Найкраще було б лягти отут, взяти Хлою в обійми й заснути, спати довго, багато годин підряд, без сновидінь, глибоким сном у теплому сяйві каміна.
— Хлоє! — тихенько гукнув він.— Усе, що сталося, таке для мене незвичне, та й для тебе, звісно, теж, що я часом уже нічого не можу збагнути, мені все здається, ніби я — хтось інший, а насправді я повинен жити в тій мансарді з брудними стінами, а тебе взагалі ніколи не було. Єпископ Мозер сьогодні сказав, що куди важче витримати щастя, ніж нещастя, і мені тепер здається, він має слушність. Нещастя ніколи не буває несподіване, воно наперед зумовлене, а щастя залежить од випадку, тож я боюся, що воно так само швидко скінчиться, як і почалось, і може, це просто хтось збиткується з нас, з тебе й мене, з покоївки й бухгалтерового помічника.
— Не треба про це думати, любий,— сказала Хлоя.— Я чекала на тебе цілісінький день, і ось ти прийшов. Який ти гарний! Може, скинеш пальто? Воно, я певна, від О'Ніл-Папперера.
Знімаючи пальто, він побачив, що й досі тримає в руках квіти.
— Це тобі,— сказав він,— білі троянди. Архілохос хотів передати їй квіти, схилився над ліжком, але дві теплі руки обплели його й потягли вниз.
— Хлоє,— прошепотів він, важко дихаючи,— адже я ще не встиг пояснити тобі основні догми давньо-новопресвітеріанської церкви.
Та цієї миті хтось позаду тихенько кахикнув.
Член Всесвітньої церковної ради відскочив від ліжка, а Хлоя, скрикнувши, пірнула під ковдру. Біля ліжка з балдахіном стояв власник салону, він і досі тремтів, клацав зубами, мокрий як хлющ; чуб тонкими пасмами прилип йому до лоба, з вусів текло, одяг обліпив тіло, у руках він тримав Пассапів дротяний витвір. З його ніг натекла аж до дверей калюжа, в ній відбивалося полум'я свічок і плавало кілька паперових зірок.
Він уже відтанув, повідомив власник салону.
Архілохос мовчки втупився в нього.
Він приніс скульптуру, сказав Наделер.
— Чого вам треба? — нарешті спитав збентежений Арнольф.
— Я зовсім не збирався заважати,— відповів Наделер, стріпнувши рукавами, і з них, наче з двох рурок, побігла на підлогу вода,— та я змушений просити вас як християнина й члена Всесвітньої церковної ради негайно зателефонувати до якогось лікаря, бо мене лихоманить, коле у грудях і страшенно болить поперек.
— Добре,— сказав Архілохос, привів до ладу свій одяг і підвівся.— Скульптуру можете поставити, мабуть, сюди.
— Як вам завгодно,— відказав Наделер, ставлячи дротяний скрутень біля самого ліжка, і нараз голосно зойкнув,— Маю ще й запалення сечового міхура.
— Моя наречена,— відрекомендував Архілохос, показуючи на горбок під ковдрою.
— Як вам не соромно! — обурився власник салону, і з нього знову потекли струмочки води.— Ви як християнин...
— Вона справді моя наречена!
— Можете покластися на мене, я мовчатиму.
— Я попросив би вас...— почав був грек, випроваджуючи Наделера з кімнаті, але в будуарі біля стільця, де лежали бюстгальтер, пояс для панчіх і трусики, власник салону раптом зупинився.
— Мені дуже зарадило б тепер викупатися,— і він, клацаючи зубами, показав на відчинені двері до ванної кімнати, де над басейном із зеленою водою здіймалася пара.
— Це неможливо.
— Ви як член Всесвітньої церковної ради...
— Прошу,— сказав Архілохос.
Наделер скинув одяг і поліз у воду.
— Не йдіть звідси,— попросив він, сидячи голяка у ванні, весь розм'яклий, спітнілий, благально дивлячись великими очима, що гарячково блищали.— Я можу тут знепритомніти.
Потім Арнольфові довелося його ще й розтирати. Нараз власник салону злякався.
— А раптом повернеться господар дому,— застогнав він.
— Господар дому — я.
— Та ви ж самі казали...
— Вілла щойно передана офіційно мені.
Власника салону била лихоманка, він аж видзвонював зубами.
— Хто господар — мені однаково,— пробелькотів він,— а я з цього дому не піду.
— Вірте мені,— просив Архілохос, —справді, вірте мені.
— Рештки здорового глузду в мене ще зосталися,— сказав Наделер, важко дихаючи, й виліз із басейну.— Ви як християнин!.. Я неймовірно розчарований! Ви не кращий за інших.
Архілохос нап'яв на нього купальний халат у блакитну смужку, що висів у ванній кімнаті.
— Покладіть мене в ліжко,— простогнав власник салону.
— Але...
— Ви як член Всесвітньої...
— Гаразд, гаразд.
Грек провів його до ліжка з балдахіном у ренесансній кімнаті. Наделер зручно вмостився в ньому.
— Я зателефоную до лікаря,— сказав Арнольф.
— Спершу дайте мені пляшку коньяку,— хрипким голосом зажадав власник салону, його й досі трусило.— Це мені завжди допомагає. Ви як християнин...
— Добре, пошукаю у винному погрібці,— пообіцяв Архілохос, насилу підвівся й подався вниз.
Ще здаля, на сходах до підвалу, які Архілохос, добряче поблукавши, насилу знайшов, він почув гучний галас і спів, здивувало його також, що скрізь горить світло. Коли він спустився до підвалу, то зрозумів, що його лихе передчуття справдилося: брат Бібі та близнюки Жан-Крістоф і Жан-Данієль лежали на підлозі посеред порожніх пляшок і горлали вуличних пісень.
— Хто з високості спускається до нас? — у захваті вигукнув Бібі, угледівши брата.— То дядько Арнольф!
— Що ви тут робите? — стурбовано спитав той.
— Цмулимо горілку і співаємо про мисливця з Курпфальца.
— Бібі,— з гідністю почав Арнольф,— я попросив би тебе не співати. Ти у підвалі мого власного будинку.
— Ти ба! —зареготав Бібі.— Гарненьке дільце ти утяв, я тебе вітаю. Вилазь-но сюди, брате Арнольфе, просто на це крісло,— і він показав братові на порожню діжку, що стояла в калюжі червоного вина.
— Ану, малята,— крикнув він до близнюків, які притьмом повилазили Арнольфові на плечі й коліна.— Заспівайте гучненько псалом на шану дядечкові.
— "Будь вірний і чесний завжди",— затягли верескливими голосами Жан-Крістоф і Жан-Данієль.
Архілохос силувався позбутися втоми.
— Брате Бібі,— сказав він,— я хочу раз і назавжди порозумітися з тобою.
— Тихо, дітки, увага! — пробубонів Бібі.— Дядько Арнольф хоче встругнути нам промову!
— Я тебе не соромлюся,— почав Архілохос,— ти мій брат, і я знаю, що серце в тебе добре й лагідне, ти людина порядна, тільки зовсім не вмієш тримати себе в руках, тож я мушу суворо поставитися до тебе, як поставився б рідний батько. Я завжди вам допомагав, та що більше давав грошей, то гірше ставало тобі й твоїй родині, а тепер ти валяєшся п'яний у моєму підвалі.
— Звичайнісінька помилка, брате Арнольфе, я гадав, що це винний погрібець військового міністра. Їй-бо, звичайнісінька помилка.
— А це ще гірше,— сумно відказав Арнольф.— Не можна лазити в чужий погріб. Ти таки скінчиш своє життя у в'язниці, от побачиш. Негайно повертайся із своїми діточками додому, а завтра почнеш працювати в концерні Пті-Пейзана, у відділі акушерських щипців.
— Іти додому? В таку холоднечу?
— Я замовлю тобі таксі.
— Через тебе мої малята померзнуть,— обурився Бібі.— У нашому бараці такий протяг гуляє, що вони аж задубіють при тій температурі. Мінус двадцять за Цельсієм.
У сусідньому приміщенні щось загуркотіло. Звідти вискочили Маттіас і Себастьян, дванадцяти й дев'яти років, кинулися до дядька і всілися в нього на колінах і плечах, поряд із близнюками.
— Маттіасе й Себастьяне, киньте свої ножики, коли видряпалися на дядька,— звелів брат Бібі.
— Боже мій, кого ти ще сюди привів? — спитав Арнольф, ледве видний за чотирма хлопцями.
— Тільки нашу матусю й дядечка капітана,— пояснив Бібі, відкорковуючи пляшку горілки,— І ще Магду-Марію та її нового кавалера.
— Того англійця?
— Чого це англійця? — здивувався Бібі.— Той уже давно кудись ушився, у неї тепер китаєць.
Коли Архілохос повернувся врешті нагору, виявилося, що Наделер уже спить, але й уві сні його трусила лихоманка. Проте для виклику лікаря була вже надто пізня година. Архілохос до краю знемігся. А з підвалу й далі лунали галас і спів. Він не зважився вдруге пройти стежкою із комет та зірок до Хлоїної спальні й ліг на канапі поряд із стільцем, де лежали бюстгальтер, трусики й пояс для панчіх. Скинувши пальто від О'Ніл-Папперера, Архілохос укрився ним і миттю заснув.
Уранці, десь близько восьмої, його збудила покоївка в білому фартушку.
— Швиденько, мосьє,— сказала вона,— одягайте пальто та йдіть, у кімнаті поруч спить господар дому.
Покоївка відчинила двері, які він раніше не помітив, вони вели в широкий коридор.
— Дурниці,— відказав Архілохос,— господар цього дому — я. А той чоловік — власник художнього салону Наделер.
— О! — вигукнула дівчина і зробила кніксен.
— Як тебе звати? — спитав він.
— Софі.
— Скільки тобі років?
— Шістнадцять, мосьє.
— Ти вже давно тут служиш?
— Півроку.
— Тебе найняла місіс Уїмен?
— Ні, мадмуазель Хлоя.
"Мабуть, дівчина щось наплутала",— подумав Архілохос, та не насмілився її розпитувати.
— Мосьє, чи не бажаєте кави?
— А мадемуазель Хлоя вже підвелася?
— Вона спить до дев'ятої.
— Тоді ми поснідаємо вдвох.
— Mon dieu8, мосьє,— похитала головою Софі.— О дев'ятій мадмуазель купається.
— А о пів на десяту?
— Їй роблять масаж.
— О десятій?
— Приходить мосьє Шпац.
— Хто це такий? — здивовано спитав Архілохос.
— Кравець.
Коли ж він зможе врешті побачитися із своєю нареченою, у розпачі закричав Архілохос.
— Ah non!9 — енергійно заперечила Софі.— Готується весілля, і мадмуазель надзвичайно зайнята.
— Гаразд, ведіть мене снідати,— скорився Архілохос, треба ж було принаймні щось попоїсти.
Він снідав у тій кімнаті, де метр Дютур оформляв йому дарчі папери на віллу; слугував йому поважний сивий дворецький (взагалі в домі тепер виявилося повно камердинерів та покоївок); на сніданок подали яйце, шинку (до неї він не доторкнувся), міцну каву, помаранчевий сік, виноград і запашні пундики з маслом та джемом.
Тим часом надворі, за високими деревами парку, вже зовсім розвиднілось, і до вілли лавою полинули весільні подарунки. Квіти, листи, телеграми, купи пакетів. Голосно сигналячи, під'їздили поштові автомашини, вивантажували подарунки, ті нагромаджувалися, заповнили хол, вітальню і навіть велику спочивальню, громадилися навіть на ліжку, де спав усіма позабутий власник салону; мовчки, з великою гідністю, він трусився в лихоманці.
Архілохос витер собі серветкою рота. Він снідав замалим цілу годину, зосереджено, не розмовляючи, адже відтоді, як Жоржетта нагодувала його макаронами та яблучним мусом, він нічого не їв.