Він іще раз обвів усіх поглядом, і цього разу очі його були суворі й холодні.
— Офіційну версію, про яку ви зможете плескати скільки завгодно, вам незабаром повідомить поліція!
А потім він вийшов з готелю тунелем для доставки провізії й сів у свою машину, де на нього вже чекали репортер і Чарлз Гарднер.
Лейтенант Сем Меттісон і сержант Нед Пінкертон стояли перед великою, підсвіченою ззаду вітриною з планом Мідлтона. Все було передбачено до найменших деталей. Білі світові цяточки вказували на місцеперебування патрульних машин, зелені позначали мотоциклістів, червона — робота. З другого боку вітрини співробітники управління приймали по радіо повідомлення й відповідно переставляли позначки на міському плані. Лейтенантові й сержанту доповідали тільки те, що стосувалося робота. Вони, певна річ, могли, віддаючи розпорядження, втручатися в події і звідси. Назви вулиць не вживалися, замість них називалися групи літер і цифр. Приміром, у дану мить робот їхав у машині — номерний знак її тепер уже знали всі — по ВХ7. Це означало, що він рухається по Чікагському проспекту, між Мун-стріт і майданом Конституції в напрямку від центру міста.
Сем Меттісон натиснув кнопку:
— Патрулям у південній частині міста рухатися на північ. Мотоциклетним групам — третій, четвертій і п'ятій — бути на вулицях, паралельних ВХ8-12, решті — підтягтися.
Світловий екран відразу замиготів, і незабаром ланцюжок білих вогників, тягнучись за червоною цяточкою, ущільнився, а з обох боків у нього побільшало яскравих зелених кружалець.
— Якщо мені доведеться з'явитися на цьому світі вдруге,— пробурчав Сем Меттісон,— я стану роботом. Може, на мою честь поліція теж влаштує таку факельну процесію!
— Гадаю, що він скоро або поверне кудись, або вийде з машини. Не може він отак просто їздити, прогулюватися собі.
— Ніхто не відає, що утне робот! — знову пробурчав лейтенант. Його пекла досада, що він перебуває так далеко від місця подій.
На розі вулиці, до якої наближалася тепер червона цяточка, було біле кружальце. Той, що їхав за червоною цяткою, повернув ліворуч, а той, що чекав, зрушив з місця і став переслідувати робота.
— Вдало змінилися, він ні про що не здогадується, — констатував лейтенант. — Принаймні щось та є.— Раптом захрипів динамік на столі в чергового: "С-сьомий доповідає головному — у нас вулична катастрофа. Об'єкт рухається далі в тому ж напрямку. Змушені припинити переслідування".
— Зрозуміло! — Лейтенант стримався, щоб не вилаятись.
— Тепер почнеться! — сказав сержант. — Коли вже позад нього вулична пригода, він такого випадку не прогавить!
Лейтенант кинув погляд на карту.
— М2 має прийняти його в точці ВХ 9/9 і здати в ВХ 9/10. Там його прийме С-3.
Це тривало кілька секунд, а тоді прийшло повідомлення: "Доповідає М2 — прийняв. Об'єкт прямує до ВХ9".
Лейтенант зітхнув з полегкістю.
З динаміка знову почувся рапорт: "Об'єкт звертає ліворуч, до МСАІ".
— Їдьте далі прямо. Його візьме М12. С-4 чекати в пункті МСА 1/2,— наказав лейтенант.
Так тривало десь із півгодини. Вміло маневруючи, лейтенант весь час тримає машину в центрі зграї патрульних машин і мотоциклів, що перебували одна від одної на відстані однієї вулиці, і він навіть уникав потреби вдруге використовувати одну й ту ж саму машину під час переслідування об'єкта.
Та ось надійшло повідомлення, що робот зупинився, вийшов і зник у будинку.
— Першій їхати далі! — наказав лейтенант.— Решті машин стоп! М17 стоїть на розі й очей не спускає з будинку!
— Ви теж вважаєте, що він там не живе?— спитав сержант.
— Авжеж, що ні. Він зараз позбудеться сумки з оздобами.
І справді, за кілька хвилин робот вийшов — уже без сумки. Він неквапливо рушив вулицею і зайшов до одного з ресторанів.
— Я там кожну шпаринку знаю! — гукнув сержант.— Навіть якщо він вислизне з вікна туалету в подвір'я, то зможе вийти тільки дверима сусіднього будинку!
— Гаразд, тоді почекаємо. Маємо час.
— У мене є одна ідея...
— Давай, кажи!
— Патякало казав, що цей тип зникає ту ж мить, тільки-но починається якась, хоч би й невелика колотнеча.
— І ти пропонуєш...
— Ага. Пошлімо туди групу хлопців на мотоциклах. Вони перехилять по чарці, а тоді двоє з них почнуть сварку... Такі бешкетники на мотоциклах тут не дивина...
— Слушно.
— А коли він вийде, саме під'їде таксі, висадить "пасажира", і буде вільне місце... для нього.
— Хлопче, ти вартий своєї платні! — вигукнув лейтенант.
Зроблено відповідні розпорядження, і за якихось хвилин п'ятнадцять надійшло повідомлення, що робот сидить у підставленому поліцією таксі.
Так само обережно й невідступно, як перед цим роботів автомобіль (звісно, вкрадений), вони переслідували тепер таксі. Воно їхало, кружляючи по вулицях, на південь, і зупинилося нарешті в якійсь вуличці, обабіч якої стояли старі триповерхові будинки. Шофер таксі ще простежив, як робот перетнув вулицю і не кваплячись пішов тим боком. Тоді й він рушив з місця.
З патрульної машини, що ту ж мить завернула в цю вуличку, бачили, як робот зайшов до одного з будинків.
Ще десь із чверть години лейтенант тримав вуличку під наглядом, та робот не виходив.
Тоді лейтенант доповів капітанові, що разом із Гарднером та репортером терпляче дожидався у своїй машині, і послав сержанта, що мав пробити для інших лазівку.
Сержант прибрав сумирного вигляду й подзвонив. Відчинила йому повна жінка, середнього віку.
— Прошу пробачення, пані, — сказав сержант,— я від товариства християн-холостяків...
— Я вже одружена! — перебила його жінка. Сержант прибрав іще сумирнішого вигляду.
— Прошу вас, пані, не треба так, ви мене зовсім збентежили, ми зовсім не навчені поводження з дамами, я хочу тільки довідку!
Зачувши слово "дама", жінка трохи полагіднішала.
— Ну, гаразд, — сказала вона. — Якщо тільки довідку... То що ви хотіли б довідатися?
— Та ось що, — почав сержант, гортаючи записник,— ми, власне, опікуємося холостяками, аби вони не ступили на дорогу гріха, згубного для чоловіка; нам казали про якогось містера Кроуфорда, та я ніяк не можу його розшукати в цьому домі!
— Кроуфорд? Ні, в цьому домі немає ніякого Кроуфорда. Я знала колись одного Кроуфорда, в Дейтроті, але то було давно і це, певно, не він.
— Я теж побоююсь, що це не він, пані,— засмучено сказав сержант.— Але хіба не могло статися, що до нас його прізвище дійшло в перекрученому вигляді? Може, в будинку мешкає холостяк із схожим прізвищем?
— Ні, точно ні,— відповіла жінка,— в нас є тільки один холостяк, він тут нещодавно живе, якихось кілька тижнів, це містер Макгайн. Та про нього вам анітрохи не треба непокоїтися, це такий статечний чоловік, тихий і скромний, його майже не видно й не чутно.
— Мені справді шкода,— промовив сержант із безмежно засмученою міною, в якій усе ж таки блиснула надія.— Тобто я, певна річ, радий, що у вашому домі немає таких, що потребують нашої допомоги. — Він, очевидно, вже надокучив жінці, бо вона рішуче кивнула йому і припинила розмову:
— Отже, коли я більше не можу стати вам у пригоді...
Він подякував, вийшов з дому і, дійшовши до рогу вулиці, повернув туди, де стояли машини.
— Його звуть містер Макгайн,— повідомив він.— Це точно він. Тихий, скромний, не чути його й не видно, живе кілька тижнів — усе збігається. Та й не в гості ж він сюди прийшов.
Капітан кивнув головою.
— Тепер туди треба йти вам,— звернувся він до Чарлза Гарднера, що сидів, одягнений у синій комбінезон, і похитував на коліні сумку з інструментами.— Ніякої поради я вам дати не можу,— провадив капітан далі, наморщивши лоба.— Ніколи ще не мав справи з роботами. Може, вам пощастить його вимкнути чи ще щось, а коли ні, то спробуйте дістати в нього якомога більше інформації. Та він ні в якому разі не повинен запідозрити щось. Хочете, ми дамо вам з собою маленький передавач?
— Краще не треба,— відповів Чарлз й відразу придумав пояснення: — Цілком можливо, що в нього є спеціальний пристрій для виявлення таких штук...
Він виліз із машини й пішов до будинку. "Макгайн, — розмірковував він. — Макгайн, Макгайн, що це мені нагадує?" Але аж тоді, коли він побачив це прізвище перед собою, чіткими літерами на дверній табличці — Mc Hine,— йому враз сяйнула думка, і вія ледве стримався, щоб не зареготати голосно. Типово по-баткінсівському! Якщо вставити в це слово випалу голосну "а", то в цілому вийде "Machine" — "машина"!
Тепер він був цілком упевнений у собі. Він тричі глибоко зітхнув — тепер усе залежатиме від нього, він мусить знайти вихід, ще не знає який, але напевне знайде його, як це часто бувало в його практиці, коли якась проблема, начебто нерозв'язна, кінець кінцем, немов блискавкою, осявалася простим і чітким вирішенням. Треба тільки не хвилюватися й бути впевненим. І він подзвонив.
Відчинив робот. Зблизька Чарлз відразу визначив, що перед ним не жива істота,— і не по якихось деталях, а по загальному вигляду.
— Я з електричної компанії, мені треба перевірити лічильник,— сказав він.
Робот якусь мить повагався, а тоді мовчки розчинив двері.
Чарлз зачинив їх за собою й почав копирсатися в коробці лічильника. Робот стояв позад нього. Відкривши лічильник, професор запитав:
— Що, вперше бачите, га?
— Так,— відповів робот.
"Треба якось інакше, — подумав Чарлз, і далі копирсаючись у коробці й намагаючись робити якомога більше рухів, щоб виграти час.
— Ви не дуже давно живете тут? Я вас іще не бачив жодного разу.
— Ні,— відповів робот.
Несподівано Чарлзові сяйнула блискуча ідея. Писання! Адже робот не вміє писати! Таких філігранних рухів механізму навіть такий конструктор, як Баткінс, навряд чи домігся б при таких обмежених габаритах.
— Де можна заповнити формуляр? — запитав Чарлз, покінчивши з інсценованою роботою.
Робот відчинив ще одні двері.
Чарлз увійшов до кімнати і сів за стіл. Із папки електрокомпанії він дістав справжній бланк і записав: "Ремонт лічильника №.., адреса, дата". Тоді подав роботові аркуш і олівець:
— Отут ви маєте розписатись, отут, де стоїть "підтверджую".
Він знову став порпатися в папці, крадькома позираючи на робота. Той не рухався. "Таки підловив я його!" — подумав Чарлз. Але що буде далі? Чи зрозуміє робот, що його загнали в глухий кут? Що йому тепер доведеться скинути маску непримітності? На що він зважиться далі?
— Ви містер Чарлз Гарднер,— сказав робот.
Чарлз підвів очі.