Хіба шо жижки маненько трусяться, і спину трошки ломить. А так — ні в одном глазу! Отеперечки з таким багатством — і на базарь.
Гарно зранку на базарі! Красота! Сніг лопатами розчищений, притоптаний, прям тобі підлога. Якшо морозяка лютий, то він, отой сніг, аж весь синій та виблискує. Звичайно, голубчики понабігають — понаплюють, понасмітять, недопалків понакидають, а все одно красота. А як потеплішає та підтане трошки, то аж наче темні ополонки під ногами, а замети біля огорожі осядуть та почорніють, ніздрюваті-зубцюваті, весною пахнуть.
Народу — ого-о-о-о-о-о!!! — ніде голці впасти. Всякому торгувать охота. Усяк свою мінянку тягне.
Оно ряди з мочіннями та соліннями: весь рядок діжками, глечиками, дзбанами заставлений, підходь та пробуй, але багато не бери, бо матимеш по шиї. Якшо цього року добре вродило, то рядок, бува, аж до обрію розтягнеться, крайній у рядку голубчик — наче лісова комашка: далекий, малесенький, руцями вимахує, горлає, грибці свої вихваляє, теж себе людиною вважає, а подивишся на нього з оцього кінця, — наступи ногою, і нема його.
Другий, оно, хвощі мочені нахвалює, криком кричить, надривається, — чи мо', квашену папороть, чи пряники, чи ще шось.
Отуто горішки мочені, там полотно порозкладали, нитки прості, нитки фарбовані, личаки цілими в'язками; там шкурки заячі, а там шерсть із козляків: купляй та валянки валяй, чи шкарпетки в'яжи, якшо руки стоять; там голки кістяні, кам'яні ножики, відра кам'яні та дерев'яні, рогачі, голоблі, віники, — шо тільки хоч.
А оно цілий ряд каганцями торгує: тут купці поважні, мовчазні, отак поставають, руки на череві поскладають, спідлоба поглядають, мордяки червоні. Загадкові. Мовчать. А чого мовчать: звикли. Каганці ж треба мовчки обривать, от вони й звикли. Постоїш, повитріщаєшся. Якось воно боязко. А каганців отих так би попоїв! Запитаєш у купця:
— Почому за штуку?
Помовчить, губами поплямкає. Потім:
— Ці — п'ять. Ці — сім.
Дорого, бля!..
— А мо', несправжні?..
Знову помовчить.
— Люди купляли, живі, як бачиш.
Чи вірить йому, чи не нада, — прям і не знаєш. Потопчешся... Одлічиш п'ять мишаків. Візьмеш одного каганця. За щоку покладеш. Солодкий!.. А мо' й не помреш, як одного з'їси. Хіба шо знудить. Чи там волосся повипадає. Шию роздує. А так ще може поживеш. Матінка чого померли? — повну миску за раз з'їли. Нікіта Іванич тільки й казав: "Полина Михайловна, что за несдержанность?! Не ешьте вы эти финики! Радиоактивные!" — та хіба ж вони послухаються? Об'їлися.
Та зараз Бенедиктові не хотілося навіть споминать за шось сумне. Оно, весна з півдня калабком котиться, Новий Год за собою веде! Празник і сміх. Жарти й веселощі. Оно й сліпці, стовпилися біля тину, — хто на ложках мелодію вибрязкує, хто на сопілці грає, — співають:
І харошеє настраєніє
Нє пакінєт больше вас!
— теж, мабуть, весну зачули. Їхній поводир теж підбадьорився, орлом дивиться, голубчиків суворо оглядає: ану, хто пісні слухає? — плати, мимо не пройдеш! А то любителів послухать та не заплатить — скільки хоч. Сліпці, вони того й сліпці, шо нічогісінько не бачать. Співають-заливаються, а голубчик другим разом послухає, урве собі задоволення, та й тікать не заплативши. Як його сліпцям упіймати? — аж ніяк! Їм же темно, сліпцям! Їм і в літній полудень темно. Якби не поводир, померли б вони з голоду, сліпці.
Бенедикт народні пісні страшне, як любив. Особливо коли хором. Або веселенькі. Отак, бува, сліпці як грянуть:
Серце красавіци!
Склонна к ізмєнє!
І к пєрємєнє!
Как вєтєр мая!!!
— то й ноги на місці не встоять, самі підтанцьовуватимуть. А ще ж є пісні хароші. "Вот ідут Іван да Даніла". "Міліон алих розг". "Із-за острава на стрєжень". "А я люблю женатава". І ще чимало.
Почувався Бенедикт сьогодні розумним і багатим. Того й багатим, шо розумним. Бач, як він усе гарно придумав, — і все получилося. Мишаків він пов'язав низочками — по п'ять; хвостики позаплітав косичкою, на мотузочок понанизав і тим мотузочком підперезався. А сам іде та козиряється. От здорово. І незвично якось.
Зазвичай ідеш собі, дріботиш, на всі боки поглядаєш: нема ніде начальства? Якшо у санях їдуть, — на узбіччя одскочиш, шапку знімеш, кланяєшся. На рило усмішечку напустиш улесливу, масляну. Оченята теж примружиш, наче так зрадів. Вираз оченятами виразиш: наче так здивувався, як це тобі, простому голубчикові, так пощастило, мурзу зустріть. Хоч би й сорок раз на дню, та хоч би й п'ятдесят його, ірода, перестрівав, а все одно дивуйся, наче він, мурза, — не мурза, а бабуся з гостинцями.
Кланяєшся, канєшно, виходячи з чину. Якшо малий мурза — голову схилити, руку на шлунок.
Якшо великий — у пояс: волоссям у сніг, чи у пилюку, а рукою дугу одмахнути.
Якшо Червоні Сані —... ой, не приведи Господи. Нє, нє, нє. Тьху, тьху, тьху. Нє, нє.
Проїде мурза, куряву здійме чи грязюкою заляпає, — знов можна шапку надівати, рукавом морду обтерти, і — на здоров'ячко, свободний. Рило теж можна звичайне, буденне, злобне, — плюнеш, заматюкаєшся, навздогін йому оскорблєніє, — ос-сьо тобі, на. Чи просто бурчиш собі під носа: "Ич, розсівся...", та прямо там? стоять йому в санях, чи шо? — або й шось довше: "Єздіють туто!.. єздіють, єздіють, а чого єздіють, і самі не знають!", але то теж, до речі, просто так кажеш: бо мурза вже напевне знає, куди йому їхати.
Та то для того так мовиться, аби свою досаду чимдовше потішити. Ти собі отак сичиш крізь зуби, ще й бурчиш, ще й насупишся, ще й пащеку на сторону скривиш, — а злість отак приємненько, тепленько усередині пощипує. Хочеться шось дошкульне зробить. Паркан ногою — штурх! Собачку, якшо підвернувся, — штовх! Пацана малого по потилиці — ляпсь! Та мало там чого. По-всякому себе виразити можна.
А другим разом і сердитись не хочеться. І наче на серці тяжко. І наче когось жаль, чи шо. Та то вже, мабуть, ФЄЛАСОФІЯ.
А от сьогодні зранку, бач, нове відчуття вступило: почувався Бенедикт і розумним, і багатим, і так же ж хотілося, шоб усі кругом побачили: оно йде він, Бенедикт, розумний і багатий. І щедрий. Зупинився, сліпців послухав. Вони якраз старовинне, жвавеньке грянули: "Два двєнаццать восємьдєсят пять нуль бе! Два двєнаццать восємьдєсят пять нуль ве! Два двєнаццать восємьдєсят пять нуль ге!" — послухав та й кинув їм низку мишаків. Авжеж, цілу низку! Гуляймо!
Потім старцям убогим низку — кидь! Мало не побилися, миттю подачку на клоччя розідрали. Потіха! Потім пішов по рядах, шось смачненьке купувать. О, вже й пошана... Помітили...
Кланяються:
— А до нас підходьте!.. Чого душа бажає?.. А розсольчику, паночку, попробуйте, розсольчик у нас найлуччий!..
Попробував розсольчику. Купив. Всього-всього понакупляв, чого душа бажала — і простого, і моченого, і фаршированого. Купив чверть пуда хлібеди, ворочок козиного сирку, каганців з півдюжини, — ватрушок напекти. Вермішелі квашеної. Ріпи. Гороху червоного та синього. Кваску глек. Берестяників накупив, харчі в них поскладав. Ще й найняв холопа весь отой тягар до хати доперти, та чесно кажучи, не стільки там воно важке було, скільки знатністю своєю кортіло похизуваться. Мовляв, возньосся вище я главою непокорной александрійського стовпа, рученят собі не поодтягую, важке тягаючи. Прислугу маю. Не вам рівня.
І одразу ж халепа: хто Бенедикта не знав, ті думали, шо такий багатій неодмінно у сани сяде, а де там у Бенедикта тії сани? Тож деякі, гниди, і в кулака посміювалися. А які були знайомі, ті вирішили, шо то не холоп, а Бенедиктів приятель, і тільки й дивилися, як приятель такі берестяники тягне, шо аж розкарячився, а Бенедикт — руки у кишені та йде собі, насвистує, і навіть не поможе? Хотів покозирятися на повну, та ні, не вийшло.
А по дорозі Бенедикт весь час непокоївся, тільки б наперед холопа не забігти. Бо тільки одвернися, а він, може, шусть у провулок, — та з таким добром, ви шо!!! І шукай його. Тож ішов Бенедикт за холопом, наче прив'язаний і тільки й покрикував: "Не сюди, ттвою..!.. Завертай! Завертай, кажу, сучий сину! Наліво! Все бачу, все бачу! Я туто ! Стежу!" — і ще там усяке.
Великий був клопіт. Але дісталися добре. Може, холоп, хоч він і холоп, теж пойняв, шо з таким тягарем далеко не побіжиш: Бенедикт наздожене та в морду дасть. Бенедикт, коли його на базарі, у холопському закуті, наймав, — і кулачища йому свої показував, і обличчя супив, і очима виражав: гнів прийдешній, підозру всеосяжну, на весь рід людський незадоволення. Стращав.
Але й думати не забував, поки йшли: яке ж це щастя, коли розум до діла прикладений: за одну ніч, диви, заробив собі харчів — аж стіл угинатиметься. Ти ба?! Теперечки робимо так: ватрушок напекти, гостей запросити; харашо б Оленьку, а як не схоче, можна й Варвару Лукинишну, можна й ще когось з роботи. Варфоломеїча можна, він майстер байки плести. Сирітку Ксюню. З нею, правда, нудно, і виду ніякого. Сусідів запросить, чи шо. Ой, а ще ж голубчиків покликать із дюжину — хату підмести, свічок понатикувати... Ні, найняти якусь молодицю хату підмести... Нашо самому горбатитись? І ватрушки теж нехай молодиця пече. А платити теж мишаками. А ще — сліпців найняти!!! О, точно! Всю артіль разом і найняти. Сурприз гостям!.. Їли-пили-танцювали, а потім можна й у скок пограцця... Чи в душку. Але не до смерті, а так, наполовину. О-о-от, а недоїдки під підлогу, а мишаків знову хтозна-скільки набіжить, — та й знов наловить, — а наловивши, знов харчів накупить, — а недоїдки знов туди! під підлогу! — а з-під підлоги мишаків! — та знов мінять! та ще раз! Та ще!..
Ой, леле!.. Шо ж це буде? А те й буде, шо Бенедикт таким макаром так розбагатіє, шо й працювати, мабуть, шо не треба! Ато-ож! А він стане мишаків у борг, на праценти давать! Наймитів найме: одних будинок охороняти, так це ж і будинок треба: світлий, високий, двоярусний, з прибамбасами усякими попід крівлею!.. А других, шоб сторожів сторожили, стежили, шоб ті нічого не поцупили! А третіх, шоб за цими дивилися!.. А четвертих... Та то вже другим разом, то вже ми потім обмізкуємо... І найняти молодиць, шоб їсти варили... І сліпців, шоб без кінця бринькали та на сопілках грали, Бенедикта розважали; поміст їм в куточку поставити, хай там і сидять, і цілий день співають... І баню збудувать пристойну, чималеньку...