Вона знову зазирнула в щоденник.
Хтось у неї був, я знаю, хтось у неї був…
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Чоловіки в її житті
І
Міс Марпл перетнула Морський бульвар й пішла вгору по пасажу на Фор-стріт. Крамниці тут були старомодні. Крамниця товарів для шиття й рукоділля, кондитерська, магазин тканин і жіночого одягу з вікторіанським фасадом та інші торговельні заклади такого самого зразка.
Міс Марпл зазирнула у вікно крамниці для рукоділля. Дві молоді продавщиці були зайняті з покупцями, але жінка старшого віку в глибині приміщення була вільна.
Міс Марпл штовхнула двері й увійшла досередини. Вона сіла біля прилавка, і продавщиця, приємна сизоволоса жінка, запитала:
– Що я можу зробити для вас, мем?
Міс Марпл була потрібна синя вовна, щоб сплести жакетик для немовляти. Її розмова з продавщицею була приємною й неквапною. Вони обговорили різні моделі. Міс Марпл переглянула кілька книжок, де давалися поради щодо плетіння дитячих речей, і це дало їй привід поговорити про своїх двоюрідних онуків та онук. Ані вона, ані продавщиця не виявляли нетерпіння. Продавщиця обслуговувала таких покупців, як міс Марпл, протягом багатьох років. Вона віддавала перевагу цим лагідним, охочим побазікати та попліткувати літнім дамам перед нетерплячими й не вельми чемними молодими матерями, які не знають, чого їм треба, і шукають чогось дешевого та яскравого.
– Справді, – сказала міс Марпл. – Мені ця вовна дуже подобається. Прядиво фірми "Строклеґ" завжди відзначається високою якістю. Воно зовсім не зсідаються після прання. Я, мабуть, візьму ще дві унції.
Загортаючи пакунок, продавщиця зауважила, що вітер сьогодні дуже холодний.
– Атож, і я звернула на це увагу, коли йшла по набережній. Дилмаут дуже змінився. Я не була тут, дай-но мені, Боже, пам'яті, близьке дев'ятнадцяти років.
– Справді, мем? Тоді ви побачите тут багато змін. "Суперб" тоді ще не буз збудований, готелю "Південний краєвид", я думаю, тоді також іще не було.
– О, ні, тоді це було зовсім маленьке місто. Я сюди приїздила в гості до друзів. Вони жили в будинку під назвою Сент-Кетрін – ви, певно, його знаєте? Біля дороги на Лігемптон.
Але продавщиця жила в Дилмауті лише десять років.
Міс Марпл подякувала їй, узяла пакунок і пішла до мануфактурної крамниці, двері до якої були поруч. Там вона теж обрала собі продавщицю старшого віку. Розмова між ними відбувалася приблизно в тому самому руслі, але тепер уже навколо літнього одягу. Цього разу продавщиця відразу відповіла.
– Ви, певно, жили в домі місіс Фіндейсон.
– Так… так. Але друзі, у яких я тоді була, винайняли його з меблями. Я кажу про майора Гелідея та його дружину, у них ще була мала дівчинка.
– О, так, мем. Вони справді жили в тому домі десь близько року, я думаю.
– Атож. Він повернувся на батьківщину з Індії. Вони мали дуже добру куховарку – вона дала мені чудовий рецепт яблучного пудингу, а також, якщо пам'ять мені не зраджує, імбирного пряника. Я часто згадувала її.
– Ви, певно, говорите про Едіт Паджет, мем. Вона й досі живе в Дилмауті. Перебуває на службі у Віндраш-Лодж.
– Я тоді познайомилася ще з кількома людьми – з Фейнами, наприклад. Здається, містер Фейн був адвокатом.
– Старий містер Фейн помер кілька років тому, Фейн-молодший, містер Волтер Фейн, живе з матір'ю. Він ніколи не одружувався. Тепер він старший партнер у фірмі.
– Справді? А я думала, містер Волтер Фейн виїхав до Індії. Він нібито мав намір вирощувати там чай чи щось таке.
– Я думаю, він справді був там, мем. Ще молодим чоловіком. Але через рік або два повернувся додому й став працювати у фірмі. Вони дуже добре працюють – і всі про них вельми високої думки. Дуже приємний, спокійний джентльмен, містер Волтер Фейн. Усі його люблять.
– Авжеж! Авжеж! – вигукнула міс Марпл. – Він був заручений із міс Кеннеді, чи не так? Але потім вона розірвала заручини й вийшла заміж за майора Гелідея.
– Так усе й було, мем. Вона поїхала до Індії, щоб одружитися з містером Фейном, але потім, схоже, змінила намір і натомість одружилася з іншим джентльменом.
Легка осудлива нотка прозвучала в голосі продавщиці.
Міс Марпл нахилилася вперед і стишила голос:
– Мені завжди було шкода бідолашного майора Гелідея (я знала його матір) і тієї малої дівчинки. Якщо не помиляюся, то друга дружина покинула його. Утекла кудись з іншим чоловіком. Вона була досить легковажною особою, боюся.
– Шалапутна жінка, іншого про неї не скажеш. А її брат був чудовим лікарем і приємним чоловіком. Він вилікував моє ревматичне коліно.
– А з ким вона втекла? Я про це ніколи не чула.
– Я не можу сказати вам, мем. Казали, ніби то був один із тих чоловіків, які гостювали в них улітку. Але я знаю, що її втеча стала для майора Гелідея страшним ударом. Він виїхав звідси, і його здоров'я нібито дуже похитнулося. Візьміть свою решту, мем.
Міс Марпл узяла решту та свій пакунок.
– Дуже дякую, – сказала вона. – Я оце подумала, чи Едіт Паджет – так ви її, здається, назвала, – досі має свій чудовий рецепт імбирного пряника? Я його загубила – власне, моя недбала служниця його загубила, – а я так люблю добрий імбирний пряник!
– Таке з кожним буває, мем. До речі, її сестра живе тут поруч, вона одружена з містером Маунтфордом, кондитером. Едіт зазвичай приходить до них на свої вихідні, і я певна, що місіс Маунтфорд перекаже їй ваше прохання.
– Це чудова думка. Дякую й пробачте за клопіт, якого я вам завдала.
– Для мене було великою приємністю стати вам у пригоді, мем, повірте.
Міс Марпл вийшла на вулицю.
– Вельми приємна крамниця в старому стилі, – сказала вона. – А ці тканини справді дуже гарні, тож я не викинула гроші на вітер. – Вона подивилася на маленького годинника, оправленого в голубу емаль, якого носила пришпиленим до сукні. – Залишається тільки п'ять хвилин до зустрічі з моїми двома молодятами в "Імбирному Коті". Сподіваюся, ні про що погане вони в тій клініці не довідалися.
II
Джайлз і Ґвенда сиділи за столом у кутку в "Імбирному Коті". Маленький чорний записник лежав на столі між ними.
Міс Марпл увійшла з вулиці й приєдналася до них.
– Що вам замовити, міс Марпл? Каву?
– Так, дякую, але не треба тістечок, лише коржик із маслом.
Джайлз передав офіціантці замовлення, а Ґвенда тим часом посунула записника через стіл до міс Марпл.
– Спершу прочитайте це, – сказала вона, – а потім ми поговоримо. Це записи мого батька, які він зробив під час свого перебування в клініці. Але спершу, Джайлзе, розкажи міс Марпл про те, що нам розповів доктор Пенроуз.
Джайлз розповів. Після чого міс Марпл розкрила записник у чорних палітурках, а офіціантка принесла три філіжанки неміцної кави, коржик із маслом і тістечка на тарелі. Джайлз і Ґвенда не розмовляли. Вони дивилися на міс Марпл, поки вона читала.
Нарешті вона закінчила читати й поклала книжечку. Вираз її обличчя зрозуміти було важко. Ґвенді здалося, що вона побачила на ньому вираз гніву. Губи в старенької були міцно стиснуті, а очі світилися яскравим світлом, незвичним для її віку.
– Он як! – промовила вона. – Он як!
Ґвенда сказала:
– Ви нам порадили на самому початку – ви пам'ятаєте? – не ворушити цієї справи. Я тепер розумію, чому ви нам так порадили. Але ми її розворушили – і ось куди ми прийшли. Схоже, ми прийшли до того місця, де могли б і зупинитися – якби захотіли… А ви як гадаєте, нам ліпше зупинитися? Чи ні?
Міс Марпл повільно похитала головою. Вона здавалася стурбованою, спантеличеною.
– Я не знаю, – сказала вона. – Я справді не знаю. Певно, було б ліпше зупинитися, набагато ліпше. Бо після того як минуло стільки часу, ви все одно нічого не зможете вдіяти – я маю на увазі, нічого конструктивного.
– Ви хочете сказати, що через стільки часу ми вже нічого не зможемо з'ясувати? – запитав Джайлз.
– О ні, – сказала міс Марпл. – Я мала на увазі зовсім не це. Дев'ятнадцять років – не такий тривалий час. Існують люди, які багато чого пам'ятають, які можуть відповісти на певні запитання – і таких людей іще чимало. Служниці, наприклад. У той час у домі мало бути щонайменше дві служниці та няня, і, певно, садівник. Знадобиться лише трохи часу й трохи клопоту, щоб знайти тих людей і поговорити з ними. Власне, одну таку людину я вже знайшла. Кухарку. Ні, я мала на увазі інше. Я мала на увазі практичне добро, яке ви могли б зробити, і тут я схильна сказати – ні. А проте…
Вона на мить замовкла.
– …Існує одне "проте"… Моє мислення тепер трохи уповільнене, але я маю відчуття, що існує щось – щось, можливо, не дуже відчутне, – заради чого варто піти на ризик, навіть треба піти на ризик, але зараз мені важко сказати, про що саме йдеться…
Джайлз почав:
– Здається мені… – і замовк.
Міс Марпл вдячно обернулася до нього.
– Джентльмени, – сказала вона, – часто спроможні дуже чітко аналізувати речі й події. Я переконана, ви все чітко обміркували.
– Я намагався дещо обміркувати, – сказав Джайлз. – І мені здається, тут можна прийти лише до двох висновків. Один із них я вам уже виклав. Гелена Гелідей не була мертва, коли Ґвенні побачила, як вона лежить у холі. Вона прийшла до тями й утекла зі своїм коханцем незалежно від того, хто це був. Така гіпотеза дає змогу пояснити відомі нам факти. Це пояснює тверду віру Гелідея в те, що він убив дружину, і така гіпотеза узгоджується з відсутніми валізою та одягом і з тією цидулкою, яку знайшов доктор Кеннеді. Але деякі пункти вона залишає непроясненими. Вона не пояснює, чому Келвін був переконаний, що він задушив дружину в спальні. І, як на мене, вона не відповідає на справді кардинальне запитання: де тепер Гелена Гелідей? Бо той факт, що Гелена потім жодного разу не дала про себе нічого знати, як на мене, суперечить здоровому глузду. Якщо два надіслані нею листи були справжніми, то куди вона поділася після цього? Чому вона більше жодного разу не написала? Вина була в дуже близьких стосунках із братом, він її завжди дуже любив. Він міг не схвалювати її поведінку, але це не означає, що він більше нічого не хотів про неї чути. І якщо ви хочете знати мою думку, то скажу, що цей факт непокоїв і самого Кеннеді. Мабуть, у той час він був цілком переконаний у правдивості історії, яку нам розповів. Що його сестра втекла з іншим чоловіком, а Келвін зламався. Але він не сподівався, що більше ніколи нічого не почує про свою сестру.