Однак в інших місцях, у більш відкритому степу, де мешканці полювали на джейранів, оленів, коней, і рогату худобу, свідчень про збір диких трав майже немає.
2.15 Річка Хуанхе, ділянку якої на північному заході Китаю ви тут бачите, в'ється через північний Китай від свого витоку на Тибетському плато. Річка несе велику кількість лесового осаду (звідси жовтий колір), який відкладається в середній і нижній течії, створюючи родючу заплаву.
Вирощування проса, ймовірно, почалося в передгір'ях гір, що обмежують Велику Китайську рівнину із заходу, в період між 8000 і 6000 рр. до н.е., що призвело до виникнення постійних поселень на цій рівнині та в долині річки Вей (Вейхе). Деякі з них були великими. У селищі в Сишані, на річці Наньмін, на площі 8 га, ймовірно, проживало кілька сотень мешканців. Типовою ознакою цих поселень були напівпідземні будинки та численні ями для зберігання зерна (у Сишані понад 300); померлих ховали на кладовищах поблизу. Культивоване звичайне просо було тепер основною культурою, але до нього додавали ріпак[16], насіння диких ягід[17] та горіхи. Поля обробляли кам'яними заступами, а врожай збирали кам'яними або черепашковими серпами та розтирали товкачами в ступках. Білковий компонент харчування надходив з одомашнених свиней і курей, а також від риболовлі та полювання на оленів і диких свиней. Іншими домашніми ремеслами, що відповідали умовам осілого типу поселення, були прядіння, ткацтво та гончарство. Отже, на момент 6000 р. до н.е. були зроблені перші кроки на шляху до повністю аграрної системи господарювання. Громади тепер надійно закріпилися на своїх власних територіях і були достатньо стабільними, щоб забезпечувати всім необхідним зростаюче населення.
Подальший розвиток неолітичної культури в регіоні річки Хуанхе призвів до збільшення кількості та розмірів поселень. Соціальне розшарування помітно в якості похоронних дарів, що супроводжували померлих. Водночас удосконавлювалися навички ремісників. З'явилися фахівці з обробки нефриту й гончарі, а наприкінці 4-го тисячоліття було винайдено гончарний круг. Збільшення кількості населення та ускладнення суспільства призвело до появи самобутніх регіональних культур, які можна визначити переважно за традиціями їхнього гончарства. На момент 3000 р. до н.е. було створено всі передумови для виникнення державних утворень.
Паралельний розвиток у долинах річок Янцзи та Хуанхе систем сільського господарства, основою яких були різні основні рослинні культури, але ті ж самі одомашнені тварини, порушує низку цікавих запитань. Чи один із регіонів випереджав інший, і між ними існувала творча взаємодія? Або ж поступові кроки до культивації рослин і одомашнення тварин відбувалися незалежно, і лише пізніше, коли суспільства стали більш численними та складнішими, між ними почали утворюватися мережі зв'язків? Простих відповідей немає, тому на підставі наявних на сьогодні даних найпростіше пояснити це явище як природну реакцію двох груп людей, що мешкали на територіях з різними ресурсами, на кліматичні зміни, що змусили їх стати більш осілими й посилити контроль над своїми основними продуктами харчування. І саме географія визначила, які трави були в їхньому розпорядженні.
2.16 Розкопки частини поселення раннього неоліту культури Синлунва на північному сході Китаю. Тісно скупчені прямокутні будинки стояли рядами; ями для зберігання продуктів знаходились як всередині будинків, так і надворі. Під підлогою будинків були знайдені поодинокі людські поховання. Поселення датується 6200–5200 рр. до н.е., і яскраво демонструє високий рівень суспільної організації, що вже була досягнута на той момент.
Степовий коридор: певні можливості
Таке дійсно широке розповсюдження культурного проса станом на приблизно 5000 р. до н.е. може спочатку здивувати. Його осередок знаходиться в північному та центральному Китаї, де, як ми бачили, є свідчення одомашнення проса з його диких сортів, але також стверджується, що приблизно тоді ж культурне просо було знайдено у східній та центральній Європі. Оскільки дика чумиза зустрічається в обох регіонах і в зоні між ними, а дикий предок звичайного проса, звісно, відомий на заході аж до Каспійського моря, залишається ймовірність того, що одомашнення могло відбутися незалежно як у Китаї, так і в Європі. Однак нещодавній повторний аналіз зерен проса з ранніх розкопок у Європі за допомогою радіовуглецевого датування показало, що всі перевірені зразки є більш пізніми, ніж вважалося спочатку, і датуються не раніше середини 2-го тисячоліття. Якщо це буде підтверджено для всіх інших нібито "ранніх" знахідок культурного проса в Європі, то найпростішим поясненням буде те, що існував лише один осередок одомашнення, в Китаї, і що культурне просо потрапило на захід набагато пізніше, можливо, степовим коридором. У цьому контексті доречно звернути увагу на археологічну пам'ятку Бегаш на сході Казахстану. Тут культурне звичайне просо було знайдено в шарах, датованих 2500–2000 рр. до н.е. Можливо, що Бегаш лежав на шляху, яким відбувався обмін речами, матеріалами та знанням між сходом і заходом.
Реальність обміну між сходом і заходом підтверджується ще одним відкриттям: під час розкопок у Бегаші виявлено значну кількість пшениці. Пшениця також була знайдена в Китаї в чотирьох пам'ятках, що датуються у різний спосіб між 2600 і 1700 рр. до н.е. Оскільки дику пшеницю не знаходять за межами Південно-Західної Азії, казахські та китайські зразки мають походити із районів вирощування пшениці на заході. Це дає змогу припустити, що на момент другої половини 3-го тисячоліття пшеницю перевозили до Китаю через середньоазійські степи. Бегаш займає ключове положення на маршруті зі сходу на захід, що веде через Джунгарські гори, тоді як одна з китайських пам'яток, де була знайдена пшениця, Сяшаньпін, розташована в коридорі Ганьсу, у головному місці доступу до Китаю з заходу. Невідомо, звідки походить ця нетутешня пшениця. Навряд чи її привезли з найближчих джерел на південному краю пустелі Каракуми або на північних схилах долини Інду, адже для цього треба було подолати грізну пустелю або гірський хребет. Куди більш вірогідним видається шлях степовим коридором з причорноморського степу. Культурне просо, знайдене вздовж степового шляху, може бути ще одним свідченням обміну між сходом і заходом. Наразі не відомо, яку роль відігравало збіжжя у житті мешканців степової зони. Але розкопки в Бегаші дозволяють припустити, що, оскільки тут його використовували під час поховальних ритуалів, воно були радше чимось рідкісним і цінним, ніж основним продуктом повсякденного вжитку.
Нарешті, звідки походять свійські тварини, знайдені у ранніх пам'ятках Китаю? Собаки та свині були одомашнені в цьому регіоні ще до 7000 р. до н.е., і, можливо, кури були одомашнені незабаром, але наявні наразі свідчення вказують на те, що свійські вівці, кози, велика рогата худоба та коні могли з'явитися в Китаї не раніше другої половини 3-го тисячоліття. Ці пасовищні тварини, які часто співіснують у скотарських господарствах, мабуть, потрапили до північного Китаю зі степу. Інша важлива свійська худоба, зебу та водяний буйвіл, прибули з південного заходу, але, ймовірно, лише за часів династії Хань.
Хоча слід визнати, що на сьогодні таких доказів небагато, вони все ж таки вказують на інтригуючу можливість того, що вже у 3-му тисячолітті степ був коридором для обміну предметами культури та ідеями. Пізніше ми побачимо, яку вирішальну роль зіграв степ у поширенні із заходу на схід спочатку технології виробництва міді, а згодом і одомашнених коней.
2.17 Пшениця була основною культурою Південно-Західної Азії, тоді як у Південно-Східній Азії вирощували переважно просо та рис. Наприкінці 3-го тисячоліття пшениця, ячмінь і овес потрапили у Південно-Східну Азію із заходу або степовим шляхом, або через гори Паміру. Це перший відомий нам приклад далекосяжного обміну між сходом і заходом.
Ретроспектива
Станом на приблизно 10 000 р. до н.е. на території Євразії мешкали різноманітні громади мисливців-збирачів, що всі мали стратегії існування, ретельно пристосовані до екологічних ніш свого проживання, і всі намагалися на свій лад впоратися з проблемами, що породжували зміни клімату та зростання населення. Деякі з них, що жили в особливо сприятливих умовах на горбистих схилах Родючого Півмісяця та в долинах річок Хуанхе та Янцзи, змогли додати стабільності результатам своїх зусиль з отримання продовольства, почавши вирощувати окремі трави й одомашнивши деяких тварин, на яких вони раніше полювали. Після того, як були створені ці нові ефективні системи, склалися умови для розвитку більш осілого способу життя, що призвело до появи великих постійних поселень і дедалі складніших суспільних відносин. Там, де вистачало природних ресурсів і були можливості для виробництва та зберігання великих надлишків, змогли сформуватися державні системи або "цивілізації", як це сталося в Месопотамії, у долинах Нілу, Амудар'ї (Окса), Інду, і в Китаї.
Набір сільськогосподарських культур, що склався на горбистих схилах Родючого Півмісяця, швидко поширився до Єгипту та Європи, а через Іранське плато – до долин Амудар'ї та Інду. Культури, що розвинулися в Китаї, мали менш безпосередній географічний вплив. Різниця, ймовірно, була зумовлена низкою взаємодіючих факторів. У досить крихких природних умовах Південно-Західної Азії надмірне виробництво у поєднанні із зростанням кількості населення призводило до занепаду навколишнього середовища, що змушувало громади залишати свою батьківщину в пошуках нових територій. Можливо, кількість мігрантів була порівняно невеликою, і вони переходили лише на сусідні землі. Але з початком цього руху досвід сільського господарства поширився скрізь на величезній території від Атлантики до долини Інду й від південних пустель до хвойних лісів та західного степу.
Китай був зовсім іншим. Ресурси у водозбірних басейнах річок Хуанхе та Янцзи були цілком достатніми та різноманітними для забезпечення зростаючого населення всім необхідним.