У мене вкрали шістнадцять років ночей, пане Опіку. В шостому класі мені товкмачили, що єдиним моїм поступом буде перехід у сьомий… у випускному – іспити на бакалавра… тоді далі… Ви не повірите, пане Опіку, але я був переконаний, що маю мету… А мети не було… Я ніби йшов безконечним коридором у ланцюжку бовдурів, а попереду й позаду такі ж дурні. Життя загортають у гербову цидулу, як гіркі ліки заливають глазур'ю, аби приємніше їх ковтати… але, розумієте, пане Опіку, тільки тепер я збагнув, що люблю справжній смак життя.
Пан Опік залишив ці слова поза увагою. Він сплів пальці й сильно хруснув суглобами; неприємний звук – подумки відзначив Вольф.
– Саме тому я грав не за правилами, – докинув Вольф. – Я шахрував… аби здаватися таким собі мислителем у клітці, а мене оточували істоти пасивні… І вийшов я з клітки разом з ними, ані хвилиною раніше. Вони могли думати що завгодно – що я скорився, став таким, як і вони, – хай думають, казав я собі. А сам увесь цей час жив у іншому світі… віддавався лінощам, і думки мої були далеко.
– Послухайте, я не бачу тут ніякого шахрування, – зауважив пан Опік. – Як ви вже там лінувалися – не знаю, тільки чомусь дійшли до випускних іспитів з відзнакою. З того, що ви там думали про щось інше, ще не випливає факту вашої вини.
– Навчання мене виснажило, пане Опіку. Я ненавиджу ті роки, – сказав Вольф. – Ненавиджу спрацьовані речі. – Він ляснув долонею по столі. – Хоч би й оцей старий стіл… Протягом усього навчання тебе супроводжують отакі речі. Старі, обшарпані, запорошені. Фарба на стінах шолушиться струпом. Припалі пилом, обсиджені мухами плафони. Залиті чорнилом, порізані ножами парти. Засклені стелажі з поїденими міллю опудалами птахів. Смердючі кабінети хімії, сіренькі затхлі спортзали, гори жужелю на шкільному подвір'ї. І старі здитинілі викладачі. Абсолютні маразматики. Школа маразматиків. Це називається освітою… І все розкладається, все пожирає проказа. І під зношеною поверхнею проступає гнилизна.
Пан Опік насупивсь, його ніс узявся невдоволеними зморшками.
– Ми теж зношуємося, – сказав він.
– Так, безперечно, – відгукнувся Вольф, – тільки трішки не в такий спосіб. Ми розшаровуємось… старіємо зсередини. Це не так ріже очі.
– Старіння не ґандж, – зауважив пан Опік.
– Не ґандж, – погодився Вольф. – Але, мабуть, соромно почувати себе зношеним.
– Усі приходимо до цього, – сказав пан Опік.
– Не страшно, коли ти вже пожив. Але ж не починати з цього! Ось я проти чого, – сказав Вольф. – Розумієте, пане Опіку, я дивлюсь на речі просто: поки є клаптик землі з чистим повітрям, ясним сонцем і зеленою травою, тебе завжди туди вабитиме. Надто замолоду.
– Повернімось до нашої розмови, – запропонував пан Опік.
– Ми весь час говоримо про те саме, – сказав Вольф.
– Невже після навчання у вас не лишилося нічого, що ви могли б зарахувати до свого активу?
– Ох, добродію, – зітхнув Вольф, – даремно ви про це спитали…
– Не розумію… – здивувався пан Опік. – Кому-кому, а мені однаковісінько.
Вольф звів на нього очі, і в погляді його знову промайнула тінь розчарування.
– Атож, звісно… Перепрошую… – сказав він.
– А проте, я мушу це знати, – наполягав пан Опік.
Вольф кивнув головою й закусив нижню губу.
– Неможливо в житті, що складається з різних етапів, – почав він, – прожити безкарно, не спокусившись на примарно-ласу подобу порядку. А спокусившись, нічого не може бути природнішим, як поширити цей порядок на все, що тебе оточує…
– Цілком справедливо, – підхопив пан Опік, – хоча ці два твердження насправді характерні тільки для вашої ментальності й аж ніяк не для всіх. Але припустімо.
– Я звинувачую своїх учителів, – провадив Вольф, – у тому, що вони спрямуванням своїх уроків, своїми книжками переконали мене в тому, ніби світ може бути незмінним. У тому, що вони на певному етапі заморозили плин моєї думки (коли саме це зробити, до речі, визначалося між ними, не без протиріч) і примусили мене повірити в те, що десь та колись може існувати ідеальний устрій.
– Ну гаразд, а вам не здавалося, що віра дає надію?
– Коли бачиш, що ти до цього не доживеш і цю радість треба лишити поколінням далеким, мов чужі галактики, надія випадає в осад у вигляді розпачу десь глибоко в тобі, як ото сірчана кислота випадає солями барію. Я сказав так, аби не збиватися зі шкільної ноти. Щодо осаду солей барію, то він – білий.
– Знаю, знаю, – закивав пан Опік. – Не розпорошуйтесь на незначущі коментарі.
Вольф сердито глипнув на нього.
– Крапка, – сказав він. – Я задосить вам усього наговорив. Як хочете, так і розплутуйте.
Пан Опік насупив брови й затарабанив пальцями по столі.
– Шістнадцять років життя, – промовив він. – Чималенько ж ви про них наговорили. Так ось що вони для вас важать. Ви вельми недооцінюєте їх.
– Пане Опіку, – знову почав Вольф, карбуючи слова, – послухайте, що я вам скажу. Послухайте уважно. Ваше навчання – це просто посміх. Це найлегша у світі річ. Людям з покоління в покоління втовкмачують, ніби інженер або вчений – це еліта суспільства. І мені стає смішно: ніхто не ловиться на такий гачок, окрім тих-таки кандидатів в еліту. Набагато важче, пане Опіку, навчитися боксу, ніж математики. Якби навпаки, то в школах було б найбільше класів боксу. Зробитися добрим плавцем куди складніше, ніж навчитися французького письма. Інакше тренерів плавання було б більше, ніж викладачів французької. Кожен може стати бакалавром, пане Опіку, – зрештою, тими бакалаврами вже можна греблі гатити, – а назвіть мені з-поміж Них бодай одного, що може взяти участь у змаганнях з десятиборства. Я ненавиджу своє навчання через те, що дуже багато є йолопів, які вміють читати, а подивіться, як вони видирають один в одного спортивні журнали й кричать на стадіонах "Слава!". Вже краще було б навчитися правильно кохатись, а не маринуватися до отупіння над підручниками з історії.
Пан Опік сором'язливо підвів руку.
– На цю тему вам ставитиме запитання інший. Ще раз прошу – не відхиляйтеся від предмета розмови.
– Кохання – такий самий вид спорту, занедбаний не менш за інші, – сказав Вольф.
– Можливо, – відповів пан Опік. – Але про це матимете окрему розмову.
– Гаразд, – мовив Вольф. – Тепер ви знаєте, якої я думки про ваше навчання. Про ваш маразм. Про вашу пропаганду. Про книжки. Про смердючі класи і ледарів-солодіїв. Про туалети, забиті лайном, про цих підробних галабурдників, про ваших позеленілих очкариків – студентів педагогічного інституту, про задавак-політехніків, про урядовців, захряслих у міщанстві, про медиків-крадіїв, про ваших нечистих на руку суддів… хай йому біс… розкажіть мені хоч про один чесний бій боксерів… зрештою, там теж шахрайство, та все ж дістаєш бодай якусь Полегкість.
– Полегкість не від боксу як такого, а від моменту протистояння, – сказав пан Опік. – Якби всі учні були боксерами, на руках носили б переможців щорічних граматичних олімпіад.
– Можливо, – сказав Вольф, – але вибір спинили на пропаганді інтелектуальної культури. Тим краще для фізичної… А тепер мене б цілком влаштувало, якби мені дали спокій.
Він обійняв голову руками й з хвилину не дивився на пана Опіка. А коли знову звів очі, той зник, а сам Вольф опинився на золотому піску приморського пляжу. Світло начебто линуло звідусюди, за спиною вчувався бентежливий шум хвиль. Вольф обернувся – метрів за сто від нього було море, синє, тепле й ефірне, – і він відчув, як серце йому виповнює радість. Він роззувся, скинув шкіряну куртку та шолом і побіг назустріч блискучим торочкам піни, що облямовувала блакитну габу. Але раптом усе перемішалось і розтануло. І знову вир, знов порожнеча й крижаний холод кліті.
Розділ 26
Вольф сидів у своєму кабінеті і дослухався. Нагорі неспокійно ходив по кімнаті Лазулі. Десь поряд за стіною поралася Ліль. Вольф знав, що вигляд у нього жахливий, – часта зміна обстанови за такий короткий час висотала його, висушила мізки; лишилася тільки велика втома, тільки сталева кліть. Сам наслідок його замаху на спогади тепер здавався доволі сумнівним.
В стані такого внутрішнього розладу він і пішов по кімнатах шукати Ліль. Та клячала на кухні перед сенаторовою будою. Дивилася на пса й умивалася слізьми.
– Що тут діється? – спитав Вольф.
У сенатора на лапах спав ойлень. Сам сенатор, розпустивши рюми, наспівував уривки якихсь нерозбірливих пісень, і погляд у нього був каламутний.
– Наш сенатор… – почала була Ліль, і голос їй затремтів.
– Що сталося? – спитав Вольф.
– Я не знаю, – відказала Ліль. – Верзе якусь нісенітницю, а питаєш – мовчить.
– Але вигляд у нього задоволений, – зауважив Вольф. – Він співає.
– Він, здається, здитинів, – промурмотіла Ліль.
Сенатор поворушив хвостом, і в його погляді зблиснула тінь тями.
– Точно! – вигукнув він. – Я здитинів. І хочу таким лишитись. – Сказав – і повернувся до своїх жахливих співів.
– Усе природно, – сказав Вольф. – Просто це старість.
– Він такий радий, що має цього ойленя, – промовила Ліль мало не плачучи.
– Бути задоволеним і здитиніти – це майже одне й те саме, – сказав Вольф. – Коли тобі вже нічого не хочеться, значить, ти впав у маразм.
– Ой, бідолашний наш сенатор! – скрикнула Ліль.
– Існує, завваж, два способи позбутися всіх бажань. Це або мати все, чого хотів, або розчаруватися, бо нічого не маєш.
– Але ж він не лишиться таким назавжди! – запротестувала Ліль.
– Він же сказав, що лишиться, – мовив Вольф. – Сенатор тепер на вершині блаженства: він запопав те, чого прагнув. Хоч мені здається, що це, зрештою, завжди відбувається несвідомо.
– Він мене доконає! – вигукнула Ліль.
Сенатор удався до останньої спроби:
– Послухайте, востаннє в мене з'являється проблиск здорового глузду. Я задоволений, розумієте? Щодо себе, то вже не маю ніякого бажання нічого розуміти. Це задоволення цілковите, а отже, вегетативне, – такі мої останні вам слова. Я поновлюю зв'язок… повертаюся до витоків… від тієї миті, як я ожив і позбувся всіх бажань, мені не потрібний більше розум. А ще додам, що з цього мені треба було й починати. – Він смачно облизавсь і видав звук з протилежного кінця. – Я функціоную, – сказав він. – Усе інше – то чистий сміх. Тепер я повертаюсь до колишнього свого життя.