Потім настала ніч. Але світло тих сімох озер не померкло, воно сяяло — зорі вгорі, зорі внизу — й линуло до небес.
А насамкінець, у страсну п'ятницю, Кипарис пообіцяв показати мученицьку смерть одного поета на ім'я Орфей, якого мали забити камінням закутані в шкури пантер та козуль жінки, потім здерти з нього шкіру й посікти його сокирами та серпами. Ало щойно на стіні з'явилися перші кадри — жертва саме втікала крізь діброву,— як із церкви вибіг отой місіонер...
Та ще виразніше, ніж про загибель героїв, у ці три вечори згадував Котта про свою науку й виховання в Сан-Лоренцо, про побілені вапном лункі коридори, розчахнуті в полудень вікна, за якими видніли заборонені й недосяжні рибні ставки та здичавілі луги; пам'ять повертала його крізь час та глибокі темні двори в минуле, поки він нарешті побачив Назона — почесного гостя колегіуму. Оточений знервованими префектами й шанованими людьми, він простував під аркадами Сан-Лоренцо — уславлений поет, що входив одного травневого,— а може, то був уже й червень,— вечора поруч із ректором до врочистої зали. Високий гість.
Присутність Назона, його виступ увінчав тоді свято з нагоди сторіччя від заснування колегіуму в Сан-Лоренцо і мав збагатити історію того навчального закладу. Величезні, заввишки як будинок, образи святих на фресках зникли за численними полотнищами привітань та строкатою розкішшю троянд і вінків, а коли нарешті пролунав Назонів голос, усе зібрання вихованців та професорів уже повивав важкий бузковий дух. Однак у спалахах магнієвих ламп домашніх фотографів, під похмурими, підозрілими поглядами ректора вихованці колегіуму почули тоді в поетовому виступі лише ті самі вірші й слова, якими їх мучили в аудиторіях:
На соломі римлянин
У спокійний поринув сон
І коли він прокинувсь
І зором полинув до зір
Над видноколом горіло
Багряне світило
Й од крові яріли рубці
Пурпурово на місяці
Благоговійно затамувавши дух, Котта порівнював тоді Назонові риси з грубо помережаними растром зображеннями у газетних вирізках, що їх напередодні свята поприколювали [63] на дошці для об'яв у Сан-Лоренцо, і ледве впізнавав поета, ледве впізнавав його разючий, величний ніс, неспокійні очі, погляд, що на початку й наприкінці виступу ковзав поверх голів у залі, ковзав повз гірлянди кудись у безконечність і знов повертався на сторінки розгорненої книжки. Навіть із перших рядів у залі поет Публій Овідій Назон видався Котті неприступним, недоторканним, і він ледве важився затримати на поетові погляд довше, ніж мить, боячись, що зустрічний погляд тих зелених, як мох, очей випадково спиниться на ньому й присоромить його.
Ще багато років після того врочистого зібрання в Сан-Лоренцо Котта зберігав у пам'яті цей навдивовиж виразний Назонів образ — незмінний, навіки вихоплений із часу образ, ясний спогад, яким вимірював подумки поступовий занепад і перевтілення живого, дедалі старішого Назона, згасання його величі й глибину падіння. Коли вже людина з висоти своєї слави і неприступності могла впасти в таку зневагу, коли її могли вигнати на скелясте чорноморське узбережжя, коли вже з Сан-Лоренцо і з академічних вітрин зник навіть заретушований, перетворений на молочно-білу чи тьмяну сріблясту пляму його зроблений на згадку й узятий у рамку портрет, то чи не вгадувалися вже і в найрозкішніших столичних палацах обриси руїн, на які ті палаци мали розпастися з плином часу, чи не вгадувалося в буянні квітів у садках та парках мерехтіння майбутніх пустель, а в безтурботних чи захоплених мінах на обличчях у глядачів на комедійних виставах та в цирку — бліда тінь смерті?
І коли Назон справді впав, водяні знаки минущості почали проступати Котті навіть у камінні. Порівнявши ясний образ часів Сан-Лоренцо й того чоловіка, що в сльозах назавжди покидав одного безхмарного четверга в березні свій дім на п'яцца дель Моро, Котта вперше усвідомив, яка ж легенька — мов пушинка — споруда цей світ, які вразливі гори, що розсипаються на пісок, які нетривкі моря, що випаровуються і обертаються в хмари, які короткі спалахи в зірок...
Нікому не зостається його подоба. Завдяки цьому усвідомленню, яке ще в Сан-Лоренцо сповнило його патетичною, але зрілою світовою скорботою, Котта прилучився нарешті до кола Назонових друзів, які захоплювалися поетом навіть у часи його падіння, а коли він зник, перечитували його заборонені книжки так уперто й самовіддано, що сотні рядків і віршів навік укарбовувалися в пам'ять. [64]
Цього дня кіномеханік Кипарис покидав залізне місто так само, як Назон колись покидав Сан-Лоренцо та Рим — на очах у натовпу цікавих, скорившися долі, з відсутнім, промовистим виразом на обличчі, як людина, що знає: сюди вона вже ніколи не повернеться.
Вибравшись із тісноти міських вуличок, Кипарис прив'язав довгого налигача з оленем до люшні, виліз, крекнувши, на передок фургона й почав виписувати батогом над самісінькими гривами в буланих спіралі та петлі, немовби хотів змалювати так і коням, і небагатьом глядачам, які ще проводжали його, складне плетиво майбутніх своїх доріг. І ось фургон уже потрясся посмиком тим вибоїстим, усіяним камінням шляхом, що вів із Томів до покинутого міста Ліміри.
Цим шляхом, коли сходив сніг, а грязюка висихала й розсипалася на порох, іноді проїздив поїдений іржею автобус, шибки в якому від тряски уже давно повипадали і їх так ніхто й не заміняв. Той, хто після трьох чи чотирьох днів дороги нарешті під'їздив цим автобусом до спустошеної часом Ліміри з наміром пошукати серед каміння бронзові пряжки, підвіски та браслети, одразу, зійшовши з автобуса, ставав схожим на вкритих брудом та курявою рудокопів у залізному місті, коли ті виходили зморені зі штолень.
Не встиг фургон подолати першу сотню метрів своєї дороги в майбутнє, як за ним знялася така величезна хмара вохристо-сірої, їдкої куряви, що люди вже тільки чули ліліпутові покрики на коней, а тоді мусили затулятися руками від піщаних вихорів. Здавалось, увесь пісок із цього узбережжя посунув на залізне місто, щоб не дати йому востаннє кинути погляд на кіношника й побачити, як фургон помалу меншає, меншає, зникає з очей, а разом з ним зникає й надія потішитися Кипарисовими історіями та картинами.
Вчорашні ліліпутові глядачі рушили назад до міста, мов в'язні виправного табору, що оце саме провели за ворота помилуваного. Боязкіші й забобонні потрушували цибулинням та заплетеним у вінки й висушеним меландрієм свіжі сліди крові, що їх позалишав олень,— так вони прагнули відвернути провіщене крамаркою лихо й загнати його в землю, якщо воно, приваблене цією кров'ю, спробує вилитися з глибин на поверхню.
Цього дня Котта й собі вийшов з юрбою роззяв аж за місто, потім, коли люди почали відставати від фургона, рушив поперед усіх, а згодом, коли за Кипарисом [65] зімкнулася хмара куряви, не повернув назад, як решта, а попростував далі. Мружачись від ядучої пилюки, Котта йшов і йшов у піщаному вихорі за невидимим уже фургоном і спершу розгледів лише тонку, ніби безлику, постать, що простувала назустріч. Це була Ехо. Не затуляючи обличчя, так наче курява була їй зовсім не страшна, жінка йшла в його бік, і Котта скоріше відчув, ніж побачив своїми сльозавими очима, що вона дивиться на нього. І що ближче підходила Ехо, то виразніше він відчував на собі її погляд — такий важкий, що зрештою Котта розгублено ступив ногою наче в провалля — насправді то була досить мілка баюра,— похитнувся й упав би, якби Ехо не простягла йому руку.
До Ехо було ще кроків два чи три і Котта однаково не дістав би її руки, але вже цей її порух, її готовність допомогти повернула йому впевненість у собі. Він опанував себе й випростався. Тепер вони стояли в хмарі куряви самі. Зненацька запала така тиша, яка буває тільки в самісінькому центрі циклону. Нарешті в очах у Котти помалу посвітлішало, він заспокоївся, подививсь у бездоганно чисте, трохи бліде обличчя Ехо й узяв її руку.
Попелясто-сірі, мов пасажири автобуса, які щойно повернулися з подорожі до Ліміри, римлянин і линварева служниця вийшли цього полудня з хмари куряви, що повільно осідала, надаючи жмутикам полину край дороги такого вигляду, наче вони були кам'яні. Тим часом Кипарисові глядачі вже розійшлися в міських вуличках, і коли Феме, перше ніж знову ступити в сутінки крамниці, ще раз позирнула в той бік, де зник ліліпут, то побачила в далині лише римлянина та Ехо — досить підозрілу пару, що, здавалося, нікуди не поспішала.
Простуючи до міста, Ехо з Коттою неквапно говорили про те про се, часто надовго замовкали, проте обоє так уміло приховували одне від одного своє збентеження, що складалося враження, ніби ці двоє закурених подорожніх пройшли вкупі вже досить довгий шлях. Позбивані линва-реві ноги, Кипарисові фільми чи несподіваний ліліпутів від'їзд — хоч би про що вони заводили розмову, вона мало чим відрізнялася від звичайних, байдужих балачок, які можна почути десь на розі вулиць чи біля полиць та діжок із патокою в крамниці Феме. Та й із жодної відповіді Ехо Котта не довідався нічого нового: про залізне місто вона йому розповідала його ж таки словами. І все ж у всіх цих повтореннях, у цих нічого не вартих фразах Котта відчував [66] мимовільний обмін бентежних почуттів, німу загадкову згоду. Щойно він знов упізнав в Ехо ту розгублену, сполохану служницю, яку побачив був коло Лікаонових ніг на підлозі линварні, а йому вже здавалося, ніби розмова з цією жінкою — це перше його спілкування із людською істотою, відколи він виїхав з Рима.
Потім Ехо звернула на стежку, обрамлену порослими зеленню мурами, до свого притулку, і Котта під якимсь приводом рушив услід за нею, намагаючись усе новими й новими запитаннями бодай трохи затримати її. Та поки він марно силкувався розтягти хвилини цього пообіддя, пустився дощ — спершу впали поодинокі краплі, згодом вони залопотіли рясніше, і нарешті зашуміла важка, тепла весняна злива, що знов прибила до землі куряву, а сходами та стічними рівчаками залізного міста ринули жовті, як глей, потоки. Обоє, перестрибуючи через струмки та калюжі, кинулися бігти під тим водоспадом і, поки дісталися захекані до руїни, були вже мокрі як хлющ. Потім вони, сховавшись від водяної завіси під виступом скелі, що немовби зрослася в рештками мурів, стояли, важко дихали й мовчки дивились одне на одного.
Котта не сподівався вже почути відповідь, і все ж таки, аби лиш іще раз, востаннє відкласти хвилину прощання, перевів дух і вирішив поставити крізь шум дощу кілька звичайних Запитань про Назона.