Пуаро веде слідство

Ні, чоловік у сусідній каюті тихо робить свою справу, вдає, що дряпає валізу, щоб негайно привернути увагу до крадіжки, а потім відмикає замок ключем-дублікатом, викидає пакунок і чекає, щоб зійти на берег останнім. Звичайно, йому доводиться бути в окулярах, щоб приховати очі, і прикидатися хворим, щоб не наштовхнутися на Ріджвея. У Нью-Йорку він сідає на перший корабель, що відпливає в Лондон, і повертається додому.

– Але хто… Хто з них?

– Чоловік, який мав дублікат ключів, який особисто замовив замок, який зовсім не хворів на гострий бронхіт і не лежав удома в ліжку – enfin⁷¹ "нуднющий старигань" містер Шоу! Так, навіть на високих посадах іноді бувають злодії, мій друже. А ось і мадмуазель! Я розв'язав вашу справу! Дозволите?

І, сяючи, Пуаро розцілував ошелешену дівчину в обидві щоки!

Єгипетська гробниця

Незадовго після того, як лорд Карнарвон відкрив гробницю Тутанхамона, сер Джон Віллард і містер Блейбнер із Нью-Йорка, проводячи розкопки неподалік від Каїру, в районі пірамід Ґізи, раптово натрапили на кілька поховальних печер. Ця знахідка викликала значний інтерес. Виявилося, що гробниця належала фараонові Менгер-Ра, одному з таємничих царів із Восьмої династії, який правив у часи занепаду імперії. Про той період в історії відомо дуже мало, тож хід розкопок газети висвітлювали дуже активно.

Аж тут сталася подія, що сильно вразила публіку. Сер Джон Віллард раптово помер від серцевого нападу.

Жовта преса одразу згадала про старі забобони: мовляв, єгипетські скарби приносять нещастя. Працівники Британського музею витягли на світ Божий нещасливу старезну мумію, раніше всіма забуту, а тепер знову цікаву і неймовірно модну.

Через два тижні помер містер Блейбнер – від гострого зараження крові, а за кілька днів застрелився його небіж у Нью-Йорку. "Прокляття Менгер-Ра" було тепер в усіх на устах; багато говорили також про старий-мертвий Єгипет, який перетворився на такий собі фетиш.

Саме тоді Пуаро отримав коротку записку від леді Віллард, вдови загиблого археолога. Леді просила його приїхати до неї в лондонський дім на Кенсингтонській площі. Я поїхав із ним.

Леді Віллард була висока й худорлява жінка, одягнена у глибоку жалобу. Її змучене обличчя виказувало глибину пережитого горя.

– Дуже люб'язно з вашого боку було приїхати так швидко, мосьє Пуаро.

– Я весь до ваших послуг, леді Віллард. Ви хотіли порадитися зі мною?

– Знаю, що ви детектив, але я хотіла б поговорити з вами не тільки як із детективом. Мені казали, що ви чоловік оригінальних поглядів, із багатою уявою і знанням світу. Скажіть мені, мосьє Пуаро, що ви думаєте про надприродні сили?

Перш ніж відповісти, Пуаро мить повагався. Здавалося, він ретельно зважує відповідь. Зрештою детектив сказав: – Леді Віллард, зрозуміймо одне одного правильно. Ви зараз питаєте мене не просто так. Тут є особистий підтекст: адже ви думаєте про недавню смерть вашого чоловіка, правда?

– Так, – зізналася вона.

– І ви хотіли б, щоб я розслідував, що стало причиною смерті?

– Я хотіла б, щоб ви пояснили мені: чи є підстави для чуток, що їх поширюють газети? Три смерті, мосьє Пуаро, – кожна не викликає питань сама по собі, але всі три разом формують майже неймовірний збіг, до того ж усього за місяць після відкриття гробниці! Можливо, це просто забобон, а може, якесь могутнє прокляття з минулого, яке не здатна пояснити сучасна наука. Факт залишається фактом: три смерті! І я боюся, мосьє Пуаро, дуже боюся. Раптом трагедії на цьому не закінчаться?

– За кого ви тривожитеся?

– За сина. Коли надійшла звістка про смерть мого чоловіка, я страшно захворіла. А мій син, який щойно повернувся з Оксфорда, негайно вирушив у Єгипет. Він привіз… тіло сюди, а тоді знову виїхав – хоча я благала його цього не робити. Синові так сподобалася робота, що він вирішив зайняти батькове місце і проводити розкопки далі. Можете вважати мене дурною й забобонною, але, мосьє Пуаро, я боюся. Що як дух покійного фараона досі не знайшов спокою? Можливо, ви подумаєте, що я говорю дурниці…

– Аж ніяк, леді Віллард, – поспішно заперечив Пуаро. – Я також вірю в силу забобонів, чи не найбільшу відому мені силу.

Я здивовано подивився на свого друга. Ніколи б не подумав, що Пуаро забобонний. Утім, говорив він дуже щиро.

– Отже, насправді ви хочете, щоб я захистив вашого сина. Що ж, зроблю все від мене залежне, щоб уберегти його від біди.

– Так, усе, що в силах людини, але ж як захиститися від надприродного?

– У середньовічних книгах, леді Віллард, можна знайти багато способів захиститися від чорної магії. Можливо, наші предки знали більше за нас із нашою знаменитою наукою. Але перейдімо до фактів, щоб я розумів, у якому напрямку мені рухатися. Ваш чоловік усе життя присвятив вивченню Єгипту?

– Так, він займався єгиптологією від юних літ і був одним із найавторитетніших фахівців у своєму поколінні.

– А от містер Блейбнер, як я розумію, був радше аматором?

– Саме так. Це був дуже багатий чоловік, який захоплювався то тим, то тим. Мій чоловік зацікавив його єгиптологією, і саме на його гроші було споряджено експедицію.

– А небіж? Чим цікавився він? Чи був причетний до розкопок?

– Не думаю. Я, правду кажучи, нічого про нього не чула, аж поки прочитала в газетах про таємничу смерть. Не думаю, що небіж був у близьких стосунках із містером Блейбнером, бо останній про нього ніколи не згадував у розмовах.

– Хто ще брав участь у розкопках?

– Ну, там працював доктор Тоссвілль, молодший співробітник Британського музею, містер Шнайдер із нью-йоркського музею "Метрополітен", молодий американський секретар, доктор Еймз, який допомагає фаховими порадами, і Гасан, єгиптянин, відданий слуга мого чоловіка.

– Зможете пригадати ім'я американського секретаря?

– Здається, Гарпер, але не певна на сто відсотків. Він тільки недавно почав працювати з містером Блейбнером. Приємний молодик.

– Дякую, леді Віллард.

– Якщо є ще щось, що я можу для вас…

– Поки що нічого. Покладіться на мене і будьте певні: я зроблю все, що в моїх людських силах, аби захистити вашого сина.

Ці слова прозвучали не дуже заспокійливо, і я помітив, що леді Віллард здригнулася, коли почула їх. Утім, уже сам факт, що Пуаро не висміяв її страхів, здавалося, втішив бідну жінку.

Сам же я ніколи навіть не підозрював, що Пуаро глибоко в душі вірить у забобони. Тому, коли ми вирушили додому, я накинувся на нього із запитаннями. Він відповідав серйозно і чесно.

– Так, Гастінґсе, я вірю в такі речі. Ніколи не недооцінюйте силу забобонів.

– І що ж нам робити?

– Toujours pratique⁷², дорогий мій друже! Eh bien, для початку нам треба зв'язатися з Нью-Йорком, щоб з'ясувати деякі обставини смерті молодого містера Блейбнера.

Пуаро негайно надіслав запит і скоро отримав детальну відповідь. Молодий Руперт Блейбнер кілька останніх років ледве зводив кінці з кінцями. Якийсь час він жив то на одному, то на другому острові в Тихому океані, перебиваючись на копійки, що йому надсилали родичі з Нью-Йорка, але два роки тому повернувся на батьківщину, де швидко пішов на дно алкогольного моря. Найбільше в усій цій історії нас зацікавило таке: недавно він знайшов собі людину, в якої зміг позичити достатньо грошей, щоб поїхати в Єгипет. "У мене з'явився добрий друг, який дає мені гроші", – заявив бідолаха. І з цього моменту все пішло не так. Він мусив повернутися у Нью-Йорк, проклинаючи скнару-дядька: того кістки якихось мумій цікавили більше, ніж рідний небіж. Саме під час перебування молодика в Єгипті помер сер Джон Віллард. Руперт повернувся додому, востаннє кутнув у Нью-Йорку, а потім раптово здійснив самогубство, залишивши записку з кількома цікавими фразами. Здається, листа було написано в мить запізнілого каяття. Руперт назвав себе прокаженим і вигнанцем, а закінчив послання словами, що таким, як він, краще не жити на цьому світі.

У мене в голові почали снувати темні теорії. Я ніколи насправді не вірив у помсту давно мертвого фараона. Натомість побачив тут злочин цілком сучасний. Можливо, молодик вирішив вчинити розправу над власним дядьком – найкраще за допомогою отрути. Але сталася фатальна помилка, і вбивчу дозу прийняв сер Джон Віллард. Молодик повернувся у Нью-Йорк, нажаханий власним злочином. Там до нього дійшли чутки про дядькову смерть. Думка про марно вчинений злочин не давала Рупертові спокою, і він вирішив укоротити собі віку.

Я поділився роздумами з Пуаро, і той дуже зацікавився.

– Надзвичайно проникливо, Гастінґсе. Можливо, ваша теорія навіть виявиться правильною. Але ви не врахували фатального впливу гробниці.

Я знизав плечима.

– Ви досі вважаєте, що ці смерті якось пов'язані з гробницею?

– І то так міцно, mon ami, що ми завтра вирушаємо в Єгипет.

– Що? – вражено вигукнув я.

– Саме те, що я сказав, – на обличчі Пуаро з'явився вираз усвідомленого героїзму, а тоді він застогнав. – Але, о Боже, море, ненависне море!

***

За тиждень під нашими ногами вже ворушився золотий пісок пустелі. Сонце немилосердно пекло в голову. Пуаро, втілення страждання, плентався біля мене. Мій маленький друг дуже тяжко переносив подорожі. Чотириденний шлях через море з Марселя до Александрії перетворився для нього на нескінченні тортури. На берег зійшла тінь колишнього Пуаро, навіть його звична охайність десь поділася. Ми поїхали в Каїр, а звідти – в готель "Мена-Гауз", який стояв біля самих пірамід.

Мене Єгипет зачарував, а от Пуаро залишився байдужий до його принад. Так само, як у Лондоні, в пустелі він скрізь носив із собою маленьку щіточку для одягу й вів нескінченну боротьбу з пилом, який весь час осідав на його чорному вбранні.

– А мої черевики, – стогнав він, – Гастінґсе, ви тільки погляньте. Черевики з найякіснішої шкіри, такі завжди чудові й осяйні. Тепер всередині вони повні піску, і він страшенно муляє ноги, а ззовні – в пилюці, і вона жахливо муляє мені очі! А ще від цієї спеки мої вуса звисають – висять як ганчірки!

– Але ж подивіться на сфінкса, – я намагався відволікти Пуаро, – навіть я відчуваю його таємничість і шарм!

Пуаро невдоволено втупився в кам'яну фігуру.

– Він теж нещасний, – заявив мій друг.