Коли ширма впала на підлогу, всі подивилися туди і здивувались так, як ще, мабуть, зроду не дивувалися. В кутку, що досі був затулений ширмою, стояв лисий чоловічок із зморшкуватим обличчям, витріщаючись на них не менш здивовано, ніж вони на нього. Першим опам'ятався Бляшаний Лісоруб.
— Ти хто такий? — вигукнув він і, піднісши сокиру, кинувся до чоловічка.
— Я Оз, великий і грізний, — тремтячим голосом відповів той. — Тільки не бийте мене, благаю вас, я зроблю все-все, що ви скажете!
Наші мандрівники розгублено й розчаровано втупилися в нього.
— Я гадала, Оз — це велика Голова, — порушила, нарешті, мовчанку Дороті.
— А я гадав, Оз — це прекрасна Фея, — сказав Страшило.
— А я гадав, Оз — це потворний Звір, — додав Бляшаний Лісоруб.
— А я гадав, Оз — це Вогняна Куля! — вигукнув Лев.
— І всі ви помилялися, — опустив очі чоловічок. — То я прикидався.
— Прикидався?! — обурилась Дороті. — Хіба ви не великий чарівник?
— Тихше, голубонько, — попросив він. — Якщо вас хтось почує — я пропав. Мене тільки вважають великим чарівником.
— А насправді?
— А насправді, голубонько, я ніякий не чарівник, а звичайнісінька людина.
— Ви звичайнісінький шахрай — ось ви хто, — з докором сказав Страшило.
— Атож, атож! — вигукнув чоловічок, потираючи руки так, наче це прізвисько сподобалося йому. — Я шахрай!
— Але ж це жахливо, — сказав Бляшаний Лісоруб. — Хто дасть мені серце?
— А мені — сміливість? — підхопив Лев.
— А мені — розум? — схлипнув Страшило, витираючи рукавом сльози.
— Ах, любі мої друзі, то все дрібниці, — відповів їм Оз. — Подумайте краще про мене, про ту страшну халепу, в яку я попаду, якщо мене викриють мої піддані!
— Хіба ніхто більше не знає, що ви шахрай? — спитала Дороті.
— Ніхто, крім вас чотирьох — і мене, — відповів Оз. — Я так довго дурив усіх! Уже навіть гадав, що мене ніхто ніколи не викриє! Ох, я зробив величезну помилку, пустивши вас до тронної зали. Жоден із підданих не бачив мене таким, як бачите ви, і через те всі вони вірять, що я могутній і грізний.
— Але я не розумію, — зачудовано сказала Дороті. — Я ж бачила вас у вигляді великої Голови! Як же це пояснити?
— О, то був один із моїх фокусів, — відповів Оз. — Ходімо, я вам щось покажу, і ви все зрозумієте.
Він завів їх до комірки за тронною залою й тицьнув пальцем у куток. Там лежала зроблена з пап'є-маше голова з підмальованим обличчям.
— Я підвішував її на дроті зі стелі, — пояснив Оз, — а сам ставав за ширмою, смикав за ниточки, — і очі розплющувались, а уста розтулялися.
— Ну, а звідки ж брався голос?
— Я фокусник-черевомовець і вмію спрямовувати свій голос так, що він звучить окремо від мене і в будь-якому місці. Тому вам і здавалося, що це говорить Голова. А ось інші речі, за допомогою яких я вас обманював. — Він показав Страшилові плаття й маску прекрасної Феї, а Бляшаний Лісоруб побачив, що потворний Звір — це просто кілька шкур, зшитих і напнутих на дерев'яний каркас. Що ж до Вогняної Кулі, то її фальшивий чародій підвішував зі стелі, й зроблена вона була з вати: Оз поливав вату олією й підпалював.
— Як вам не соромно бути таким ошуканцем, — сказав Страшило, коли вони повернулися до тронної зали.
— Мені соромно, дуже соромно, — зізнався чоловічок. — Але іншого виходу я не мав. Сідайте, будь ласка, на ці стільці, і я розповім вам, як усе це вийшло.
Дороті та її друзі посідали, й Оз розповів:
— Я народився в штаті Омаха…
— Та це ж недалеко від Канзасу! — вигукнула Дороті.
— Так, але до Омахи звідси далі, ніж до Канзасу, — засмучено посміхнувся він. — Коли я підріс, то вирішив стати фокусником-черевомовцем і пішов у навчання до одного великого майстра цієї справи. Він і мене зробив майстром, я вмію відтворити голос будь-якого звіра чи птаха. — Тут він нявкнув, як кіт, і Тото, нашорошивши вуха, закрутив головою, шукаючи свого відвічного ворога. — А потім, — повів далі Оз, — мені це набридло, і я вирішив стати аеронавтом.
— А це хто? — спитала Дороті.
— Капітан повітряної кулі, — пояснив він. — Ну, а простіше — закликальник: перед кожною цирковою виставою я піднімався над цирком на повітряній кулі. Публіка збігалася звідусіль подивитись на це чудо, ну й, звісно, купувала квитки на виставу.
— А-а, зрозуміло, — сказала дівчинка.
— Та одного дня якірна линва перетерлася, куля шугонула вгору, і я й нестямивсь, як опинився над хмарами. А там швидка повітряна течія підхопила кулю й понесла за багато-багато миль. Мій політ тривав цілий день і цілу ніч, а потім, прокинувшись уранці, я побачив під собою прекрасну й зовсім незнайому країну. Куля повільно приземлилась, я вийшов з гондоли цілий і неушкоджений і опинився серед натовпу чужинців. Вражені моєю появою з-за хмар, вони вітали мене як великого чарівника.
Я, звісно, не став заперечувати — тим паче, що вони, впавши переді мною ниць, заприсяглися виконувати кожне моє бажання. Щоб зробити добру справу, я віддав свій перший наказ: спорудити це місто, з моїм палацом у центрі. Робота закипіла, і збудовано все було напрочуд швидко й гарно. Ну, а як назвати столицю такої прекрасної зеленої країни? Не інакше, як Смарагдовим Містом! Давши цю назву, я вирішив, що непогано було б якось підкріпити її, й повелів, щоб надалі всі жителі носили зелені окуляри: нехай усе в місті й справді ввижається їм смарагдово-зеленим!
— Але ж усе тут і справді зелене, хіба ні? — здивувалася Дороті.
— Зеленого кольору тут не більше, ніж у будь-якому іншому місті, — відповів Оз. — Але людина в зелених окулярах іншого кольору просто не бачить. Смарагдове Місто було збудоване багато років тому; повітряна куля занесла мене сюди зовсім молодим, а тепер я вже дуже, дуже літня людина. Всі ці роки мої піддані ходили в зелених окулярах, тож не дивно, що ніхто вже й не сумнівається, що місто справді смарагдове. А живеться їм тут добре, бо за моїм наказом будівники не шкодували ні золота, ні срібла, ні коштовного каміння, щоб оздобити столицю, а житла зробити зручними й вигідними. Я взагалі весь час дбав про добробут своїх підданих, і вони люблять мене. Але відколи цей палац збудовано, я замкнувся в ньому й нікого до себе не підпускаю. Річ у тім, що я дуже боюся відьом. Як ви вже знаєте, сам я ніякий не чарівник, проти тутешніх відьом — узагалі ніщо, бо вони справді вміють робити чудеса.
В цій країні було чотири відьми, й кожна правила своїм краєм — Півночі, Півдня, Сходу й Заходу.
На щастя, Відьми Півночі й Півдня — добрі, і я завжди знав, що вони не скривдять мене. Але Відьми Сходу й Заходу мали страшенно лиху вдачу — вони б розправилися зі мною за два заходи, якби не вважали, що я могутніший за них. Через те я жив, не знаючи спокою: весь час мене переслідував смертельний страх. І як же я зрадів, довідавшись, що ваша хатка впала на Лиху Відьму Сходу! Коли ви прийшли до мене, я ладен був пообіцяти вам будь-що, аби тільки ви знищили й другу Відьму. Та ось ви розтопили її й стоїте переді мною, і, хоч як мені соромно, я змушений признатися, що не можу виконати своїх обіцянок.
— По-моєму, ви дуже погана людина, — сказала Дороті.
— О, ні, голубонько. Я дуже добра людина. Просто я дуже поганий чарівник.
— Виходить, ви не можете дати мені мозок? — спитав Страшило.
— А він вам і не потрібен. Ви щодня навчаєтеся чогось нового. В немовляти є мозок, та що з того? Воно однаково нічого не знає. Знання приходять тільки з досвідом, і що довше ви живете на землі, то багатшим стає ваш досвід.
— Воно, може, й так, — відповів Страшило, — але якщо ви не дасте мені мозок, мені буде дуже прикро.
Фальшивий чарівник пильно глянув на нього:
— Що ж, гаразд. Як ви вже знаєте, чаклун із мене кепський, але завтра вранці я спробую напхати вашу голову мозком. Тільки не сподівайтеся, що я навчу вас, як тим мозком користуватися. Цього ви повинні навчитися самі.
— О, дякую, дякую! — вигукнув Страшило. — Я навчуся, майте певність!
— Ну, а зі мною як буде? — занепокоєно спитав Лев. — Чи дасте ви мені сміливість?
— У вас сміливості надміру, — відповів Оз. — Вам бракує лише віри в свою силу. В світі немає істоти, яка не лякалася б у хвилину небезпеки. Справжня сміливість полягає в тому, щоб, зневажаючи страх, гідно зустрічати небезпеку, а вам такої сміливості не позичати.
— Може, воно й так, але страху в мене теж надміру, — сказав Лев. — 1 мені буде дуже, дуже прикро, якщо ви не дасте мені сміливості, маючи яку, забуваєш про страх.
— Гаразд. Завтра я дам вам таку сміливість, — відповів Оз.
— А серце ви мені дасте? — спитав Бляшаний Лісоруб.
— Знаєте, на мій погляд, ви пречудово могли б обійтися і без серця, — відповів Оз. — Адже не кожен, хто має серце, щасливий, а скільки є таких, кого серце робить нещасним! Ні, ви повинні радіти, що не маєте серця.
— Ну, це вже хто як подивиться, — похитав головою Бляшаний Лісоруб. — Як на мене, то я ладен терпіти будь-які нещастя, аби тільки мати серце. Будь ласка, дайте мені його!
— Хай буде по-вашому, — зітхнув Оз. — Завтра ви одержите серце. Мене так довго вважали чарівником, — чого б не побути ним ще трохи!
— А як же я? — спитала Дороті. — Як мені повернутися до Канзасу?
— Це треба обміркувати, — відповів чоловічок. — Дайте мені на роздуми два-три дні, і я постараюся придумати, як переправити вас через пустелю. А тим часом — оселяйтеся в палаці, будьте моїми гістьми і знайте, що слуги мої виконуватимуть кожне ваше бажання. Єдине, чого я прошу, — не розголошуйте моєї таємниці, не кажіть нікому, що я шахрай.
Четверо його гостей пообіцяли тримати язика за зубами й підбадьорені, сповнені надій, розійшлися по своїх кімнатах. Навіть Дороті повірила, що "великий шахрай", як вона тепер називала Оза, зуміє допомогти їй повернутися додому. "Якщо він справді допоможе, я вибачу йому все", — вирішила дівчинка.
ЧАРИ ВЕЛИКОГО ШАХРАЯ
Наступного ранку Страшило урочисто сказав своїм друзям: — Вітайте мене! Я йду до Оза й повернуся нарешті з мозком у голові, нічим не гірший від інших людей!
— Ви мені й такий завжди подобалися, — простодушно відповіла Дороті.
— Те, що вам подобається опудало, означає тільки, що у вас добра душа, — відповів він. — Але по-справжньому ви оціните мене тільки тоді, коли почуєте, які розумні думки виникають у моєму новому мозку!
По тому він весело попрощався з усіма й рушив До тронної зали.
— Заходьте! — гукнув Оз, коли солом'яний чоловічок постукав у двері.
Переступивши поріг, Страшило побачив, що чарівник сидить у задумливій позі біля вікна. — Я прийшов по мозок, — трохи ніяковіючи нагадав солом'яний чоловічок.
— Так, так.