Дбаючи про неї, думала Флоренс, і щиро прагнучи, щоб ласкавою рукою не зранити її мимохіть, він не раз удавався до різних дрібних хитрощів та оман. Тим прикріше відчувала вона, як сильно він одмінився, і тим частіше оплакувала цю братову відчуженість.
І капітан — її невтомний, чулий і ревний приятель — теж бачив це, думала Флоренс, і теж уболівав. Він був уже не такий райдужно-веселий, як перше, і, коли вони вечорами сиділи утрьох, крадькома кидав то на неї, то на Уолтера доволі-таки журним оком.
Нарешті Флоренс вирішила, що поговорить з Уолтером, їй здавалось, що вона вже знає причину його відчуження, і, коли скаже йому про це і про те, що змирилася з усім і не дорікає йому, то і їй відляже від серця, і йому буде спокійніше на душі.
І одної неділі, пополудні, вона зважилася на це. Вірний капітан, у своїм дивогляднім комірці та в окулярах, сидів коло неї і читав, коли Флоренс спитала, чи не знає він, де Уолтер.
— Думаю, внизу, панно-дівчинко, — відповів капітан.
— Я хотіла б із ним поговорити, — сказала Флоренс, похапцем підводячись, немов зібралась іти туди.
— Я миттю пришлю його сюди, красунечко, — сказав капітан.
По чому він, вельми моторно, завдав на плече свою книгу, — бо по неділях капітан уважав за обов'язок читати тільки дуже грубезні книги, оскільки у них солідніший вигляд, і кілька років тому виторгував у книгарні велетенський томище, п'ять рядків із якого щоразу так збивали його з пантелику, що він і досі не визначив, про що там мова, — і пішов. Незабаром з'явився Уолтер.
— Капітан Катл казав мені, міс Домбі… — жваво почав він з порога і замовк, побачивши її лице. — Ви зле почуваєтесь сьогодні. Ви засмучені. І плакали.
Він говорив так лагідно і голос його так гарячково тремтів, що на очах їй виступили сльози.
— Уолтере, — м'яко мовила Флоренс, — я і не зовсім добре почуваюся, і плакала. Я хочу поговорити з тобою.
Він сів навпроти, вдивляючись у вродливе невинне личко, зблід, і губи йому задрижали.
— Тоді, ввечері, коли я побачила, що ти живий… О Уолтере, любий, що я пережила тоді, скільки надій я мала!..
Він зіперся тремтячою рукою на стіл між ними і не зводив з неї очей.
— Тоді ти сказав, що я змінилася. Мене здивували ці слова, але тепер я розумію, що це правда. Не сердься на мене, Уолтере. Я тоді була занадто щаслива, щоб над цим замислитись.
Вона знову здалася йому дитям. Він знову бачив перед собою щире, довірливе, любляче дитя. А не дорогу серцю жінку, до ніг якої склав би усі скарби світу!
— Ти пригадуєш нашу останню зустріч, Уолтере, перед твоїм від'їздом?
Він сунув руку за пазуху і видобув маленький гаманець.
— Я весь час носив його на шиї. Якби я тоді втонув, він разом зі мною лежав би на дні моря.
— І далі носитимеш, Уолтере, — на пам'ять про мене?
— До самої смерті!
Вона поклала свою руку на його так безбоязно й просто, немов лише вчора дала цей подарунок на спомин.
— Я рада цьому. Я завжди з радістю думатиму про це, Уолтере. А чи не здається тобі, що думка про цю зміну прийшла нам обом одночасно, коли ми у той вечір розмовляли з тобою?
— Ні, — з подивом у голосі відповів він.
— Так, Уолтере. Я ще тоді мимоволі зіпсувала твої плани на майбутнє. Тільки тоді я боялася й подумати про це, але тепер знаю певно. Якщо тоді ти, з великодушності своєї, ще був здатний приховувати від мене, що ти теж це знаєш, то тепер це тобі не вдається, хоч ти й стараєшся, і не менш великодушно. Ти ж таки стараєшся. Я вдячна тобі, Уолтере, щиро, глибоко вдячна, але твої старання даремні. Забагато ти настраждався — і сам, і разом з найріднішою тобі людиною, — щоб цілком забути, хто став мимовільною причиною всіх нещасть, що окошилися на вас. Ти просто не можеш мені цього забути, — то як ми можемо бути братом і сестрою? Не думай тільки, любий Уолтере, ніби я тобі дорікаю. Мені треба було б пам'ятати про це — я повинна була про це пам'ятати, та забула з радощів. Єдине, на що я надіюся, — те, що тепер, коли ми порозумілися, тобі буде не так гірко думати про мене. І єдине, чого я прошу, Уолтере, від імені тієї бідної дитини, яка була тобі сестрою колись, — не борися більше з собою і не муч себе через мене, якщо я все вже знаю.
Поки вона говорила, Уолтер дивився на неї з таким подивом на обличчі, що для якогось іншого почуття на ньому просто не знайшлося б місця. А тепер ухопив ту руку, що так благально торкалася його руки, і вже не пустив.
— О міс Домбі, — сказав він, — невже, невимовно страждаючи й тлумлячи почуття, які я повинен і мав би відчувати до вас, я ще, як ви кажете, змушував страждати і вас! Але ж, свідчуся богом, ви завжди, завжди були для мене найяснішим, найчистішим спогадом мого дитинства та юності. Про те, чим ви були і є в моєму житті, я завжди думав і думатиму як про святість, якої довіку не можна ні злегковажити, ні переоцінити, ні забути. Знов чути, бачити вас такою, якою ви були в той вечір, коли ми прощалися, — це вже невимовне щастя, а якби я знав, що ви любите мене як брата й звіряєтесь на мене, — це було б друге велике щастя, яке припало мені.
— Уолтере, — мовила Флоренс, дивлячись йому в вічі, але міняючись на виду, — що ж то за почуття, які ти повинен і мав би відчувати до мене, крім тих, що вже є?
— Пошана, — тихим голосом сказав. Уолтер. — Шаноба.
Щоки її зарожевілися, і вона несміливо й замислено забрала свою руку, але й далі дивилась на нього серйозно й допитливо.
— Я не маю права бути братом, — сказав Уолтер. — І не претендую на це. Я покинув тут дитину, а бачу жінку.
Рум'янець розлився їй по обличчі. Махнула йому, немов благала замовкнути, і впала обличчям на руки.
Якийсь час обоє мовчали. Вона плакала.
— Шануючи таке чисте, довірливе й добре серце, — сказав Уолтер, — я змушений відірватися від нього, хоч при цьому рветься моє. Як же я смію сказати, що то — серце сестри?
Вона й далі плакала.
— Якби ви були щасливі, тішилися любов'ю й захватом друзів — взагалі всім, на що ви маєте право від народження і чому можна позаздрити, — сказав Уолтер, — і при тому назвали б мене братом, згадавши колишню прихильність, — тоді я, незважаючи на відстань між нами, відгукнувся б на це ім'я, маючи цілковиту певність, що не оскверню цим вашого чистого почуття. Але зараз… і тут!
— О, спасибі, спасибі вам, Уолтере! Пробачте, що я вам так наприкрилась. Але в мене не було з ким порадитись. Я така самотня.
— Флоренс! — в запалі згукнув Уолтер. — Того, що я скажу тобі зараз, ще кілька секунд тому ніяка сила не вирвала б з моїх уст. Якби я був багатий, якби мав хоч якусь можливість — чи надію бодай, — створити тобі умови, близькі до тих, в яких ти виросла, то я б сказав, що є одне ім'я, яким ти могла б мене нагородити — разом з найвищим на світі правом, правом оберігати, й леліяти тебе, — і на яке я нічим собі не заслужив, хіба тим, що кохаю тебе, поважаю тебе, і моє серце цілком належить тобі. Я сказав би, що це — єдине право, право захищати та берегти тебе, яке ти могла б мені дати, а я посмів-би прийняти й назвати своїм, та й то вважаючи дарунком таким великим і безцінним, що все життя моє було б замалою платою за нього.
Вона й далі не підводила голови; сльози котилися їй по щоках, а груди здригалися від ридань.
— Флоренс, люба, кохана Флоренс! — як я — завжди називав тебе подумки, доки збагнув, який це безум і зухвальство з мого боку. Дозволь востаннє назвати тебе по імені, що таке мені дороге, і дай свою долоньку — на знак того, що по-сестринському забудеш усе, що я тут наговорив.
Вона підвела голову і сказала — з такою урочістю в погляді, з такою погідною, спокійною, ясною усмішкою, що сяйнула на нього крізь сльози, з таким тихим, лагідним трепетом у голосі і в усьому тілі, що забриніли найглибші струни його серця, а перед очима прослався туман:
— Ні, Уолтере, я не зможу цього забути. Нізащо в світі не забуду. А ти… ти дуже бідний?
— Я — чоловік мандрівний, — сказав Уолтер. — Тиняюся по морях, щоб заробити на хліб. Такий тепер мій фах.
— І скоро знову поїдеш?
— Дуже скоро.
Хвилину мовчки вона дивилася на нього, а тоді несміливо вклала тремтячу руку в його долоню.
— Якщо візьмеш мене за жінку, Уолтере, я щиро кохатиму тебе. А якщо дозволиш поїхати з тобою — без страху поїду на край світу. Я нічим не жертвую ради тебе — мені нема чим жертвувати, нема кого зрікатися, але все моє життя і любов належатимуть тобі, і, якщо помиратиму при пам'яті, помру з твоїм іменем на устах.
Він пригорнув її до серця, притулився щокою до щоки, і, вже не занедбана, вже не самотня, вона заридала в обіймах коханого.
Будьте благословенні, недільні дзвони, що так тихенько співаєте їм, зачарованим і щасливим! Будь благословен, спокій і мир недільного дня, що зливаєшся із погідністю їхніх душ і оточуєш їх святістю! Будьте благословенні, безшелесні сутінки, що вкриваєте її так м'яко і затишно, аж вона засинає, наче вколисана дитина, припавши до грудей коханого!
О, тягар любові та довір'я — який він легкий для них! Так, Уолтере, дивись на заплющені очі, дивися ніжно і з гордістю, — віднині в цілому безмежному світі вони шукають лише тебе, одного тебе!
Доки не споночіло, капітан не виходив з маленької вітальні. Він примостився на стільці, де звичайно сидів Уолтер, і дивився у віконце в стелі, аж поки день поволі згас і на небі висипали зорі. Він запалив свічку запалив і випалив люльку, та не переставав дивуватися, що ж там сталося нагорі, і чому його не кличуть до чаю.
Капітанів подив уже досяг найвищої межі, коли біля нього з'явилася Флоренс.
— А! Панна-дівчинка! — гукнув капітан. — Щось ви забалакалися з Уолтером, красо моя.
Флоренс обхопила маленькою рукою один з величезних гудзиків його фрака і, заглядаючи йому в обличчя, мовила:
— Любий капітане, я б хотіла вам дещо сказати, коли можна.
Капітан хутенько підвів голову, готовий слухати. Але й того, що він побачив, було досить, щоб разом із кріслом відсунутись якомога далі.
— Ну? Втіхо серця! — скрикнув він у радісному пориві.— Невже те?
— Те, — гаряче ствердила Флоренс.
— Уол-р! Чоловік! Те?! — загримотів капітан, жбурнувши лискучого капелюха у віконце на стелі.
— Те, — одповіла Флоренс, плачучи й сміючись заразом.
Капітан тут же стиснув її в обіймах, а тоді, піднявши капелюха й насадивши собі на голову, ухопив Флоренс під руку і повів її нагору, де, як відчував, повинен був утяти найкращий у житті дотеп.
— Ну, то що, Уолтере? — сказав капітан, встромивши в двері променисте, як жаровня, обличчя. — Значить, по-іншому не можна, га?
Він мало не вдушився цим дотепом, який повторив ще принаймні сорок разів за чаєм, в перервах натираючи рукавом своє лиснюче лице та обклепуючи голову зіжмаканою хустинкою.