Навіть їсти було нічого.
А яйце?
Воно лежало в теплому попелі, вигрівалося, хоч хмизу більш не підкидали і вогонь погас.
— Коли б хоч капрал був! — простогнала Хитруся, в розпачі ламаючи лапки. — Як же я покажусь на очі людям?
— Про Пиптя помовка, а Пипоть тут! — вигукнув півень, виходячи з-за дерева, слідом чвалав бородань з буряковим носом, а над ним хмарою вилися метелики.
— Це він! — скрикнула Хитруся і чкурнула в зарослий лопухами рів.
— Стій, Хитрусю! Хитрусенько! — покликав півень, вимахуючи рудою шубкою.
Королівна стояла, роззявивши рота. Ніхто не помітив, як це сталося, просто щось майнуло. — і Хитруся вже сиділа у своїй пухнастій шкурі. А отой грізний муж тиснув їй лапку, занурюючи її раз по раз у буйні хвилі своєї бороди, і звідти долинало гучне цмокання.
— Цілую ручки пані добродійці і покірно прошу вибачити, — промовив він, витираючи піт з чола.
А тим часом до них наближалася карета з притороченими на даху скринями. Коней вів за повід білявий лисуватий чолов'яга. Шия в нього була обмотана жіночою панчохою, при поясі висіли дві баклаги. Потім дверцята відчинились, і з карети вискочив маленький чоловічок. Гордо розправив вуса, що досі були закинуті на плечі, й заворушив ними, немов цвіркун перед тим як засюрчить. Вуса стирчали врізнобіч, а завдовжки були цілих дев'ять ліктів.
— Це мої товариші: Юлій Коркотяг і Макарій Гуляйнога.
— А хто ж ви такі?
— Запопадливі Пасічники!
— То в них є мед, — облизалась королівна.
— Ось який мед! — ляснув Коркотяг по напханому золотом капшуку. — Дивіться, онде наша пасіка й працьовиті бджілки, — він глузливо засміявся, показуючи на оселі скнар у долині.
І розповів таку історію.
Всі троє колись жили в Скупицях. Юлій Коркотяг був там учителем. Але школа стояла пусткою, бо хто ж би марнував час і гроші на таку дурницю, як наука, надто ж наука поетики. А треба вам сказати, що кілька віршів Юлія Коркотяга були навіть уміщені в столичних газетах. Щоразу, коли щастило надрукуватись, він ішов за село, на роздоріжжя, і мріяв про лавровий вінець. Блукаючи так у задумі, натрапив на якогось маестро Шекспіра, той у руїнах неподалік проводив репетицію зі своїм мандрівним театром. Схвильований сценами, які встиг підгледіти ще до того, як театр нап'яв шатро на ринковому майдані столиці, Юлій почав підписувати свої твори псевдонімом "Офелія з Тулеби".
Але скороминущий успіх не рятував його від безгрошів'я, він був вічно голодний і худий. Якби не словники та королівське видання творів графа Майонеза "Як я уникнув помилок Ганнібала у війні з Блаблацією", котрими він напихав собі кишені, середньої сили вітер легко міг би його знести.
У Скупицях Коркотяг заприязнився з іншим майстром, уже не слова, а бритви, — перукарем Францішеком Кровоточієм. Оскільки в Скупицях не знайшлося такого марнотратника, який схотів би стригтись і голитись, бо зайве волосся тут виривали один одному в безупинних сутичках і бійках, то і йому загрожувала голодна смерть.
Третій був колишній будівничий, Гілярій Кутик. Вже троє поколінь Кутиків жили надією, що в Скупицях почнеться якась будова. З цим останнім із Кутиків мали згаснути і рід, і надія.
Отож одного вечора Коркотяг, Кровоточій і Кутик зійшлися та й поклали, обтерши болото з ніг своїх, негайно податись у широкий світ. Так і зробили.
Після восьмиденних мандрів зустрілись їм повози театру Віллі Шекспіра, що повертався з Тулеби. Маестро так кохався в різних жорстокостях, що порадив їм — він запевняв, буцімто цього вимагає справедливість, — стати розбійниками (звісно, коли трохи підхарчаться й піддужають), щоб одержувати належну їм частину суспільного прибутку. Він таки й спорядив їх, щедро наділивши театральним реквізитом: капелюхами, пістолями, алебардами та вірьовками.
Так виникла Спілка Запопадливих Пасічників. Францішек Кровоточій прибрав ім'я Грізний Гуляйнога. Кутик запустив довжелезні вуса, які натирав воском, і вони стирчали врізнобіч, мов дві рапіри. Маленькі пташки навіть сідали на них, думаючи, що то гіллячки, і своїм безжурним щебетом псували грізний вигляд ватажка розбійників.
— Коли я з ними здибався, вони саме готувалися вибирати мед, — сказав півень.
— Мед ми вибираємо звичайно двічі на рік, — пояснив Коркотяг.
— І вам це завжди вдається?
— Завжди… Робимо це так: ззаду карети прив'язуємо дірявий мішок з мідяками і чвалом їдемо через Скупиці, а ці зажери кидаються нам навздогін, б'ючись за кожен грошик. Женуться за каретою день або два, а ми тим часом спустошуємо хати й вибираємо зі сховків накопичене золото.
— Але хіба ж так можна?
— По-перше, ми це робимо з педагогічних міркувань, щоб вилікувати їх від мерзенної вади — скупості. По-друге, половину взятку ми завжди віддаємо бідним, саме тим, кому вони ніколи б не допомогли. Ви ж учені, пані, — звернувся він до Хитрусі, — знаєте, що кожне королівство тримає при скарбниці таких чародіїв, котрі вміють за допомогою кількох заклять підскубти шановних громадян.
— Панове, друга година, час рушати!..
— А ми ось якраз бідні, — нагадав Мишібрат.
— Ну то раджу вам зачекати, поки ми скінчимо вибирати мед, тоді одержите сповна свою частку. Хіба що дуже поспішаєте…
— Грошей нам не треба, дайте тільки чого-небудь попоїсти, — квоктав півень, витягаючи дзьоба до клунків на даху карети.
Юлій Коркотяг спритно вискочив на дах, порозстібав ремені й вийняв із кошика хлібину, три лікті ковбаси, півпирога зі сливками і обплетений рогозом бутель соку.
— Кому пора їхати… — зітхнув Гуляйнога.
— …тому треба перекусити, — доказала Хитруся, вправно роблячи бутерброди.
Всі наминали, аж за вухами лящало.
Карета, глухо туркотячи, вже в'їжджала в туманне провалля поміж хатами Скупиць. З брязкотом сипались мідяки проти західного сонця. Двоє Пасічників кралися задвірками, очікуючи, коли село спорожніє, а Коркотяг, сидячи на передку, цьвохкав батогом і виспівував на все горло:
Ми розбійники із лісу,
в скупіїв стріляєм з кріса!
Гу! Га!
А котрі твердоголові,
тих сокиркою по лобі!
Гу! Га!
Скнари вироїлися з хат. На знак старости Центусика всі збилися докупи і міцно взялися попідруки.
— Цього разу вам не вдасться! Ми пам'ятаємо, як ви нас обікрали! Нема дурних! — кричали здаля.
Карета даленіла, брязкіт мідних монеток чимдалі тихшав. Раптом якийсь хлопчак прорвався крізь кордон і кинувся збирати дрібняки в шапку. Решта стерпіти цього не могла. Ланцюг сплетених рук розірвався. Забувши про гіркий трирічний досвід, скупичани бігли і, раз у раз нахиляючись, вихоплювали з-перед носа одне в одного мідяки, що сипались у болото. Скоро село збезлюділо, всі гналися за каретою.
— Вдалося-таки, — прошепотів Мишібрат, захоплений спритністю розбійників.
— Так цим скупиндрягам і треба, — тупнула ногою королівна.
Півнева таємниця
Хмарилося. Хоч зрідка подихав вітрець, було парко, душно.
— Ну, і нам пора…
Хитруся, що навколішках складала припаси, звела на півня очі, насилу відірвавши їх від ковбас та хліба, і мовила:
— Капрале, що б ми робили без тебе, ти наш заступник і найкращий товариш.
— Ти врятував нас від голодної смерті, — додав Мишібрат, розчулено обіймаючи його.
— Е-е, не перебільшуйте…
— Як тобі пощастило забрати в них мою шубу?
— Ну, шубу він віддав сам, і навіть радо.
— Радо?
— Розумієш… — тут півень почав чухати шию і спину. — Ну, розумієш, — блохи!
— Що?
— Це блохи захищали твою шубу.
Хитруся зашарілась і шепнула:
— Мої любі, мої вірні блошенята…
У відповідь почувся дружний радісний і ніжний писк.
— А я все одно вважаю, що це не півень, а свиня! — крикнула королівна.
Сторопілий капрал оглянув свій гребінь і хвіст. Проте не помітив, щоб у чомусь змінився: він був тим самим змордованим війною півнем.
— Віолінко, що ти кажеш!
— Тільки свиняка може ховати їжу, а вночі обжиратися нишком, і це тоді, коли всі ми голодуємо.
— Присягаюсь, я ділився з вами всім, що мав!
— А я знайшла в тебе яйце!
Півень зблід. Ще ніколи його не бачили таким схвильованим, у такому розпачі.
— Що ви зробили з моїм яйцем?!
Він перетрусив вузлик, кидався то туди, то сюди, хапаючись за голову.
— Воно там! — крикнула Віолінка. — Мабуть, уже круте!
— Ой леле! — зойкнув Пипоть. Упав на коліна, розкидав попелище і, витягши нагріте яйце, став дмухати на нього, щоб остудити.
— Бачите, якогось нещасного яйця нам шкодує! — писнула королівна.
— В цьому яйці був мій синок, — простогнав півень, а сльози так і капали йому з дзьоба.
Всі заніміли, приголомшені цим признанням і, мовчали довгенько.
У глибокій тиші вони почули легеньке постукування, неначе хтось ішов уздовж мурів в'язниці і, б'ючи в них пальцем, шукав потайний вихід.
— Що ти наробила, капосна дитино! — гримнула на малу Хитруся.
— Овва, який страх! У нас у замку яєць копи…
— Тихо, та помовчте ж нарешті! — крикнув півень, прикладаючи яйце до вуха. Хвилинку він стояв, зосереджено прислухаючись. Сумніву не було. — Сталося! — видихнув він.
Друзі обережно передавали яйце одне одному. Зворушені, прислухалися до порухів малюка, вже навіть видно було крихітну дірочку, з якої стирчав дзьобик. Очевидячки, тепло вогнища прискорило появу курчатка на світ.
— Мій синочку! Коханий мій! — півень обсипав яйце поцілунками. — Ти живий… Ти все-таки живий…
— Але що ми будемо робити, коли він вилупиться? З таким малям у дорозі клопіт…
— Тоді можна його засмажити і з'їсти, — сухо мовила королівна.
— Ах ти, невдячне дівчисько! — скрикнула лисиця. — Ти не варта нашої уваги й піклування.
— Боже, ти чуєш і не гримиш! — заламав лапки Мишібрат.
Бог почув. Загуркотів грім. Блискавиця зеленою шпагою розпанахала темно-синє хмаровиння. Груша затремтіла, одна терпка дичка гупнула об землю. Великі кульки скісного дощу залопотіли по листі.
Мандрівці кинулись бігти. За ними високою стіною з шумом і громом ішла гроза.
Прибуття до Тулеби
Знов настали погожі дні. Спекотний серпень приносить із собою дзенькіт клепаних кіс, сухий хрускіт підтятого колосся. Сповнені блакиттю струмки ледве течуть серед лук, де старі лелеки навчають своїх малят полювати на зляканих жаб. Душно пахнуть ліси, часом розгойдає вершечки ялин білка, майнувши вогненним пухнастим хвостом. Шишки, заткані золотими нитками живиці, з рожевих стають бурими, твердішають і, з сухим тріском б'ючись об гілки, падають у мох.