Під його ногами наставала ніч. Ніч із чорної вати, аморфна й безживна, а небо втрачало свої барви — стеля та й годі, ось іще одна грань, Колен збігав на верхівку піраміди, в його серце врізалися скалки ночі, не такої, щоправда, чорної, але ж попереду ще три вулиці.
Хлоя, дуже бліда, спочивала на прекрасному ложі їхнього шлюбу. Її очі були відкриті, проте дихала вона над силу. Біля неї сиділа Аліса. Ізіда допомагала Ніколя готувати, за рецептом Гуффе, якусь покріплювальну страву, а мишка перетирала гострими зубками насіння трав для відвару, що його мала пити хвора.
Але Колен не знав, він біг, він боявся, чого це людям не вистачає бути завжди разом і потрібен ще страх, може, стався нещасний випадок, її переїхало авто, вона лежатиме, а я не зможу її бачити, мені заборонять увіходити, та невже ви гадаєте, ніби я боюся своєї Хлої, я її однаково побачу, проте ні, Колене, не заходь. А може, вона тільки забилася, тоді годі потерпати, завтра ми підемо до Булонського лісу, посидимо на лаві, де я стискав їй руку, а її коси торкалися мого обличчя, вся подушка пропахла її косами. Я завжди беру її подушку, сьогодні ми знову поб'ємося через неї. Хлоя каже, ніби моя подушка надто тверда, не вгинається під її головою, а я потім беру свою подушку і вона теж уже пропахнена її духмяними косами. Я вже ніколи не почую цих ніжних пахощів.
Проти нього здибився хідник, Колен, мов велетень, перескочив його, ось він уже на другому поверсі, піднімається, відчиняє, там усе тихо й мирно, нема постатей у жалобі, нема священиків, спокійно лежать килими з сірувато-синіми візерунками. Ніколя сказав йому: "Це пусте", а Хлоя всміхнулася, зрадівши, що побачила його.
33
Колен тримав у своїй руці теплу і довірливу Хлоїну руку. Хлоя дивилася на чоловіка і її ясні трохи здивовані очі заспокоювали його. Нижче помосту на підлозі збиралися, штовхаючись і гризучись, невгамовні турботи. Хлоя відчувала в своєму тілі, у грудях якусь темну силу, незримого ворога і не знала, як його долати, тільки іноді кашляла, аби посунути ненависника, що вчепився в глибини її єства. Їй здавалось, ніби дихаючи на повні груди, вона живцем віддається чорній ворожій люті, лиховісній підступності зла. Її груди ледве здіймались, а дотики гладенького простирадла, що вкривало її довгі оголені ноги, заспокоювали все тіло. Колен, згорбившись, сидів поряд і дивився на Хлою. Опустилася ніч, лігши концентричними верствами навколо вогняної серцевини біля узголів'я: лампа була вмурована в стіну й закрита круглою платівкою з матового кришталю.
— Колене, постав мені музику, — попросила Хлоя. — Постав мелодії, які любиш ти.
— Вони втомлять тебе, — сумно зітхнув Колен. Він говорив немов із далечіні і був дуже пригнічений. Його серце, здається, заповнило всі груди, і він тільки тепер це усвідомив.
— Таж ні, благаю тебе, — наполягала Хлоя.
Колен підвівся, спустився дубовими східцями й увімкнув автоматичний пристрій. Гучномовці були геть в усіх приміщеннях, і Колен увімкнув тільки той, що висів у кімнаті.
— Що ти поставив? — запитала Хлоя, всміхаючись, бо знала про те дуже добре.
— Пригадуєш? — і собі запитав Колен.
— Ще б пак…
— Тобі часом не зле?
— А мені й не було дуже зле…
Там, де річки впадають в море, утворюється майже нездоланний бар'єр, зароджуються високі хвилі, що на них танцює шумовиння та уламки потрощених кораблів. Між ніччю надворі та сяєвом лампи теж є такий бар'єр, спогади випливають із темряви і б'ються об нього; то зникаючи, то виринаючи, вони показують або білі черева, або срібні спинки. Хлоя трохи звелася:
— Іди сядь біля мене.
Колен підійшов до неї і ліг упоперек ліжка, охопивши лівою рукою Хлоїну голову. Ажурна сорочка малювала на її золотавій шкірі примхливе мереживо, ніжно напнуте там, де виростали груди. Хлоя обняла Колена за плече.
— Ти не сердишся?
— Чого б це?
— Що в тебе жінка така дурна.
Колен поцілував пахвину Хлоїної руки, що з такою вірою пригорталася до нього.
— Хлоє, прикрий трохи руку, ти замерзнеш.
— Мені не холодно, — мовила Хлоя. — Краще слухай платівку.
У грі Джонні Ходжеса було щось ефірне, незбагненне й напрочуд чуттєве. Чуттєвість була чиста, зовсім безтілесна.
Під впливом музики кутки кімнати змінились і заокруглились. Колен і Хлоя лежали тепер у центрі сфери.
— Що це було? — спитала Хлоя.
— Це "The Mood to be Wooed".
— Саме оце я й відчуваю, — призналася Хлоя. — Як лікар зайде до нашої кімнати, якщо вона стала кругла?
34
Ніколя відчинив двері. На порозі стояв лікар.
— Я лікар, — представився він.
— Добре, — сказав Ніколя. — Зробіть таку ласку й ідіть за мною, — і повів лікаря на кухню.
— Ось, — сказав Ніколя, коли вони дісталися на кухню. — Покуштуйте і скажіть, що ви про це думаєте.
У кремнієво-натрієво-кальцієвій посудині стояла рідина своєрідного кольору — почасти пурпурова, як імператорська мантія, почасти зеленкувата, мов риб'ячий міхур, з хромовосиніми переливами.
— Що це? — запитав лікар.
— Лікувальна мікстура, — пояснив Ніколя.
— Знаю, — завагався лікар, — але яке її призначення?
— Це покріплювальний засіб.
Лікар підніс склянку до носа, понюхав, заохотився, взяв до рота, покуштував, потім випив і схопився обіруч за живіт, випустивши валізку з інструментами.
— Ну що? Діє? — допитувався Ніколя.
— Ух! Ще й як, — майже проквилив лікар. — Так і здохнути можна… Ви ветеринар?
— Ні, — відповів Ніколя. — Але головне, що засіб таки діє.
— І то непогано, — похвалив нарешті й лікар. — Я от одразу збадьорився.
— Ходімо ж до хворої, — запросив Ніколя, — ви тепер знезаражені.
Лікар пішов, але у зворотний бік. Здавалося, він дуже кепсько володає власними рухами.
— Ого! — мовив Ніколя. — Чи ти ба! Ви хоч спроможні оглянути хвору?
— Ще б пак, — белькотів лікар, — проте я волів би почути думку ще й свого колеги і тому запросив Рукав'їжа.
— Добре, тоді, будь ласка, сюди, — сказав Ніколя, відчиняючи двері на задні сходи. — Спустіться на три поверхи вниз і поверніть праворуч. Заходьте, і ви вже на місці.
— Гаразд, — мовив лікар і почав спускатися сходами. Та раптом зупинився: — Скажіть, а де я?
— Там.
— А, гаразд! — заспокоївся лікар.
Ніколя замкнув двері. Прийшов Колен.
— Хто то був?
— Якийсь лікар. Він, здається, справжнісінький йолоп, тож я його й спровадив.
— Але ж нам треба лікаря, — мовив Колен.
— Звичайно. Зараз прийде Рукав'їж.
— Ну, це вже краще.
У квартиру хтось знову подзвонив.
— Не йди, — наказав Колен, — я сам відчиню.
У коридорі мишка збігла йому по нозі нагору і сіла на праве плече. Колен квапився відчинити професорові.
— Добридень! — привітався той. Костюм у нього був чорний, а сорочка — яскраво-жовта. — 3 погляду фізіології, — проголосив він, — чорне на жовтому тлі напрочуд контрастує. Додам, що це анітрохи не втомлює ока і на вулиці зменшує шанси потрапити під колеса.
— Певне, — погодився Колен.
Професорові Рукав'їжі було десь років сорок. Статуру він мав саме таку, щоб витримувати їхній тягар. Але жодного року поверх них він уже б не підняв. Його поголене обличчя загострювалось клинцюватою борідкою, очі були прикриті невиразними окулярами.
— Чи пан буде такий ласкавий пройти за мною? — запропонував Колен.
— Не знаю, — відповів професор, — я вагаюсь.
Та все ж наважився:
— Хто хворий?
— Хлоя.
— Ох! — зойкнув професор. — Це мені нагадує одну мелодію…
— Так, саме цю.
— Що ж, — підсумував Рукав'їж, — ходімо. Слід було сказати про це раніше. Що з нею?
— Не знаю.
— Я тим паче, — признався професор, — і кажу це вам з цілковитою певністю.
— Але ви хоч дізнаєтесь? — стривожився Колен.
— Хтозна, — з сумнівом проказав професор Рукав'їж. — Усе-таки її годилося б оглянути…
— Таж ходімо.
— Так-так, — закивав професор.
Колен провів його аж до дверей кімнати і раптом спохопився:
— Як зайдете, будьте уважні, — застеріг Колен, — вона кругла.
— Так, я вже звик до цього. Значить, вагітна!
— Та ні, — заперечив Колен, — ви йолоп. Кімната кругла.
— Зовсім кругла? — запитав професор. — Ви, отже, слухали музику Еллінгтона?
— Авжеж.
— Удома я теж її слухаю, — сказав Хапав'їж. — Ви знаєте "Slap Happy"?
— Мені більше подо… — почав Колен, і, згадавши про Хлою, що чекає, запхав професора до кімнати.
— Добридень, — сказав професор і ступив на східці.
— Добридень, — відповіла Хлоя. — Як ся маєте?
— Боже мій, мені іноді дуже дошкуляє печінка. Ви хоч знаєте, що це?
— Ні.
— Атож, — зітхнув професор, — у вас, певне, здорова печінка. — Підійшов до Хлої і взяв її за руку. — Гаряча?
— Не відчуваю.
— Що ж, — сказав професор, — це вже гірше. — І сів на ліжко. — Зараз я вас послухаю, якщо ця процедура не буде для вас прикрою.
— Прошу.
Професор витяг із валізки стетоскоп із підсилювачем і приклав апарат до Хлоїної спини.
— Рахуйте, — звелів він.
Хлоя рахувала.
— Неправильно, — озвався лікар, — після двадцяти шести йде двадцять сім.
— Так, — потвердила Хлоя, — перепрошую.
— А зрештою досить, — сказав лікар. — Кашель є?
— Є, — відповіла Хлоя й закашлялася.
— Докторе, що в неї? — запитав Колен. — Щось серйозне?
— Е, — завагався професор, — у неї щось у правій легені. Але я не знаю, що то.
— Що ж робити? — розгубився Колен.
— Треба, щоб вона прийшла до мене для ретельного огляду.
— Лікарю, я б не хотів, аби вона вставала, — сказав Колен. — Раптом їй знову стане погано, як сьогодні вдень?
— Ні, тут нема нічого серйозного. Я випишу вам рецепт, тільки його треба неухильно дотримуватись.
— Добре, лікарю, — відповіла Хлоя. Піднесла руку до рота і знову закашлялась.
— Не кашляйте, — звелів Рукав'їж.
— Люба, не кашляй, — заблагав Колен.
— Я не можу стриматись, — уривчастим голосом відповіла Хлоя.
— У її легені вчувається якась дивна музика, — зауважив професор. На його обличчі проступила досада.
— Докторе, це нормально? — запитав Колен.
— Певною мірою, — відповів професор. Він потяг себе за борідку і вона, сухо ляснувши, повернулась на місце.
— Лікарю, коли нам до вас прийти? — запитав Колен.
— Через три дні. Мені треба підготувати апарати.
— А хіба ви не завжди користуєтесь ними? — і собі запитала Хлоя.
— Ні. Мені набагато більше подобається конструювати зменшені моделі літаків, але мене весь час відволікають, тож я вже цілий рік працюю над однією моделлю і не можу знайти часу, щоб її закінчити.