Ні, тут була просто кричуща суперечність між тим, що бачило око й чуло вухо.
Обід для Гудвіна та його гостя подано у патіо, затінене свіжим листям та квітами. Американець перепросився перед вельможним гостем за відсутність місіс Гудвін, що не могла вийти до столу, оскільки в неї, за словами Гудвіна, від легкої calentura[39] поболює голова.
Після обіду вони, за місцевим звичаєм, ще посиділи за кавою, курячи сигари. Полковник Фалькон із суто кастільською делікатністю вичікував, поки господар сам заговорить про справу, яка звела їх сьогодні докупи. Ждати йому довелось недовго. Як тільки задиміли сигари, американець перший почав розмову – запитав секретаря, чи пощастило йому натрапити на слід зниклих грошей.
– Я ще не знайшов нікого, – признався полковник Фалькон, – хто хоч би помітив той саквояж або гроші. Але я не втрачаю надії. У столпці встановлено, що президент Мірафлорес виїхав із Сан-Матео, маючи при собі сто тисяч доларів казенних грошей і в супроводі сеньйорити Ізабелли Гілберт, оперної співачки. Наш уряд, взагалі й зокрема, не припускає й думки, – закінчив, усміхаючись, полковник Фалькон, – щоб уподобання покійного президента дозволили йому розлучитися в дорозі з першою або з другою із цих двох найдорожчих речей як із обтяжливим багажем.
– Вам, мабуть, цікаво буде послухати й мою думку про цю справу, – сказав Гудвін, підходячи зразу до самої суті. – Мені не доведеться багато говорити.
Того вечора я разом з іншими нашими друзями очікував прибуття президента, бо про його втечу мене повідомив зашифрованою телеграмою Енглхарт, один із наших лідерів у столиці. Приблизно о десятій я побачив чоловіка й жінку, які швидко Йшли вулицею. Воші підійшли до готелю де лос Естранхерос і зайняли там дві кімнати. Я піднявся за ними на другий поверх, покинувши Естебана, що саме нагодився, вартувати перед готелем. Перукар оповів мені, як він того вечора поголив президентові бороду, отож я не здивувався, коли зайшов до кімнати й побачив його гладенько виголене обличчя. Коли я заарештував його ім'ям народу, він вихопив пістолет і застрелився. За кілька хвилин у кімнаті було вже повно офіцерів та місцевих жителів. Що було далі, вам, мабуть, відомо.
Гудвін замовк. Мовчав і посланець Досади, мовби вичікуючи, що скаже далі його співбесідник.
– І тепер, – провадив американець, спокійно дивлячись у вічі гостеві й вимовляючи кожне слово з особливим притиском, – я попрошу вас вислухати уважно мої слова. Я не бачив ні саквояжа, ні чемодана, ні будь-якого іншого вмістища, ні грошей Анчурійської республіки. Коли президент Мірафлорес, тікаючи, захопив із собою гроші – чи то з казни, чи свої власні, чи ще чиї-небудь, – я не бачив ніяких слідів тих грошей ні в готелі, ні деінде, ні тоді, ні пізніше. Чи все я сказав, про що ви хотіли запитати мене?
Полковник Фалькон уклонився й описав своєю сигарою широке коло. Він виконав свій обов'язок. Сперечатися з Гудвіном не годилось. Американець віддано підтримував новий уряд і мав необмежене довір'я нового президента. Чесність була для Гудвіна капіталом, який допоміг йому розбагатіти в Анчурії точнісінько так, як вона стала джерелом доходів Меллінджера, секретаря президента.
– Дякую, сеньйоре Гудвін, за вашу одверту відповідь, – сказав він. – Для президента досить вашого слова. Але, сеньйоре Гудвін, мені наказано простежити кожну нитку, яка може внести ясність у цю справу.
І є одна, якої я ще не зачіпав. У наших друзів у Франції, сеньйоре, є приповідка: "Cherchez la femme"[40] на той випадок, коли треба розгадати яку-небудь трудну загадку. Але тут не треба й шукати. Жінка, яка супроводила покійного президента в його блуканнях, має неодмінно...
– Я змушений зупинити вас, – перебив Гудвін. – Справді, коли я зайшов до готелю, щоб затримати президента Мірафлореса, я зустрів там даму. Але я прошу вас пам'ятати, що та дама – тепер моя дружина. Я говорю також і від її імені. їй нічого не відомо пі про долю саквояжа, ні про гроші, які ви шукаєте. Передайте його превосходительству, що я ручуся за її непричетність. Мені не треба нагадувати вам, полковнику Фальконе, що я не хотів би, щоб її допитували і взагалі турбували.
Полковник Фалькон уклонився ще раз.
– Por supuesto![41] – вигукнув він. І, щоб показати, що допит скінчено, він додав: – А тепер, сеньйоре, покажіть мені той вид на море з вашої галереї, що про нього ви згадували. Я дуже люблю море.
Надвечір Гудвін провів свого гостя до міста й розлучився з ним на розі Кальє Гранде. Він повертався додому, коли з дверей однієї пульперії до нього вискочив з радісним виглядом Блайт-Вельзевул; у цього Блайта були манери царедворця, а зовнішність – городнього опудала.
Блайта охрестили Вельзевулом, щоб відзначити всю глибину його падіння. Колись, у якомусь далекому втраченому раю він зустрічався з ангелами землі. Але доля кинула його сторч головою в тропіки й запалила в його грудях вогонь, який рідко вдавалось погасити. У Кораліо його називали волоцюгою, але насправді він був неприторенний ідеаліст – з прагненням вивернути навиворіт нудну правду життя з допомогою горілки та рому. Як справжній Вельзевул, що під час свого страшного падіння, можливо, стискав у руках з несвідомою впертістю арфу або корону, так і оцей тезко його зберігав своє золоте пенсне, єдину пам'ятку про втрачену велич. Носив він його з великою поважністю, блукаючи по узбережжі й вимагаючи грошей у своїх приятелів. Якимсь дивом його червоне від пияцтва обличчя було завжди чисто виголене. Щоб задовольнити інші свої потреби, він ласкаво йшов у нахлібники до першого-ліпшого знайомого, який міг забезпечити йому добру випивку та дати притулок від дощу та нічної роси.
– А, Гудвін! – розв'язно окликнув волоцюга. – Я так і думав, що побачу вас. Ви мені дуже потрібні. Ходімо куди-небудь, де можна побалакати. Звичайно, ви знаєте, що тут крутиться один суб'єкт, шукає загублені грошики старого Мірафлореса?
– Знаю, – сказав Гудвін, – я вже говорив з ним. Ходімо до Еспади. У мене є десять хвилин.
Вони зайшли до пульперії й сіли за маленький столик на оббиті сирицею стільці.
– Вип'ємо? – запитав Гудвін.
– І якнайшвидше, – сказав Блайт. – У мене з самого ранку сухо в роті. Гей, muchachoІ El aguardiente por acá![42]
– Так що ви хотіли мені сказати? – запптав Гудвін, коли випивка була на столі.
– Чорт побери! – прохрипів Блайт. – Навіщо цю золоту хвилину псувати діловою розмовою? Так, ви мені потрібні, але спочатку треба випити.
Він одним духом вихилив коньяк і тоскно заглянув у порожню склянку.
– Ще по одній? – підказав Гудвін.
– Як джентльмен перед джентльменом, – сказав провинний ангел, – мені не зовсім подобається оте ваше "по одній". Це не зовсім делікатно. Але конкретне поняття, висловлене цією фразою, непогане.
– У мене мало часу, – натякнув Гудвін. – У вас до мене щось важливе?
Склянки налито ще раз. Блайт із насолодою потягував коньяк і незабаром знову зробився ідеалістом.
Блайт відповів не зразу.
– Старий Лосада дасть доброго чосу тому молодцеві, – нарешті зауважив він, – який поцупив оту торбу з казенними грішми. – Як ви гадаєте?
– Неодмінно, – спокійно погодився Гудвін і, не поспішаючи, підвівся. – Мені вже пора додому. Місіс Гудвін сама. Ви так і не сказали про свою справу.
– Це все, – сказав Блайт. – Коли будете проходити повз стойку, пришліть мені ще випити. Старий Еспада закрив мені кредит. І заплатіть, будь ласка.
– Гаразд, – сказав Гудвін. – Buenas noches[43].
Вельзевул схилився над склянкою й протер своє пенсне хусткою сумнівної чистоти.
– Думав, зможу, а от не зміг, – промимрив він сам до себе трохи згодом. – Джентльмен не може шантажувати людину, з якою п'є.
VIII. АДМІРАЛ
Анчурійські правителі не звикли оплакувати свої непоправні втрати. Дійної худоби у них скільки завгодно; їхній годинник завжди показував пору доїння. Навіть багатющий вершок, що його зібрав з казни зачарований Мірафлорес, не примусив звитяжних патріотів гаяти час на марне жалкування. Уряд по-філософськи поставився до справи: він одразу ж почав поповнювати дефіцит, підвищивши мито на імпортні товари, й натякнув багатим анчурійцям, що посильні пожертви з їхнього боку будуть розцінені як дуже вчасний вияв патріотизму. Здавалось, правління Досади, нового президента, буде щасливе. Скривджені чиновники та фаворити з армії організували нову "ліберальну" партію й почали укладати плани повалення нового уряду. Політичне життя Анчурії, таким чином, знов почало повільно розгортати, мов китайська комедія, свої нескінченні, одноманітні картини. Подекуди з-за лаштунків виглядає на мить Жарт і опромінює квітчасті рядки.
Дюжина шампанського в поєднанні з неофіційним засіданням президента й міністрів призвела до того, що в країні з'явився військовий флот, а Феліпе Каррера був призначений його адміралом.
Крім шампанського, неабияку роль у цьому призначенні відіграв дон Сабас Пласідо, новий військовий міністр.
Президент скликав засідання кабінету, щоб обговорити політичні питання й вирішити деякі поточні державні справи. Засідання йшло надзвичайно нудно; і справи, й вино були на диво сухі. Несподівана весела витівка дона Сабаса надала занадто серйозній урядовій процедурі відтінку приємної грайливості.
На перевантаженому порядку денному стояв рапорт берегової охорони про те, що в місті Кораліо митні урядовці затримали шлюп "Вечірня зоря" з вантажем галантерейних товарів, патентованих ліків, цукрового піску та коньяку з трьома зірочками. Відібрано також шість гвинтівок системи Мартіні та барильце американського віскі. Оскільки шлюп захоплено при перевезенні контрабанди, він, згідно з законом, став разом з усім вантажем власністю республіки.
Начальник митниці у своєму рапорті відійшов від встановлених правил і запропонував конфісковане судно застосувати для потреб республіки. Це було перше судно, захоплене митним департаментом за десять років. Начальник митниці скористався нагодою, щоб поплескати свій департамент по плечі.
Чиновникам частенько доводилось плавати понад узбережжям, і, звичайно, їм не вистачало транспортних засобів. До того ж, на шлюп можна було посадити надійну команду, яка б охороняла берег і відбила в контрабандистів охоту займатися своїм шкідливим ремеслом.