Хаос, пекельне безладдя, диявольське ігрище знавіснілих морських валів!
А що з "Маленькою Жанною"? Не знаю. Поганин казав мені потім, що він теж не знає. Її просто розбило, розкололо навпіл, а потім потрощило на дрібні скалки і знищило. Опритомнів я, коли був уже в воді. Я плив якось машинально, ледве на воді тримаючись. Як я там опинився — не пам'ятаю. Пригадую тільки, як "Маленька Жанна" розліталася на кавалки, — певне, саме ту мить я й стратив притомність. Та хоч би там як, але я був живий, а це вже не абищо, хоч тим часом і мала втіха. Знову знявся вітер, а хвилі притихли… Я збагнув, що вибрався із центру бурі. Щастя, біля мене не було акул. Ураган розігнав хижу їхню зграю, що весь час пливла за нашим кораблем, чигаючи на трупи.
Надходив полудень, коли "Маленька Жанна" загинула, — а десь години за дві по тому вдалось мені вхопитися: ta віко з корабельного люка, що крутилося серед розбурханих хвиль. Сіяв густий дощ, і я зовсім випадково натрапив на те віко. Помітивши прив'язану до нього мотузку, и зміркував, що зможу якось продержатись принаймні день, — звичайно, як не напливуть акули.
Минуло годин зо три, може, трохи більше. Я все тримався за віко і, заплющивши очі, намагався дихати глибоко, як слід, але не ковтати води. Нараз я почув чиїсь голоси, Дощ ущух, вітер затих, хвилі вляглися… Футів яких двадцять від себе я побачив капітана Удуза та "поганина", що примостилися на віку з другого люка. Вони боролися за нього, — власне, боровся француз.
— Païen noir! — почувся мені його вигук… І він ударив ногою канака.
На капітанові не залишилось ніякої одежі, опріч тяжких черевиків. Він жорстоко вдарив поганіша в лице, в підборіддя, і ледве не приглушив його. Я думав, що той віддасть удар за удар, — ба ні: він лише відплив на безпечну відстань, на який десяток футів од капітана. Щоразу, як хвиля приносила канака ближче, француз, учепившись руками за віко, бив його обома ногами і лаяв чорним поганином.
— Гей ти, біла тварюко, ось я дорвусь до тебе! Втоплю й не зоглядишся! — згукнув я.
Але я не виконав погрози, бо надто був стомлений. На саму думку зрушити з місця мене вже нудило. Отож я підкликав канака до себе й запропонував йому користатися з віка вдвох. Він сказав, що звуть його Отоо і що народився він на Бора-Бора, найзахіднішому з-поміж островів Товариства. Пізніше довідавсь я, що він перший натрапив на те віко і закликав капітана Удуза рятуватися вкупі. А той віддячився йому вдарами…
Так зустрівся я вперше з Отоо. Він не був охочий до бійки. Високий, ставний, дужий, як римський гладіатор, він мав натуру добру, лагідну та ласкаву. Не охочий до бійки, так, — але й не боягуз. Лев'яче серце билося у нього в грудях, і мені доводилося потім не раз бачити його сміливість у таких небезпечних ситуаціях, коли я сам запевне б відступив. Він ніколи не заводився перший, але як уже йшлося на змагання з кимсь, — о, тоді страшно було на нього й глянути! Я не забуду довіку, як він усипав Білу Кінгові. Це сталося в Німецькому Самоа. Біл Кінг був знаменитий чемпіон з боксу в американському флоті. Достоту на якусь звірюку, на страшну горилу скидаючись, він умів чудово орудувати своїми важкими кулаками. Отже, той чоловік завів сварку з Отоо, чіплявся до нього, ударив двічі ногою, тоді штовхнув, аж нарешті канак відчув потребу відплатитися. Хвилин, може, чотири тривала бійка, — і за чотири хвилини Біл Кінг мав чотири зламані ребра, переламану руку і вивихнуте плече. Отоо не тямив жодних тонкощів боксу, він бився просто, як умів… Проте видужувати Кінгові довелося місяців зо три після Отоової науки в Апії.
Одначе не треба забігати наперед. Як сказано, ми прилаштувалися до корабельного віка. Користувалися ми з нього по черзі: один лежав на віку й відпочивав, другий, по шию в воді, держався за край обома руками. Цілі дві доби, то спочиваючи на тих дверцятах, то тримаючись у воді, пливли ми океаном. Надвечір другого дня я почав говорити щось непритомно, з гарячки; а як свідомість мені просвітлювалась, я чув таке саме гарячкове бурмотіння тубільною мовою від Отоо. Весь час у воді сидячи, ми не померли зі спраги, хоч яка солона була та вода, хоч як немилосердно пекло сонце.
Кінець кінцем, Отоо врятував мене: опритомнівши після довгої й тяжкої маячні, я побачив, що лежу на положистому березі, футів двадцять від води, у затінку під широким пальмовим листям. Хто ж, як не Отоо зробив те все! Він мене притяг туди, він зробив мені холодок із листя! Сам Отоо лежав поруч. А я знову зомлів. Прокинувся — свіжа зоряна ніч. Отоо дав мені напитися соку з кокосового горіха.
З усіх, хто був на "Маленькій Жанні", тільки двоє нас і вціліло. Капітан Удуз, напевне, помер з голоду та виснаження, бо за кілька день винесло на берег те віко, де він рятувався. Ми з Отоо прожили серед тубільців атолу цілий тиждень. Потім узято нас на французький крейсер і перевезено на Таїті. Тим часом ми з Отоо побратались. У Південних морях побратимство, коли люди міняються своїми йменнями, зв'язує міцніше, ніж братерство крові. Ініціатива належала мені, а Отоо пристав на моє слово з великою радістю.
— Це гаразд! — сказав він по-таїтянському. — Адже ми два дні були вкупі у смерті на устах.
— І смерть не розтулила уст, — усміхнувся я.
— Ти вчинив одважне діло, пане, і смерть не насміла сказати своє слово, — відповів він.
— Навіщо ж ти кажеш "пане"? — вдавано образився я. — Хіба ми не помінялися йменнями? Я для тебе відтепер Отоо, ти для мене Чарлі. І так уже набезвік, ти — Марлі, а я Отоо. Так каже звичай. І по нашій смерті, коли доведеться нам перебувати там, десь у надзоряній країні, і тоді ти будеш для мене Чарлі, а я для тебе Отоо.
— Так, пане, — згодився він, і очі йому радісно блиснули.
— Знову! — скрикнув я.
— Що по тому, як звуть тебе мої уста! — заперечив канак. — Це ж тільки уста. А в душі на тебе я завжди казатиму: Отоо. Коли я подумаю про себе — я подумаю про тебе. Хто назве мене моїм ім'ям, — ти встанеш у моїй пам'яті. І там, над зорями, ти довіку будеш для мене Отоо. Чи не так, пане?
Я затаїв усміх і відповів йому:
— Так.
Розлучилися ми в Папіїті. Я зостався на березі відпочивати, а він поплив катером на рідний свій острів Бора-Бора. Шість тижнів пройшло, і він вернувся до мене. Я дуже здивувався, бо раніш він розповідав мені про свою дружину й казав, що вернеться до неї, аби вже більше не вирушати в далекі подорожі.
— Куди ти гадаєш їхати звідси, пане? — спитав він, привітавшись.
Я знизав плечима. То було трудне питання.
— Я хочу мандрувати по всьому світу, — була моя відповідь, — по всіх морях і по всіх островах, що є на морі.
— Я поїду з тобою, — просто відказав він. — Моя жінка померла.
Ніколи не було в мене брата; але, бачивши стосунки між братами, я не скажу твердо, чи міг би рідний брат ставитись до мене так, як Отоо. Він заступав мені і брата, і батька, й матір. Це ж завдяки йому я став чеснішою, кращою, ніж був, людиною. Мене не обходило, що там скажуть про мене інші, але перед Отоо я хотів завжди бути чесним, і тому нічим не заплямовував себе. Він утворив з моєї особи якийсь ідеал, добачаючи в ній високі прикмети, яких, боюся, у мене й не було. Бо часом я підходив до самого краю безодні, і вже ось-ось кинувся б у неї, коли б не Отоо. Він пишався мною, і ті гордощі його пройняли й мене. Не чинити нічого, що могло їх порушити, — такий виробився в мене кодекс честі.
Звичайно, я не відразу збагнув глибину його почуттів. Він ніколи нічого не закидав мені, не ганив мене, — і лише поволі побачив і зрозумів я, якої він про мене високої думки і як боляче міг його образити вчинок, не гідний того кращого, що в мені було.
Сімнадцять літ прожили ми вкупі. Сімнадцять літ був він мені за друга, стеріг мене, коли я спав, і доглядав у недузі, бився за мене і діставав за мене рани. Він працював на суднах разом зі мною, і вкупі ми об'їздили весь Тихий океан від Гаваїв до Сіднейського мису, від Торесової протоки до Галапагосу. Ми наймали тубільних робітників на великому обширі, починаючи з Нових Гебридів та островів Лайн аж до Луїзіани, Нової Британії, Нової Ірландії та Нового Ганноверу. Тричі зазнали ми морських катастроф біля островів Гілберта, Санта-Крус і Фіджі. Ми скуповували й перепродували що трапиться: перли, перлові мушлі, копру, трепанги, черепахи, уламки, що море викидало на берег, і з того жили.
Почалося це все, як Отоо вернувся до Папіїті й сказав, що об'їздить зі мною всі моря й усі острови. Тоді існував у Папіїті щось наче клуб, і збиралися там скупники перлів, крамарі, капітани, різні південноморські авантурники. Гралося на великі гроші, пилося багато; признаюсь по правді, що й я довше, ніж треба б, сидів за картами. Проте хоч як пізно я вийду — Отоо чекає на мене провести додому.
Спершу я тільки всміхався, потім якось натякнув йому, що можна б і без цього. Нарешті сказав навпростець, що няньки собі не потребую. Після того, виходячи з клубу, я цілий тиждень його не помічав. Аж ось якось випадково зауважив, що він, як і перше, проводить мене додому, але вже криючись у затінку мангових дерев[32], що ростуть по обидва боки вулиці. Ну що я мав робити? Та я таки знав що.
Непомітно для себе я почав вертатися додому раніше. Увечері дощ та вітрюга, і я, гуляючи й п'ючи з товаришами, згадую раз у раз, що там десь сумно стоїть і мокне під манговим деревом мій побратим. Так, це він зробив мене кращим. Але він не був аж надто суворий у питаннях моралі. Він нічого не знав про християнські заповіді. Всі тубільці Бора-Бора були хрещені, лише Отоо зостався в поганстві. Він був справжній матеріаліст, переконаний, що як помре, то таки назавжди. Він вірив тільки в чесну гру. Шахрайство він мав чи не за такий самий злочин, як і жорстоке вбивство, — і, може, навіть убивцю радше ладен був пошанувати, ніж дрібного злодіячку.
Щодо мене, то він завжди був проти таких вчинків, які могли б мені пошкодити. Грати — чому ні? Він сам був дуже охочий до гри, але вважав, що сидіти за картами допізна шкідливо. Не раз бачив він, як люди, не дбавши про своє здоров'я, помирали з лихоманки. Не від того був він також, щоб хильнути під вогку й холодну годину одну-другу чарку. Але він пересвідчився, що, п'ючи, треба знати міру.