті вдарила в одну із мідних чаш, що висіли по кутках червоної постелі, і крикнула:
— Рятуйте! Рятуйте! Відсахнись, святокрадче! Огид ний! Проклятий! Сюди, Таанах, Крум, Ева! Міціпса! Шаул!
В стіні, з-поміж глиняного посуду, вигулькнуло перелякане обличчя Спендія; він гукнув:
— Тікай! Сюди біжать!
Галас і тупотіння ближчали, задвигтіли східці, і до кімнати хвилею ринула юрба — жінки, слуги, раби з киями, дрючками, ножами, кинджалами. Вони ніби скам'яніли з обурення, побачивши тут чоловіка. Служниці заголосили, наче на похороні, чорні євнухи зблідли.
Мато стояв за балюстрадою. Оповитий заїмфом, він скидався на зоряного бога, що височів у небесній блакиті. Раби підступали, щоб кинутись на нього. Саламбо зупинила їх.
— Не торкайтесь до нього! На ньому богинине покривало!
Вона відійшла була в куток, але тепер, ступивши крок до Мато, простягнула голу руку і крикнула:
— Хай прокляття впаде на тебе, що пограбував Таніту! Гнів, кара, загибель, горе! Щоб тебе пошматував Гурзіл, бог війни! Щоб тебе задушив Матісман, бог мерців! Щоб тебе спопелив той, інший, чиє ім'я не годиться називати!
Мато зойкнув, ніби проткнутий мечем. А вона знай гукала:
— Геть! Геть!
Юрба слуг розступилась, і Мато, понуривши голову, повільно пройшов поміж ними. Коло дверей він зупинився, бо покривало зачепилось торочками за золоту зірку, якими були оздоблені плити підлоги. Він рвучко шарпнув плечем покривало і зійшов східцями донизу.
Спендій, стрибаючи з тераси на терасу, перескакуючи загорожі й рови, вибрався з садів. Він прибіг до підніжжя маяка. В цьому місці ніхто не охороняв мурів,— така неприступна була скеля. Ступивши на край урвища, він ліг на спину, спустив ноги і ковзнув униз; тоді доплив до мису Мерців, накинув доброго круга понад солоною лагуною і ввечері вернувся в табір до варварів.
Зійшло сонце; ніби той зацькований лев, що йде все далі й далі, спускався вулицями Мато, поглядаючи довкола грізним оком.
До нього долинув невиразний гомін. Зчинився він у палаці, тоді розлігся вдалині, з боку Акрополя. Пішла поголоска, нібито в Молоховому храмі пограбовано державні скарби; інші говорили, що вбито жерця; дехто був певен, що до міста вдерлися варвари.
Мато, не знаючи, як вибратись за мури, побіг навпростець. Його помітили; зчинився крик. Всі догадалися, що сталось; спершу юрба жахнулась, а далі її охопила шалена лють.
Юрмища люду ринули з маппальських вулиць, з акропольського узвишшя, від катакомб, з берегів озера. Патриції виходили з палаців, купці — з крамниць; жінки кидали дітей; усі хапали мечі, сокири, киї. Та стояло їм на перешкоді те, що втримувало й Саламбо. Як відібрати покривало? Таж тільки глянути на нього — і то гріх! Воно було часткою божества, і самий дотик до нього приносив смерть.
В храмових перистилях жерці у відчаї ламали руки. Легіонери верхи ганяли навмання. Люди вилазили на будинки, виходили на тераси, п'ялися на плечі колосам. на корабельні щогли. А Мато тим часом усе йшов, і з кожним його кроком у юрмі накопичувався гнів, та водночас наростав і страх. Де він проходив, всюди порожніли вулиці, людський потік розбризкувався по обидва боки аж на верх мурів. Довкола він тільки й бачив витріщені очі, що, здавалося, ладні були поглинути його.
вишкірені зуби, простягнені кулаки, а прокльони Саламбо множилися в устах юрби.
Враз просвистіла довга стріла, за нею — друга, загупотіло каміння, та все те, погано націлене (люди боялися черкнути заїмф), пролітало над його головою. Той заїмф став йому ніби щитом, він затулявся ним з усіх боків, і натовп не міг нічого вдіяти. Він ішов дедалі швидше, простуючи безлюдними вулицями. Та вони були перегороджені мотуззям, захаращені возами, заставлені пастками, і через те він мусив раз по раз вертатися назад. Нарешті добрався до Хамонового майдану, де було замордовано балеарців; Мато спинився, зблід, немовби побачив смерть. Аж тепер йому край! Юрба плескала в долоні.
Він добіг до великої замкненої брами. Вона була дуже висока, з дубової серцевини, в залізних цвяхах, окута бронзою. Мато кинувся на браму; з великої радості люди затупотіли ногами, дивлячись на його безсилу лють. Тоді він скинув сандалю, поплював і став гатити по непорушних дошках. Все місто заревло. Вже й про заїмф забули, пориваючись роздерти жертву. Мато поглянув на юрбу великими затьмареними очима. В скроні йому бухкала кров, аж голова паморочилась; млявість охопила все тіло, як буває в п'яної людини. Нараз він помітив довгого ланцюга, що ним піднімали засуви. Одним стрибком дістав його, вперся ногами, напружив руки, і нарешті велика двійчата брама відчинилась.
Вийшовши за ворота, Мато зняв із себе покривало і підняв його якомога вище над головою. Тканина, розвіваючись на морському вітрі, виблискувала проти сонця, яскріла барвами, ряхтіла коштовним камінням, сяяла постатями богів. Так несучи те покривало, Мато перетнув усю рівнину, дійшов до вояцьких наметів, а люд дивився з мурів, як відходить від Карфагена щастя.
VI
ГАННОН
— Я повинен був її викрасти! — сказав він того вечора Спендієві.
— Треба було вхопити її і силоміць забрати з дому! Ніхто б не насмілився стати проти мене!
Спендій не слухав тієї мови. Він спочивав, простягтись горілиць, біля дзбана, повного медової сити; час від часу припадав до нього і жадібно пив.
Мато правив своєї:
— Що його робити? Як знову пробратися до Карфагена?
— Не знаю,— відказав Спендій.
Така байдужість дратувала Мато; він вигукнув:
— Все це з твоєї вини! Сам потягнув мене туди, а тоді покинув, боягуз підлий! І то б я мав тебе слухатись? Начальникувати думаєш наді мною? Звідник, раб і син раба! — Він скреготав зубами і замірявся на Спендія своїм великим кулачиськом.
Грек не відповідав. Глиняний світильник підсліпувато блимав на жердині намету, де між порозвішуваної зброї сяяло покривало.
Раптом Мато взувся в котурни, застебнув куртку з мідними бляшками й надів шолом.
— Ти куди? — запитав Спендій.
Вертаюсь у Карфаген. Відчепись від мене! Я приведу її сюди! Хай вони тільки торкнуться до мене — почавлю, як гадюк! І їй не минути смерті, Спендію!
Він кілька разів повторив:
— Авжеж! Уб'ю її! От побачиш, уб'ю!
Але Спендій, до чогось прислухавшись, ухопив раптом покривало, шпурнув його в куток і зверху прикидав шкурами. Почувся гомін, блиснули смолоскипи, і до шатра ввійшов Нар-Гавас у супроводі чоловік двадцяти вояків.
Були на них білі вовняні плащі, довгі кинджали, шкіряне намисто, дерев'яні сережки в вухах і взуття з гієнячої шкіри; ставши при вході, вони поспиралися на списи, як, буває, пастухи, відпочиваючи, спираються на свої ґерлиґи. Зі всіх Нар-Гавас був найвродливіший. Ремінці, оздоблені перлами, охоплювали його тонкі руки; золотий обруч, на якому трималося довкола голови широке вбрання, був прикрашений страусовим пір'ям, що звисало йому на плече; безперестану усміхаючись, він блискав зубами; його очі проймали, ніби гострі стріли; у всьому єстві відчувалася якась насторожена розв'язність.
Він заявив, що хоче приєднатися до найманців, бо Республіка давно вже зазіхає на його володіння. Отож, мовляв, йому вигідно пристати до варварів, та й він може їм допомогти.
— Я дам вам слонів — їх повно в моїх лісах,— вина, олії, ячменю, фініків, смоли та сірки для облог, двадцять тисяч піхотинців і десять тисяч коней.