Там би воно надійно зберігалося, і його ніколи не погризли б миші. Та ще й король гарненько віддячить мені за таку знахідку". Проте його сподіванням не судилося здійснитися. Король Джакомоне, якому вже встигли про все доповісти, наказав негайно доставити до нього художника. А начальникові поліції він на прощання пообіцяв:
— За ваше відкриття ви матимете медаль за особливі заслуги.
— А що я з нею робитиму, з тією медаллю? — невдоволено бурчав собі під ніс начальник поліції. — У мене тих картонних медалей назбиралося аж двадцять чотири. Якби були кульгаві столи, то хоч би попід ніжки попідсовував, аби вони не хилиталися.
Та хай собі начальник поліції бурчить і йде своєю дорогою. А ми краще побудемо при зустрічі Бананіто з самим королем Джакомоне.
Опинившись віч-на-віч із всемогутнім монархом, художник анітрохи не знітився. Він спокійнісінько відповідав на всі запитання, не відриваючи при цьому очей від захоплюючої оранжевої перуки, що сяяла у короля на голові, як вивершений помаранчами кошик на ринку.
— На що це ви так пильно задивляєтеся? — поцікавився король.
— Я милуюся вашими розкішними кучерями, ваша величносте.
— А ви змогли б намалювати такі самісінькі? Джакомоне мав потаємну надію, що Бананіто зуміє намалювати просто на лисині справжні кучері, які не треба буде перед сном знімати з голови і класти в комод.
— Таких гарних, як у вас, певно, не зумію, — нерішуче сказав Бананіто, сподіваючись цією відповіддю зробити королеві неабияку приємність.
У глибині душі художникові було навіть шкода цього неборака, якому лисина завдавала стільки прикрощів. Хоч багато хто стрижеться наголо, аби звільнити себе від зайвої мороки щодня розчісуватися. Та й судять про людей не за кольором їхнього чуба чи кіс. Правду кажучи, якби Джакомоне навіть мав власні кучері, темні чи світлі, все одно він залишився б шахраєм і піратом, яким його всі знали.
Зітхнувши, Джакомоне вирішив відкласти на певний час заманливу думку прикрасити свою лису голову живим чубом. Натомість він задумав так використати талант Бананіто, щоб увійти в історію і мати славу справжнього великого короля.
— Я призначу вас міністром звіринця, — сказав він на прощання художникові. — Звіринець у нас є, а от звірів у ньому нема. Ви їх понамальовуєте. Але щоб там були всі звірі, які тільки живуть на землі.
"Краще бути хоч якимсь міністром, ніж гибіти у в'язниці", — подумав собі Бананіто. І до вечора він на очах у тисяч допитливих намалював і зробив живими сотні тварин різних порід і мастей. Тут були леви, тигри, крокодили, слони, папуги, черепахи, пелікани. І, звісно ж, собаки: сторожові, мисливські, гончі, хорти, шпіци, такси, які, збившись докупи, так завалували, що викликали страшне невдоволення у придворної знаті.
— Що ж це з нами тепер буде, якщо його королівська величність дозволяє собакам гавкати, — бурчали вони. — Це ж протизаконно! Коли у людей перед очима буде такий небезпечний приклад, їм спаде на думку ще гірше.
Проте Джакомоне наказав не заважати Бананіто і дозволив йому робити все так, як він вважав за потрібне. Тож придворним довелося затамувати своє обурення і змиритися.
Після того як Бананіто закінчував малювати, звірі йшли в клітки на свої місця. У басейні опинилися білі ведмеді, тюлені, пінгвіни, а на алеях звіринця з'явилися навіть сардінські віслюки, запряжені у візки, щоб катати дітей.
Цього вечора Бананіто не довелося спати на піддашші. Король дав йому кімнату в палаці й поставив коло дверей аж десять вартових, боючись, аби художник не втік.
На другий день у звіринці вже нічого було робити, і Бананіто призначили міністром харчових продуктів, або, як казали, першим паперистом держави. Йому приготували столи і все необхідне, щоб він малював просто перед входом до королівського палацу і люди могли замовляти й одержувати все, що їм тільки заманеться поїсти.
Спочатку дехто був розчарований. Якщо у Бананіто просили, наприклад, чорнила, що мовою брехунів означало хліб, то Бананіто малював каламарчик чорнила і неодмінно казав:
— Візьміть. Хто далі?
— А навіщо мені чорнило? — бурчав розчарований замовник. — Що я його — питиму чи їстиму?
Та невдовзі люди збагнули, що коли хочеш одержати від Бананіто бажану річ, називай її справжнім ім'ям, хоч це й було суворо заборонено.
Обуренню придворних не було меж.
— Куди ми котимося? — шипіли вони, позеленівши від злості. — Ці витівки до добра не доведуть. Скоро ніхто не буде брехати і казатиме тільки правду! Що це скоїлося з нашим королем Джакомоне?
А король Джакомоне все ніяк не міг відважитися попросити Бананіто намалювати йому справжнього чуба, щоб гордо носити його на голові, не боячись вітру. А поки що король дозволяв художникові робити все, що йому заманеться. Придворні були вкрай невдоволені, ковтаючи ці гіркі пілюлі. Вони вже набили ними шлунки по саму зав'язку.
Генералам теж було нелегко.
— Ви тільки подумайте, — невдоволено казали вони. — Нарешті нам попався такий справжній умілець, як оцей художник, і що ж ми дозволяємо йому творити? Якусь смаженю, курчат на рожні, картопляні хрустики й нудотні плитки шоколаду. Гармати нам треба робити, гармати! Ми створили б непереможну армію і розширили б кордони королівства!
Найвойовничіший генерал пішов просто до короля Джакомоне і виклав йому цю думку.
Старий пірат, слухаючи генерала, раптом відчув, як у нього закипає в жилах кров.
— Гармати! — аж скрикнув він. — Звичайно ж, гармати! І військові кораблі, і літаки, і дирижаблі! Негайно покличте до мене Бананіто, чорт би його взяв!
Давненько вже найдовіреніші із почту короля Джакомоне не чули, щоб він згадував чорта. Це була найулюбленіша його лайка в ті часи, коли він, стоячи на капітанському містку свого корабля, звертався з промовою до ватаги піратів, перш ніж послати їх на абордаж.
Роздачу продуктів біля столу було негайно припинено, а Бананіто привели до короля, що чекав його з усім своїм генеральним штабом. На стінах королівської приймальні висіли величезні стратегічні карти, а слуги внесли коробку з прапорцями, щоб позначати місця майбутніх баталій.
Бананіто дуже спокійно, нікого не перебиваючи, вислухав усі запальні промови воєначальників. Та коли йому дали папір і олівець, щоб він одразу ж почав за своїм методом виготовляти гармати, він посеред аркуша написав великими друкованими літерами "НІ" й обійшов з ним усю залу, аби пересвідчитися, що всі прочитали його відповідь.
— Поважні синьйори, — звернувся він після цього до присутніх, — якщо ви бажаєте доброї кави, щоб прополоскати свої мізки, я приготую її вам швидше, ніж за хвилину. Якщо кожному з вас захочеться мати коня для полювання на лисиць, я вам намалюю по скакунові найчистокровнішої породи. Ну а про гармати вам доведеться забути. Від мене ви їх ніколи не одержите!
Тут зчинився страшний розгардіяш. Усі враз загорлали, загрюкали кулаками об стіл. А Джакомоне, щоб не завдати собі болю, підкликав слугу і вперіщив його з усієї сили кулаком по спині.
— Голову, голову йому зітнути з плеч! — лунало звідусіль.
— Вчинимо так, — сказав нарешті Джакомоне. — Голову зітнути ми завжди встигнемо. А поки що дамо йому час дещо зважити. Оскільки цей чоловік — геніальний художник, він не зовсім нормальний. Отож посадимо його на кілька днів до божевільні.
Придворні невдоволено загули, вважаючи цей вирок занадто м'яким. Але швидко принишкли, знаючи круту вдачу Джакомоне.
— Поки що, — вів далі король, — художникові не дозволяється малювати ні олівцем, ні фарбами.
І от Бананіто посадили в божевільню в одиночку. Йому заборонили мати при собі папір, олівці, фарби й пензлі.
Не було в камері й шматочка цегли чи крейди. На оббитих повстю стінах можна було малювати хіба що власною кров'ю. Бананіто мусив хоч-не-хоч змиритися з тим, що йому за цих умов не вдасться створити нічого нового.
Він простягся на нарах, поклавши руки під голову, і втупився поглядом у свіжопобілену стелю. В уяві поставали, змінюючи одне одне, чудові видіння. Це були картини, яким він дасть життя, коли вирветься звідси. А в тому, що він вирветься з неволі, Бананіто не сумнівався ні хвилини.
І він мав слушність, бо дехто вже намагався прийти йому на допомогу. Ім'я цього рятівника у вас, напевне, вже крутиться на кінчику язика. Авжеж, ви вгадали: це наш давній і добрий знайомий Шкандибчик.
Шкандибчик для свого рятунку знову ховається в рисунку
Коли у домі Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай, де Джельсоміно лікував своє коліно, дізналися, що Бананіто став міністром, Шкандибчик вирішив піти до нього і вручити петицію про звільнення тітки Кукурудзи й Ромолетти. На жаль, він прибув до палацу, коли щаслива зірка Бананіто вже зайшла — швидше, аніж щербатий місяць.
— Якщо хочеш бачити Бананіто, — сказали йому вартові, єхидно посміхаючись, — іди в божевільню. Але хто-зна, чи пустять тебе туди? От хіба що, коли й ти божевільний…
Шкандибчик довго вагався, як йому краще зробити: прикинутися самому божевільним чи спробувати залізти в божевільню якимсь іншим шляхом.
— Лапки мої, виручайте, — вирішив він нарешті. — Тепер, коли вас у мене чотири, вам буде легше видертися по стінах.
Божевільня розміщувалася у похмурому, схожому на фортецю квадратної форми будинку, який був оточений зусібіч глибоким ровом з водою. Шкандибчикові довелося змиритися з холодною купіллю. Він пірнув у воду, швидко переплив на другий бік, видерся по стіні й шмигнув у перше відчинене вікно, що виявилося кухонним. Кухарі й обслуга — всі пішли спати, і в кухні зостався тільки один хлопчина, який мив підлогу. Побачивши кота, він закричав:
— Тпрусь, поганцю! Мав би вже знати, що тут ніколи не лишається недоїдків!
І справді, бідний хлопець був завжди такий голодний, що доїдав усі залишки в мисках, не гребуючи й кістками від риби. Проганяючи кота, щоб він, бува, не схопив зібраних недоїдків, хлопець ненароком прочинив двері, що виходили у довгий коридор. Праворуч і ліворуч уздовж нього тяглися палати для божевільних, або, точніше, ув'язнених. Божевільними вони не були. Єдиною їхньою провиною було те, що вони якось сказали правду і їх, як на зло, почули жандарми короля Джакомоне.
Деякі палати були відгороджені від коридора лише міцними ґратами. Інші виявилися зачиненими масивними залізними дверима, у яких відкривалося тільки віконце, що через нього подавали їжу.
Саме в одній із таких палат Шкандибчик побачив кошенят тітки Кукурудзи і, на свій великий подив, доброго собаку Дружка.