Хуберт нерухомо, в задумі, стояв біля штурвала.
— Я гадаю, ви нічого не знаєте? — звернувся до нього Мегре.
— Про що?
— Про те, що сталося в понеділок?
— Я був на танцях на вулиці Лапп.
— А про смерть Віллемса?
— Лише з телеграми…
— Тепер уже все? — втрутився Йєф ван Хутте. — З вашого дозволу, можна пообідати?
Дуже спокійно, немов між іншим, Мегре відповів:
— Боюсь, що ні…
Здавалось, вибухнула бомба. Хуберт рвучко повернувся і глянув не на комісара, а на брата. В погляді Йєфа спалахнула неприхована лють.
— Дозвольте запитати, чому я не можу пообідати?
— Тому, що я хочу забрати вас до Парижа.
— Ви не маєте права цього робити!
— За годину в мене буде письмовий дозвіл за підписок судового слідчого…
— А чому, скажіть на милість?
— Щоб продовжити нашу розмову…
— Я сказав усе, що знав…
— … А також для того, щоб звести вас з бродягою, якого ви витягли з води…
Йєф кинув відчайдушний погляд на брата, немов звав його на поміч.
— Як ти гадаєш, Хуберт, комісар має право?
Та Хуберт мовчав.
— Ви хочете всунути мене в вашу чортопхайку? — Він показав рукою на набережну, де поряд із машиною стояв Нев'є. — А коли я зможу сюди повернутися?
— Можливо, завтра…
— А якщо не завтра?
— Тоді значно пізніше… А може, й ніколи.
— Що? Що ви сказали?
Йєф раптом стиснув кулаки, і комісарові здалося, що він от-от кинеться на нього.
— А як же моя жінка?.. А дитина?.. Що це ви собі надумали? Та знайте — я повідомлю консула…
— Це ваше право.
— Ви глузуєте з мене, чи як?
Йому досі не вірилося.
— Та хіба ж можна ні сіло ні впало вриватися на чуже судно і арештовувати людину, яка не зробила нічого лихого?
— Вас ще ніхто не заарештовує.
— А як же це тоді назвати?
— Я везу вас до Парижа, щоб звести віч-на-віч з нетранспортабельним хворим.
— Та що це вам дасть, якщо я його навіть не знаю? Я лише витяг його з води, бо він гукав на поміч… Коли б, знаття…
З'явилася Аннеке і щось запитала в нього. Він відповів їй досить багатослівно. Тоді вона оглянула по черзі трьох чоловіків і знову звернулася до Йєфа. Мегре міг закластися, що вона радила йому не сперечатися і йти, куди кажуть.
— А де я ночуватиму?
— Не турбуйтеся, в Сюрте вам дадуть ліжко.
— Цебто у в'язниці?
— Ні, в карному розшуці.
— Ви дозволите мені переодягтися?
Комісар не заперечував, і Йєф з жінкою зникли в каюті. Залишившись віч-на-віч з комісаром, Хуберт мовчав, розглядаючи машини та перехожих на набережній. Мегре теж не хотілося розмовляти. Він страшенно втомився після цього допиту, який провадив навпомацки, не раз втрачаючи всяку надію добратися до правди.
— Не звертайте уваги на його грубощі, — першим порушив мовчанку Хуберт. — В Йєфа гаряча голова, але він славний хлопчина…
— Віллемс знав про його стосунки з Аннеке?
— На баржі не дуже сховаєшся…
— Ви гадаєте, що він не заперечував би проти шлюбу?
— Не знаю, я там не був…
— І ви вірите, що він справді упав у воду, послизнувшись на трапі?
— Таке часто трапляється… До того ж він був п'яний.
В рубці явно про щось сперечалися: в голосі Аннеке чулися благальні інтонації, в вигуках Йєфа тремтіла лють. Невже він знову відмовлявся їхати з комісаром?
Жінка, видно, перемогла. Коли Йєф з'явився на палубі, його засмагле обличчя було чисто виголене, волосся старанно зачесане і блищало від бреоліну. Біла сорочка, темно-синій, майже новий костюм, смугаста краватка, чорні туфлі — все виглядало так, неначе він зібрався до церкви на недільну месу.
Не дивлячись на Мегре, він підійшов до брата і з хвилину розмовляв з ним про щось по-фламандськи. Потім зійшов на берег і попрямував до машини.
Комісар відчинив дверцята, і Нев'є з подивом витріщився на них.
— Куди ми їдемо, патроне?
— На набережну Орфевр.
Вже сутеніло, і незабаром довелося вмикати фари. Жовті промені фар виривали з темряви то купки дерев, то невеличкі сільські будинки, аж поки не розтанули в сірій імлі передмістя.
Сидячи в кутку, Мегре палив люльку і за всю дорогу не зронив жодного слова. Йєф ван Хутте теж мовчав, і, заінтригований цією незвичною тишею, інспектор Нев'є нарешті наважився запитати:
— Вас можна поздоровити з успіхом, патроне?
Не діставши відповіді, він перестав сушити собі голову і піддав газу.
Коли вони в'їздили на подвір'я Палацу правосуддя, була вже восьма година вечора. Лише в кількох вікнах горіло світло, але старий розсильний Жозеф був на своєму посту.
В інспекторській двоє чергових грали в шахи, Ляпуент щось вистукував на машинці.
— Подзвони, щоб принесли бутерброди та пива…
— На скількох осіб?
— На двох… Ні, на трьох, ти теж мені будеш потрібен. Ти зараз вільний?
— Так, патроне…
В кабінеті комісара при електричному світлі фламандець здавався ще вищим, худішим, засмаглішим.
— Можете сісти, громадянине ван Хутте…
Йєф насупився: таке звертання не віщувало нічого доброго.
— Зараз нам принесуть бутерброди…
— А коли я зможу побачитися з консулом?
— Завтра вранці…
Він сів до столу і набрав свій домашній номер телефону.
— Вечеряй сьогодні сама… Ні… Чекати не треба… Можливо, до ранку…
Очевидно, їй кортіло поставити йому безліч запитань, але вона обмежилася лише одним:
— Він часом не помер?
— Ні…
Вона навіть не поцікавилася, чи не затримав він кого-небудь. Те, що він відмовився від вечері і навіть не знав, коли саме повернеться додому, означало, що вже йде або скоро почнеться допит, який може тривати до ранку.
— На добраніч…
Він стомлено глянув на Йєфа.
— Я ж просив вас сісти…
Його вже дратував цей незграбний велетень, що стовбичив посеред кабінету.
— А якщо я не хочу сидіти? Адже це моє право. Хочу — стою, хочу — сиджу, вірно я кажу?
У відповідь Мегре тільки зітхнув. За хвилину почувся стукіт у двері. Офіціант із ресторанчика "Дофін" приніс пиво та бутерброди.
7
У цих ночей, що у восьми випадках із десяти незмінно закінчувалися цілковитим зізнанням злочинців, вже були свої правила, свої традиції, немов у театральних вистав, зіграних по кількасот разів. Чергові інспектори одразу здогадалися, що має відбутися, так само, як і хлопчина із ресторану "Дофін", який приніс бутерброди. Поганий настрій запального фламандця аж ніяк не означився на його апетиті. Він в одну мить проковтнув чималий окраєць хліба з шинкою і, скоса зиркнувши на Метре, вилив просто в горлянку цілу пляшку пива.
На зло присутнім чи, можливо, з почуття протесту він їв зумисне неохайно, гучно плямкав ротом і випльовував просто на підлогу тверді хрящики, так немов стояв у себе на палубі, а навкруги була вода.
З удавано благодушним виразом комісар нібито спокійно стежив за провокаційними витівками розлюченого Йєфа і не перешкоджав йому кидатися по кімнаті, подібно до дикого звіра в клітці.
Найважче і найризикованіше в будь-якому дізнанні — це правильно вибрати момент, коли можна іти ва-банк. Тут немає раз і назавжди встановлених правил. Це навіть не залежить від того, у кого в дану мить більше козирів. Все визначає особиста інтуїція, особистий нюх.
Йому не раз траплялося починати атаку, не маючи ніяких переконливих фактів, і досягти перемоги за кілька годин. А часом, навпаки, маючи на руках усі докази і дюжину свідків, він марно морочився цілу ніч.
Багато також важило знайти правильний тон, різний у кожному окремому випадку, і от саме про те, який тон йому обрати за даних обставин, думав зараз комісар, закінчуючи свою вечерю.
— Може, хочете ще пару бутербродів?
— Єдине, чого я хочу, — це бути якнайшвидше на своїй баржі поруч із своєю жінкою!
Йому, видно, вже набридло кидатися по кімнаті. Він сів. Так, батогом тут нічого не доб'єшся, думав Мегре. Тут потрібен пряник. Треба почати лагідно, без звинувачень та погроз, дати йому виговоритися, не ловлячи на слові, не звертаючи уваги на дрібні суперечності та помилки, пригати його пильність, завести в пастку, а потім скінчити все з одного удару. У них, в Сюрте, це називалося "співати котка".
Мегре дав якесь розпорядження Ляпуентові, той вийшов і вони залишилися вдвох.
— Послухайте, ван Хутте…
— Я вас уже слухаю не першу годину, вірно я кажу?
— Коли б ви були щирі зі мною з самого початку, наша розмова давно скінчилася б.
— Ви, може, вважаєте мене брехуном?
— Навпаки, я певен, що ви кажете правду, та тільки не всю правду… Чогось ви тут не договорюєте!
— А що, коли б я поліз до вас з розпитами про вашу жінку та дітей?
— У вас, видно, було тяжке дитинство… Ваша мати не приділяла вам належної уваги.
— Тепер уже добралися й до моєї матері? То ж знайте, моя мати померла, царство їй небесне, коли мені було всього п'ять років. Це була на рідкість порядна жінка, мосю, святіша за святих, і якщо вона зараз дивиться на мене звідти…
Мегре слухав з поважним виглядом, нічим не виказуючи нетерплячки.
— А ваш батько не оженився вдруге?
— Батько — то інша річ… Він багато пив.
— У якому віці ви перейшли на власний хліб?
— Я вже вам казав… Я працюю з тринадцяти років…
— У вас є брати, крім Хуберта? Або сестри?
— Є сестра. Що далі?
— Нічого… Просто ми знайомимося…
— В такому разі для кращого знайомства я теж маю право дещо у вас запитати.
— Авжеж… Я не заперечую.
— Ви кажете так, бо сидите в себе в кабінеті… Тут ви — і цар, і бог!
Мегре з самого початку знав, що допит буде складний і довгий, бо Йєф ван Хутте не відзначався великим розумом. З дурнями завжди більше клопоту: вони опираються, відмовляються відповідати, не вагаючись заперечують те, що допіру самі ж визнали — і аніскілечки не бентежаться, коли їх тицяють носом у ці суперечності.
Коли ж запідозрений розумний, то досить намацати одну прогалину в його аргументації, в його системі оборони, щоб він "розколовся".
— Бачу, вам довелося звідати, почім ківш лиха…
Тяжкий скісний погляд, сповнений недовіри.
— Хто не лінується, той завжди заробить собі на шмат хліба.
— І все-таки, я уявляю, як вам довелося гнути спину на ваших хазяїв… А одного дня ви здибали старого Віллемса, такого ж п'яницю, як і ваш батько…
Йєф насторожено зиркнув на нього, неначе тварина, що чує небезпеку, але не знає, звідки чекати нападу.
— Я певний, що коли б не Аннеке, ви б не залишилися і на "Чорному лебеді" і одразу перейшли б на іншу баржу…
— Пані Віллемс була добра людина…
— Не те, що її чванькуватий та грубий чоловік?
— Звідки ви взяли, що він був чванькуватий?
— А хіба ж не правда?
— Він був бос, хазяїн, і хотів, щоб усі про це пам'ятали.
— Я певен, що коли б пані Віллемс була жива, вона не заперечувала б проти вашого шлюбу з Аннеке…
Можливо, Йєф не був надто розумний, але нюх він мав звірячий.