Але Сен-Ф'якр зустрів його з радістю.
— Заходьте, докторе. Гадаю, ви вже знайомі з Жаном Метейє… Це його адвокат… Чарівна людина, ви самі переконаєтесь… Що ж до комісара…
Вони дотиснули один одному руки, і вже за кілька хвилин лікар пробубонів на вухо Метре:
— Що це ви надумали, яку махінацію?
— Це не я, а він!
Адвокат, наче ненароком, раз у раз підходив до столика, де стояла його склянка, і вже не помічав, що п'є більше, ніж слід.
— О, цей замок просто диво!.. Яка знахідка для кіно!.. Саме це я недавно говорив прокуророві в Буржі; він терпіти не може кіно… Коли знімають фільм на фоні споруди, що…
Він говорив збуджено й швидко, звертаючись то до одного, то до другого.
А граф з надмірною люб'язністю, що якось мимоволі насторожувала, казав Метейє:
— Найгірше тут довгими зимовими вечорами, правда ж?.. Колись, як я пригадую, покійний батько мав звичай запрошувати також доктора і кюре… Вже тоді доктор був атеїст, і всі розмови неодмінно закінчувались обговоренням філософських проблем… Аж ось і він сам…
Увійшов кюре. Підкреслено стриманий, запалі очі. Він стояв на порозі, мовби вагався й не знав, що говорити.
— Пробачте, що я спізнився, але…
Крізь розчинені двері видно було, як двоє слуг накривали на стіл у їдальні.
— Тож запропонуйте панові кюре чогось випити…
Граф звертався до Метейє. Мегре помітив, що сам він не п'є. А адвокат незабаром буде готовий. Проте він усе ще давав комісарові пояснення:
— Трохи дипломатії, тільки й усього. Або, коли хочете, трохи знання людської душі… Вони майже ровесники, обоє з порядних родин… То скажіть мені, нащо їм скоса дивитись один на одного? Хіба їхні інтереси не взаємопов'язані?.. Найцікавіше те, що…
Він зареготав і ковтнув із склянки.
— … що все це відбулося випадково, в якомусь кафе… В цих симпатичних провінційних кафе почуваєш себе як удома, до того ж…
Знадвору долинув шум автомобільного мотора. Трохи згодом граф пішов до їдальні, де був управитель, і звідки долинув уривок фрази:
— Так, обидва!.. Як хочете!.. Це наказ!..
Задзеленчав телефон. Граф повернувся до гостей. Потім з'явився дворецький.
— Хазяїн похоронної контори питає, коли треба приставити труну…
— Коли схоче.
— Слухаю, пане граф!
А той промовив майже весело:
— Прошу до столу… Я звелів принести останні пляшки з нашого льоху… Пройдіть уперед, пане кюре… Нам трохи бракує жіночого товариства, але…
Мегре спробував затримати його на хвилину і взяв за рукав. Граф нетерпляче глянув на нього, висмикнув руку й попрямував до їдальні.
— Я запросив пана Готьє, нашого управителя, так само як і його сина, молодого чоловіка з майбутнім, розділити з нами цю вечерю…
Мегре глянув на зачіску банківського клерка і мимоволі усміхнувся. Вологе волосся вилискувало. Перш як іти до замка, молодик причепурився — умився, поправив проділ, змінив краватку.
— До столу, панове!
Комісар відчув, що горло Сен-Ф'якра стислося від стримуваного ридання. Цього ніхто не помітив, бо лікар саме схопив припорошену пилом пляшку й пробурмотів:
— Так ви ще маєте "Оспіс де Бон" 1896 року?.. А я гадав, що останні пляшки забрав ресторан Ларю і що…
Що він сказав далі, ніхто не почув: гості переставляли стільці, вмощуючись біля столу. Священик, схиливши голову на складені долоні, заворушив губами, читаючи молитву.
Мегре перехопив звернений на нього уважний і допитливий погляд Сен-Ф'якра.
Розділ IX
ЗА ВАЛЬТЕРОМ СКОТТОМ
Велика їдальня була саме тією кімнатою замка, яка найбільше зберегла дух старовини — завдяки різьбленим панелям, що вкривали стіни аж до стелі. Треба додати, ця кімната була хоч і висока, але вузька, і тому здавалося, ніби ви на дні глибокого колодязя. На кожній панелі було по дві довгасті лампочки, що мали імітувати свічки (круг них навіть біліли фальшиві воскові патьоки).
Посередині столу стояв справжній канделябр на сім ріжків, з сімома справжніми свічками.
Граф де Сен-Ф'якр і Мегре сиділи візаві, але могли побачити один одного лише нахилившись убік, бо заважали вогники свічок.
Праворуч од графа сидів священик, ліворуч — доктор Бушардон. З волі випадку Жан Метейє опинився з протилежного кінця столу від свого адвоката. Поруч комісара сиділи з одного боку управитель, з другого — Еміль Готьє.
Дворецький потрапляв інколи в освітлене коло, обслуговуючи гостей, але, відступивши на два кроки, він мовби розчинявся у темряві, і видно було лише його руки в білих рукавичках.
— Чи не здається вам, що все це нагадує сцену з роману Вальтера Скотта!
Граф промовив це байдужим тоном, однак Мегре прислухався дуже уважно, бо відчув тут якийсь натяк, збагнув, що щось має відбутися.
Поки що вони їли закуски. На столі впереміш стояло зо два десятки пляшок червоного й білого вина, бордо і бургундського, і кожен наливав, скільки хотів і чого хотів.
— Одна лише деталь тут не збігається… — вів далі Моріс де Сен-Ф'якр. — У Вальтера Скотта бідолашна стара там, нагорі, мала б зненацька закричати…
Усі перестали на мить жувати, і кожен немовби відчув подув холодного вітру.
— А справді, Готьє, її ж там залишили зовсім саму?
Управитель квапливо проковтнув щось і пробелькотів:
— Вона… Так… В кімнаті пані графині нікого немає…
— Це не так уже й весело!
У цю мить чиясь нога злегка торкнула ногу Мегре, потім знову, але комісар не міг здогадатися, хто це був. Стіл круглий, і кожен міг дотягтися рукою до центра. І далі Мегре сидів трохи збентежений, бо протягом усього вечора хтось усе частіше й частіше легенько штовхав його ногою.
— У неї сьогодні побувало багато людей?
Він говорив про свою матір, наче про живу людину, і комісар побачив, що Жана Метейє це так вразило, що він навіть їсти перестав і втупився просто себе очима, під якими темніли кола.
— Майже всі фермери округи! — поважно відповів управитель.
Коли дворецький помічав, що хтось тягнеться до пляшки, він безшумно підходив, і з пітьми раптом виринала його чорна рука у білій рукавичці. Келих наповнювався вином. Усе це робилося в цілковитій тиші, з такою спритністю, що адвокат, який уже встиг добряче набратися, тричі або навіть більше розігрував цю сцену.
Він з радісним подивом стежив за цією рукою, яка навіть не торкалася його плеча. Нарешті не витримав:
— Це просто чудо! Дворецький, ви справжній ас. Якби я міг купити замок, я охоче найняв би вас…
— То що ж! Замок незабаром продаватиметься, до того ж дешево…
Цього разу Мегре мимоволі насупив брови, дивлячись на Сен-Ф'якра, який говорив усе це якимсь дивним удавано-байдужим тоном. Врешті-решт, чи й справді він маг сталеві нерви? Чи просто це його манера жартувати?
— Курчата "напівжалоба", — оголосив він, коли дворецький і справді приніс курчат з трюфелями.
І без усякого зв'язку, таким самим легковажним тоном.
— Убивця зараз їстиме курча "напівжалоба", так само як усі!
Рука дворецького літала над гостями. Управителів голос промовив з удаваним смутком:
— О, пане граф!..
— Так, так! А що ж тут дивного? Убивця тут, це безперечно. Проте нехай це не псує вам апетит, пане кюре! Мертве тіло теж у цьому будинку, і це не заважає нам їсти… Трохи вина панові кюре, Альбере!..
Чиясь нога знову зачепила носок Мегре. Він упустив серветку, нахилився під стіл, та було вже пізно. Коли він підняв голову, граф говорив, не випускаючи з рук виделки.
— Щойно я згадав Вальтера Скотта, маючи на увазі атмосферу, яка панує в цій кімнаті, але не лише через це, а головне тому, що тут убивця… Зрештою, якщо подумати, це, так би мовити, не що інше, як жалобна всеношна… Похорон відбудеться завтра вранці, і, можливо, до того мине розлучимося… Пан Метейє принаймні має ту заслугу, що заповнив льох добірним віскі.
Тут Мегре спробував пригадати, скільки випив Сен-Ф'якр. В усякому разі менше за адвоката, який заволав:
— Чудово! Просто чудово! Адже не випадково мій клієнт — онук виноробів, а тому…
— То ж я казав… — втрутився граф. — Що саме я казав?.. Ага!.. Так!.. Налийте панові кюре, Альбере… Отже, я казав, що, оскільки вбивця тут, інші виступають у ролі суддів… Саме тому наше зібрання нагадує сцену з роману Вальтера Скотта… Завважте собі, що, по суті, вбивця, про якого йдеться, нічим не ризикує. Адже це правда, комісаре?… Бо ж це не злочин — покласти до молитовника якийсь аркуш паперу… До речі, докторе… Коли був останній приступ у матінки?..
Лікар витер губи й похмуро озирнувся.
— Три місяці тому, коли ви телеграфували з Берліна, що лежите хворий у номері якогось готелю і що…
— Я вимагав грошенят! Он воно як!
— Я сказав тоді, що новий удар буде останнім.
— І саме тому… Подумайте… Хто про це знав? Жан Метейє, звичайно… Я теж, звичайно!.. Татусь Готьє, який є майже член сім'ї, а також і ви, панотче…
Він вихилив повну чарку віскі й скривився:
— Це все до того, що за законом логіки майже всіх нас можна розглядати як евентуальних злочинців… Якщо це вас розважить…
Можна було подумати, що він навмисне підшукував дошкульні слова!
— … якщо це вас розважить, ми розглянемо по черзі кожний окремий випадок… Почнемо з пана кюре… Чи мав він вигоду від смерті моєї матері?.. Зараз ви побачите, що відповідь не така проста, як здається на перший погляд… Облишмо питання про гроші…
Священик важко дихав, не наважуючись підвести голову.
— Панотець ні на що не міг розраховувати… Проте він містик, апостол, майже святий… Він має чудну парафіянку, що своєю поведінкою всіх шокує… То вона перша поспішає до церкви, то робить усе, щоб скандалізувати цілий Сен-Ф'якр… Та ні, не робіть такої міни, Метейє… Адже тут усі чоловіки… Це, коли хочете знати, висока психологія… Панотець вірує так фанатично, що це могло б спонукати його на якусь крайність. Пригадаймо хоча б ті часи, коли спалювали на вогнищі грішників, щоб очистити їхні душі… Моя мати на месі… Вона щойно причастилася… Вона чиста від гріхів… Але ж незабаром вона знову може впасти в гріх і знову спричинити скандал… А якщо вона помре там, на своїй лаві, як свята…
— Але… — почав був священик, на очі йому набігли сльози, він змушений був триматися за стіл, щоб зберегти спокій.
— Дуже вас прошу, панотче… Ми займаємося психологією… Я просто хочу довести, що навіть найскромніших осіб можна запідозрити в найстрашніших злочинах… А от з доктором мені буде важче… Адже він не святий… його рятує і те, що він навіть не вчений… Інакше, якби він був учений, то міг би з допомогою клаптика паперу в молитовнику провадити експерименти над хворою, щоб визначити, наскільки міцне ще у неї серце…
Всі перестали жувати, збентежено поглядаючи один на одного.