Проте не видно ні однієї з них.
Ці слова йшли одно за одним автоматично, нерозбірно, ледве сказані й наче без усякої участи його в них. Вони вилітали з його уст і зникали. Монолог — це дим внутрішнього розумового вогню.
Хазяїн перебив його.
— Пане...
Старий, може глуховатий в той час, коли дуже замислиться, продовжував:
— Не досить зірок і занадто багато вітру. Вітер завсігди залишає свій шлях, щоб кинутися на берег. Він кидається стрімко. Це залежить від того, що земля тепліша за море. Берегове повітря легше. Холодний і важкий морський вітер лине на землю, щоб замістити його. Ось чому в небесній височині вітер дме з усіх боків на землю. Треба було б точно встановити різницю між паралеллю вирахованою, що її пройшов корабель, і паралеллю припущеною на карті. Коли'спостережена широчінь не відрізняється від широчини припущеної більш як на три минути на десять льє й на чотири минути на двадцять льє, то йдеш доброю дорогою.
Хазяїн уклонився йому; але старий не бачив його. Ця людина, що носила щось подібне до мантії Оксфордського або Ґетінґенського університету, не змінила своєї зарозумілої й суворої пози. Вона спостерігала море, як знавець і хвиль і людей. Вона вивчала хвилі, але так, нібито хотіла вимагати серед їх шуму своєї черги для слова й навчити їх чомунебудь. З неї був і навчитель і авґур. Вона мала вигляд ученого, що має безодню премудрости.
Старий далі говорив свій монолог, і може робив це для того, щоб його слухали.
— Можна було б змагатися, коли б замість румпеля мати колесо. Коли швидкість чотири льє на годину, то тридцять фунтів тиснення на колесо можуть дати ефект у триста тисяч фунтів щодо напрямку. І ще більше, бо бувають випадки, коли колесу можна дати на два повороти більше.
Хазяїн вклонився вдруге і сказав:
— Пане...
Старий пильно подивився на нього. Голова повернулася, а корпус не ворохнувся.
— Називай мене доктором.
— Пане доктор, я — хазяїн урки.
— Добре, — відповів доктор.
Доктор, — з цього часу й ми зватимемо його так, — виявив згоду почати розмову.
— Хазяїн, у тебе є англійський октант?
— Немає.
— Без англійського октанту ти не можеш визначити височини ні спереду, ні ззаду.
— Баски, — заперечив доктор, — почали визначати височину раніш, ніж з'явилися англійці.
— Бережися олофе.
— Я вмію зменшити ходу, коли треба.
— — А ти зміряв швидкість ходи судна?
— Так.
— Коли?
— Зараз.
— Яким способом?
— За допомогою лага.
— А ти подбав про те, щоб оглянути поплавець лага?
— Так.
— Пісковий годинник правильно показує тридцять секунд?
— Так.
— А ти певен, що пісок не засипав дірки між склянками?
— Так.
— А ти зробив перевірку піскового годинника вібрацією ¡підвішеної мушкетної кулі?
— На рівній нитці з мочених конопель. Безсумнівно.
— А ти навощив нитку, щоб вона не витягувалась?
— Так.
— Ти зробив повторну перевірку лага?
— Я перевірив піскового годинника мушкетною кулею й зробив перевірку лага гарматним ядром.
— А який діяметр у твого ядра?
— Один фут.
— Добра вага.
— Це старовинне ядро з нашої старої військової урки — la Casse Де Par-grand.
— Що була в Армаді?
— — Так.
— І на ній було шістсот салдатів, п'ятдесят матросів і двадцять п'ять гармат?
— Про те знає корабельна катастрофа.
— Як ти визначив силу удара води в ядро?
— Німецьким безміном.
— А ти вирахував силу удара води у вірьовку, що на ній висить ядро?
— Так.
— Який результат?
— Сила удара дорівнює ста сімдесяти фунтам.
— Виходить, судно робить на годину чотири французьких милі?
— І три голяндських.
— Та це ж тільки перевищення швидкости ходи судна над .шкідкістю морської течії.
— Безсумнівно.
— Куди ти керуєш?
— До відомої мені бухти між Лойолою та Сен-Сабастьяном.
— Старайся скорше стати на паралель того місця, до якого прямуєш.
— Так. Як найменше відхилу.
— Стережися вітрів і течій. Перші збуджують других.
— Зрадники.
— Без лайки. Море чує. Не ображай нікого. Задовольняйся з того, щоб стежити.
— Я стежив і стежу. Приплив в цей момент проти вітру,, а зараз, коли він піде з вітром, нам це буде на користь.
— У тебе є морська мапа?
— Ні. Для цього моря немає.
— Значить, ти плаваєш на здогад?
— Зовсім ні. У мене є компас.
— Компас одно око, а мапа — друге.
— Сліпий на одно око теж бачить.
— Як ти вимірюєш кут, що між курсом судна та кілем?
— У мене є компас відхилів, а потім я вгадую.
— Вгадувати — добре, а знати — ще краще.
— Христофор [15] же вгадував.
— Коли починається туман і стрілка компасу повертається погано, тоді вже не знають, за який кінець віжок взяти вітра,. й кінчаєш тим, що вже й не вираховуєш, і не виправляєш ходи судна. Осел із своєю мапою цінніший за ворожбита з його оракулом.
— Ще немає туману у вітрі, і я не бачу причин турбуватися.
— Кораблі — мухи в павутині моря.
— Тепер щодо хвиль і вітру все в досить ще доброму стані.
— Тримтять чорні крапки на хвилях — ось що люди на океані.
— На цю ніч я не віщую нічого поганого.
— Але може трапитися таке, що не знатимеш, як і виплутатись з біди.
— До цього часу все йде гаразд.
Доктор втупив очі у північний схід.
Хазяїн продовжував:
— Нам би тільки дійти до Ґасконської затоки, — там я вже нічого не боюся. Ох, та що й казати. Там я у себе вдома. Я гаразд знаю свою Ґасконську затоку. Ця помийниця часто лютує, та там я знаю всі глибокі місця й усі особливості дна: мул — коло Сан-Кіпріяно, черепашки — коло Цізарки, пісок — коло рогу Пенас, дрібний камінь — коло Буко-де-Мімізану, я навіть знаю колір кожного з цих каменів.
Хазяїн спинився, доктор більше не слухав його.
Доктор розглядав північний схід. На його льодовому обличчі творилося щось незвичайне. Вся сила можливого жаху відбилася на цій кам'яній машкарі. З його уст зірвався такий виклик:
— В добрий час.
Його "очі, що тепер стали подібні до совиних і зовсім круглі, розширювалися з подиву в міру того, як він вдивлявся в одну крапку обширу.
Він додав:
— Напевне. Ну, що ж, — я згоджуюся.
Хазяїн дивився на нього.
Доктор почав знову, розмовляючи сам із собою або ж звертавшися до когось в безодні:
— Я кажу: так!
Він замовк, щодалі то ширше розкриваючи очі і з подвійною увагою вдивляючися в те, що він бачив, а потім почав знову:
— Воно йде здалеку, та воно знає, що воно робить.
Ту частину простору, що в ньому поринули зір і думки доктора, протилежна до заходу, освітлював широкий смерковий виблиск майже як у день. Цей сегмент, різко окреслений і оточений якимись уривками сіруватих хмар, був зовсім синій; проте його синява ближче підходила до олова, ніж до блакиті.
Доктор зовсім повернувся в бік моря й, не дивлячися на хазяїна, показав пальцем на цей повітряний сегмент і сказав:
— Хазяїн, ти бачиш?
-Що?
— Он.
-Що?
— Там.
— Синяву? Так.
— Що це таке?
— Край неба.
— Для тих, що збираються на небо, — сказав доктор. — А для тих, що збираються в інше місце, це щось інше.
І він підкреслив ці загадкові слова поглядом жаху, що загубився в темряві.
Замовкли.
Хазяїн, пригадуючи подвійну характеристику, що її дав ватажок цій людині, сам тепер ставив питання: чи він безумний, чи він мудрий.
Кістлявий і закляклий палець доктора залишався простягнутим, як присуд, на лиховісний синій край обрію.
Хазяїн почав розглядати ту синяву.
— Справді, — пробурчав він, — це не небо, це — хмара.
— Синя хмара гірша за чорну, — сказав доктор. Він додав:
— Це снігова туча.
— La nube de la nieve, — проговорив хазяїн; він наче хотів краще зрозуміти ці слова, переклавши їх на свою мову.
— А ти знаєш, що таке снігова туча? — спитав доктор.
— Ні.
— Ти зараз довідаєшся.
Хазяїн почав знову вдивлятися в обрій.
Весь час приглядаючись до тучі, він бурчав крізь зуби:
— Місяць бурі, місяць дощу, січень, що кашляє, та лютий,, що плаче, — от і вся наша астурійська зима. Наш дощ — теплий. Сніг у нас тільки на горах. Там, виходить, бережися сніговини. Сніговина нічого не розбирає; сніговина — звір.
— А смерч — страхіття, — сказав доктор.
Після павзи доктор додав:
— Ось він і наближається.
Він продовжив:
— Декілька вітрів одночасно беруться до роботи Бурхливий: вітер — з заходу і вітер дуже повільний — із сходу.
— Оцей саме и є лицемір, — сказав хазяїн.
Синя туча збільшувалася.
— Якщо сніг страшний, — сказав доктор, — коли він сходить з гори, то розсуди сам, який він, коли він вдаряє з бігуна.
Його очі зробилися мов шкляні.
Здавалося, що туча зростає на його обличчі в той самий час, як і на обрії.
І він знов заговорив з відтінком смутку.
— Кожна хвилина наближає нас до фатальної години. Відкривається вища воля.
Хазяїн знову сам собі поставив питання: чи він не божевільний?
— Хазяїн, — спитав доктор, весь час не спускаючи очей з тучі, — ти багато разів плавав по Ля-Маншу?
Хазяїн відповів:
— Сьогодні вперше.
Доктор, якого поглинула синя туча і який здатний був тільки до того, щоб вбирати в себе тривогу, як губка воду, на цю відповідь хазяїна обмежився тільки тим, що злегка здвигнувплечима.
— Як так?
— Пане докторе, я звичайно плаваю тільки до Ірляндії. Я їжджу з Фонтарабії до Блек-Гарбовра, або до острова Аколя, що складається з двох островів. Іноді я їжджу до Брачіпульта, містечка на велзькому березі, тільки я завсігди направляю вище островів Сцілі. Цього моря я не знаю.
— Це дуже важливо. Лихо тому, що читає океан по складах. Ля-Манш — це море, що його треба читати швидко Ля-Манш — це сфінкс. Бережися дна.
— Ми тут на глибині майже в двадцять п'ять брасів.
— Треба досягти пятидесяти п'яти брасів, що на захід, і уникати двадцяти, що на сході.
— Дорогою ми мірятимемо.
— Ля-Манш не таке море, як інші. Тут приплив досягає п'ятидесяти футів за високої води й двадцяти п'яти за мертвої води. І відплив тут не такий, як в інших морях. А ти, здається, дійсно збентежився?
— Цієї ночі ми будемо міряти.
— Щоб проміряти, треба спинитися, а ти не зможеш.
— Чому?
— Тому, що вітер.
— Ми спробуємо.
— Буря — це кинджал у бік.
— Ми будемо виміряти, пане доктор.
— Та ти не матимеш змоги навіть стати боком до вітру.
— Вірую в бога.
— Будь обережний у словах. Не вимовляй легковажно страшного імення.
— Я буду виміряти, — кажу я вам.
— Будь скромний. Зараз вітер почне шарпати тебе.
— Я хочу сказати, що я буду старатися вимірювати.
— Хвилі не дадуть оливу спуститися на дно, а линь обірветься.