Салют!
Ліліан випила ковток легкого італійського вина.
— Я помиляюся, чи то їжа дивовижно смачна?
— Їжа дивовижно смачна.
— Я щаслива, Клерфе, — сказала Ліліан. — На додачу мушу зізнатися, що не знаю навіть, що це слово значить.
— Я також не знаю.
— Ви ніколи не були щасливим?
— Часто. Але щоразу інакше.
— Коли найбільше?
— Коли я був сам, — відказав Клерфе. Ліліан засміялася.
— Куди ми підемо тепер? Чи є тут більше таких зачарованих рестораторів і готелярів?
— Багато. Уночі, коли місяць уповні, з озера випірнає скляний ресторан. Він належить одному з синів Нептуна. Там можна почастуватися старими римськими винами. Натомість зараз ми підемо до бару, де є ще вино, давно вже розпродане в Парижі.
Вони знову поїхали в Аскону. Клерфе залишив авто перед готелем. Вони зійшли сходами до бару.
— Я не мушу вже нічого пити, — сказала Ліліан. — Я п'яна мімозами. Усе довкола просто в них потонуло. Що це за острів на озері?
— У римську добу там стояла, мабуть, святиня Венери. Тепер хтось має там ресторан. Але інколи вночі при повному місяці там ще блукають давні боги. Потім власник наступного ранку знаходить багато порожніх пляшок з неторканими корками. Час від часу Пан відсипляється на острові після нічної пиятики і прокидається пополудні. Тоді чути його флейту, а на усіх радіостанціях починає фонити.
— Це вино чудесне. Що це таке?
— Старе шампанське, яке прекрасно відлежалося в тутешньому підвалі. На щастя, античні боги у цьому нічого не тямлять, бо інакше б давно його випили. Шампанське відкрили щойно у середньовіччі.
До готелю вони поверталися пішки.
…Ліліан стояла біля вікна у своїй кімнаті. За вікном було озеро, ніч і вітер. Весна шуміла в платанах на площі і в хмарах. Увійшов Клерфе. Він обняв її. Вона обернулася і подивилася на нього. Він поцілував її.
— Ти не боїшся? — поцікавилася. — Що я хвора?
— Я боюся, що під час перегонів при швидкості двісті кілометрів на годину може мені тріснути передня шина.
Ліліан глибоко зітхнула. "Ми в схожій ситуації, — подумала. — Обоє не маємо майбутнього! Його майбутнє сягає тільки до наступних перегонів, а моє — до наступної кровотечі". Вона усміхнулася.
— Є така історія, — сказав Клерфе. — В Парижі в добу гільйотини взимку провадили одну людину на екзекуцію. Було ще далеко до місця страт. Конвоїри зупинилися дорогою, щоб напитись вина. Коли самі випили, запропонували пляшку засудженому. Цей взяв її, покрутив і врешті сказав: "Сподіваюся, що жоден з нас не має заразної хвороби", і теж випив. А за півгодини його голова скотилася до кошика. Цю історію розповіла мені моя бабця, коли я мав десять років. Вона мала звичай випивати впродовж дня пляшку кальвадосу. Пророкували їй ранню смерть. Але живе досі. Пророки давно вже померли. Я взяв пляшку цього старого шампанського з бару в підвалі. Кажуть, навесні воно піниться дужче, ніж в інші пори року. Бо тоді відчуває життя. Я залишаю його вам тут.
Поставив пляшку на підвіконні, але відразу переставив на столик.
— Не можна, щоб вино опинялося у світлі місяця. Місяць вбиває його аромат. То теж слова моєї бабці.
Рушив до дверей.
— Клерфе, — покликала Ліліан. Озирнувся.
— Я виїхала звідти не для того, щоб залишитися на самоті.
8
Перед ними був Париж зі своїми передмістями — сірими, потворними, дощовими — але що далі вони рухалися усередину міста, то сильніше він їх зачаровував. Раптом з'явилася ріка з мостами і буксирами, деревами і баржами, барвистими рядами букіністів і старих кам'яниць на правобережжі Сени.
Вони зупинилися біля готелю "Біссон". Вільний покій містився на першому поверсі. Шпалери були старі, електричне світло тьмаве — зате за вікном виблискувала річка, виднілися набережні, дзвіниця Собору Паризької богоматері.
— У будь-який момент, якщо матимеш охоту, можеш звідси виїхати, — сказав Клерфе, який вирішив зупинитися в "Ріці". — Дехто забуває про це.
— Куди? До тебе в "Ріц"?
— Не до мене, а в "Ріц", — відказав Клерфе. — Я мешкав там під час війни півроку. З бородою і під іншим прізвищем. У дешевих номерах. А в іншій половині готелю, з вікнами на Вандомську площу, жили високопоставлені нацистські бонзи. Це було дуже знаменно.
Йдучи, Клерфе запросив її на вечерю. Ліліан подивилася йому услід. Під час мандрівки вони ані словом не обмовилися про ніч в Асконі. "Французька мова дуже зручна, — подумала вона. — Легко переходити з "ти" на "ви" і навпаки, усе дуже просто, як у грі". Почувши ревіння "Джузеппе", Ліліан підійшла до вікна.
Він, може, повернеться, а може, ні. Вона цього не знала, але й не було це аж таким важливим. Важливе те, що вона у Парижі, що вечір і що вона дихає. На бульварі Сен-Мішель загорілося зелене світло, і, мов розлючена зграя хортів, услід за "Джузеппе" кинулося стадо "сітроенів", "рено" і вантажівок. Ліліан не могла пригадати, чи бачила вона коли-небудь стільки автомобілів. Під час війни їх було мало. Шум був неабиякий, але в її вухах він звучав, як орган.
Вона розпакувала свої речі. Взяла з собою небагато. Грошей мала теж обмаль. Зателефонувала до стрийка. Телефон не відповідав. Стрийко вже кілька років, як відмовився від телефону.
На мить охопила її паніка. Вона отримувала гроші щомісяця через банк, і тривалий час не мала від стрийка жодної вістки. Неможливе, щоб він не жив. А ще у Парижі бракувало вугілля.
У кімнаті увечері робилося холодно. Ліліан накинула плащ. Добре, що покидаючи санаторій, прихопила кілька вовняних речей. Сірі, брудні сутінки починали вповзати у вікно. Ліліан вперше, відколи виїхала, була сама. Вперше віддавна справді була сама. Грошей могло їй вистачити найбільше на тиждень. Разом з темрявою з'явилася знову паніка. Хтозна, де був тепер її стрийко? Може, з ним щось сталося, а може, помер. Може, й Клерфе зник уже в цьому невідомому місті, переїхав до іншого готелю, почав інше життя, і вона теж про нього більше ніколи не почує. Ліліан морозило. Романтика швидко зникла перед фактом холоду і самотності. У теплій клітці санаторію зараз тихо дзенькали рури центрального опалення.
Хтось застукав. За дверима стояв готельний посланець з двома згортками. В одному з них були квіти. Мабуть, від Клерфе. У другому згортку була вовняна ковдра. "Думаю, що може вам знадобитися, — писав Клерфе. — В Парижі й далі бракує вугілля". Ліліан розстелила ковдру. З неї випали дві невеликі коробки. В обох були лампочки. "Французькі готелярі завжди заощаджують на світлі, — коментував Клерфе ще один подарунок. — Якщо замінити лампочки, які є у вашій кімнаті, новими, світло відразу стане удвічі яснішим".
Ліліан одягнулася. У неї збереглася остання адреса стрийка. Треба поїхати туди і розпитати. Виявилося, що стрийко мешкав далі за старою адресою.
— Твої гроші? — запитав він. — Як хочеш. Я можу виплачувати їх тобі щомісяця тут, у Франції. На яку адресу пересилати?
— Я не хочу отримувати їх щомісяця. Я хочу забрати усе відразу.
— Навіщо?
— Хочу купити собі різне вбрання.
Старий витріщив на неї очі.
— Ти така ж, як і твій батько. Якби він…
— Він не живе, стрийку Ґастоне.
Ґастон поглянув на свої великі бліді долоні.
— Ти не маєш надто багато грошей. Що ти збираєшся тут робити? Господи, якби я мав таке щастя жити в Швейцарії!
— Я жила не в Швейцарії, а в лікарні.
— Ти не знаєшся на грошах. Ти розтринькаєш їх за кілька тижнів. Все розтринькаєш.
— Можливо, — сказала Ліліан. — Я не буду для вас тягарем.
— Ти повинна вийти заміж.
Ліліан розсміялася. Його наміри були надто прозорі: хотів скинути відповідальність за неї на когось іншого.
— Повинна вийти заміж, — повторив Ґастон. — Я міг би запізнати тебе з кількома людьми.
Ліліан знову розсміялася, проте їй було цікаво, що зробить старий. "Йому, мабуть, під вісімдесят, — думала вона, — але поводиться він він так, мовби має передбачити все ще на вісімдесят років уперед".
— Добре, — відповіла. — А тепер скажи мені таке: що ти робиш на самоті? Тобі ніколи не спадало на думку забрати усе, що у тебе є, поїхати світ за очі і усе протринькати?
— Ти така ж, як і твій батько! — сказав зневажливо старий. — Він ніколи не мав почуття обов'язку і почуття відповідальності. Треба буде спробувати знову призначити тобі опікунів!
— Це тобі не вдасться. Ти вважаєш, що я марную гроші, а я вважаю, що ти марнуєш своє життя. Нехай кожен залишається при своїй думці. І дістань мені гроші не пізніше як завтрашнього дня. Я хочу якнайскоріше купити собі сукні.
— Послухай, Ліліан, не роби дурниць! Ти зодягнена дуже добре, вбрання в будинках моди коштують маєток!
— Стрийку Ґастоне, кажуть, у наш час можна покінчити з грошима двома способами. Один з них — заощаджувати, а потім втратити їх під час інфляції, інший — витратити їх. А тепер скажи мені, як тобі ведеться.
Ґастон нервово змахнув рукою.
— Сама бачиш. Мені важко. Такі часи! Я бідний.
Ліліан роззирнулася. Вона побачила красиві старовинні меблі, фотелі в чохлах, кришталеву люстру, перев'язану марлею, кілька добрих картин.
— Ти завжди був скупий, стрийку Ґастоне. Ти й зараз такий? А ти не боїшся смерті?
Ґастон помовчав, після чого тихо сказав:
— У тебе жахливі манери. Я почуваюся цілком пристойно. Якщо ти розраховуєш скоро отримати спадок, то тебе чекає розчарування.
Ліліан подивилася на скривдженого старого марабу.
— Ні, не розраховую. Я живу в готелі і ніколи не буду для тебе тягарем.
Трохи згодом за нею зайшов Клерфе. Вони поїхали в ресторан "Ґран Вефур".
— Як відбулася ваша перша зустріч з тутешнім світом? — запитав він.
— У мене таке відчуття, ніби я опинилася серед людей, які збираються жити вічно. В кожному разі, вони так поводяться. Вони так перейнялися грошима, що забули про життя.
Клерфе розсміявся.
— А під час війни усі присягалися, що більше не повторять цієї помилки, якщо виживуть. Але людина швидко усе забуває. Я теж намагався, але мені не зовсім вдалося.
— Може, я кохаю тебе саме тому?
— Ти мене не кохаєш. Якби ти мене кохала, то не вживала б цього слова так легковажно. І не говорила б мені цього.
— Я кохаю тебе тому, що ти не думаєш про майбутнє?
— Тоді ти мусила б кохати кожного чоловіка в санаторії. Ми будемо їсти морські язики зі смаженим мигдалем і запивати їх молодим монтраше.
— Тоді чому я тебе кохаю?
— Тому, що я з тобою. І тому, що ти любиш життя.