Луки, коли їх розтягували на всю силу, ламалися в роських руках. Не сподобалися й щити, довгі, наче мілкі ночви. Щоб нічого не залишити переможеним, щити й луки спалили.
Дізнавшись, що їм не загрожує ні смерть, ні рабство, легіонери підбадьорилися і осміліли так само легко, як упали у відчай. Серед солдатів були такі, що знали слов'янську мову, виявилися і ромейські слов'яни. Росичі з живого голосу дізнавалися про життя імперського війська.
Солдати служили не заради захисту землі, а за гроші й харч. Зброя була чужа, дана їм для служби, ось чому солдати не горювали, з нею розстаючись. Солдатам — все одно. На запитання про рід, про сім'ю вони сміялися, роблячи дивні жести.
Дехто пропонував переможцям свою службу, перепитую-чи про плату. Зрозумівши, росичі сторонилися від такого, погрозивши канчуком.
Безтурботність полонеників, спочатку ніби смішна, незабаром стала бридкою непристойністю. Цікавість, вдовольнившись, перетворилася на огиду, огида змінилася неприязню.
Нелюди погані, їх і порівняти ні з чим, у росичів немає таких.
Усі припаси з підвід росичі забрали собі, а полоненим для казана дали кілька биків і звеліли взяти убитих і поранених коней.
Жорстоко розправляються з худобиною ромеї, жадібно хапають шматки. Дивись, там уже побилися за м'ясо! Начальник їх розбороняє? Набили і його... Одного дня без їжі потерпіти не можуть. До таких у руки не попадайся. На Росі пси кращі. "Даремно ми цих щадили, вбивати б їх одразу гарячою рукою",— казав дехто з росичів.
Надвечір полонених зігнали, згуртували в тісну купу і того, хто не одразу послухався і відстав чи плуганився ліниво на вказане місце, охоче підбадьорювали канчуком. Вранці не пустили до річки, щоб напитися. Полонених знову охопив жах. Віруючі, наслідуючи давніх християн, сповідалися один перед одним.
До полудня наступного дня надійшов викуп. Полонених гнали до мосту через Гебр, гнали бігом, підхльостуючи канчуками, щоб швидше збутися.
Назавжди запам'яталися легіонерам та їхнім начальникам слов'янські вершники, чимось розгнівані, запам'яталися суворі обличчя з довгими вусами та злитість з конем, що нагадувала казкових кентаврів. Таких у Фракії ще не бачили.
...Росичі піднімалися річкою за гіркою, яка закривала їх від ромеїв перед нападом на табір. У широкому руслі шпарко біг маловодий потік. Ліс підступав впритул з обох боків. Навислі скелі загрожували людям, не звичним до гір.
У білому, викачаному камінні річка то зникала, то знову виходила на світло дня. Там, де м'яка земля сповзала в русло довгими язиками, ратиці кабанів і копита оленів протовкли стежини.
Почувся шум падіння води. Русло вперлося прямо в гору, як у мур велетенської фортеці. Згори в кам'яний котел спадав пінявий ручай.
Тут Крук з молодцями зі своєї сотні знайшов зручну схованку для здобичі. В прямовисній стіні на висоті півтора десятка ліктів зяяли чорні пащі трьох печер. Крук прилаштував драбини.
Кажани, розбуджені смолоскипами, шугали під склепінням. Долівка і стіни печери були вибілені, наче вапном, послідом нечистих — ні птахів, ні звірів.
Мало не до стелі набивши велику печеру, росичі розхитали каміння над входом. Обвал заткнув діру, залишивши зверху малий прохід.
Похідний князь позбувся тягара здобичі пуд^ів тисяч на дві. Не час морочитися з нею. Десь шастає п'ятикратно сильніша кіннота ромеїв. Цих зненацька не захопиш. Битися з ними буде набагато важче, ніж з пішими.
Переляканий варварами, у відчаї від утрати нехай малої, але дорогої, як палець, частки майна, логофет Олександр Псалідіон поїхав у Візантію. Перед лицем Божественного Олександр вірнопіддано звинувачував префекта Фракії Кирила в ганебній поразці і в збагаченні варварів. Розгубившись, патрикій втратив глузд, мужність, плазував перед варварами, виказав їм таємниці імперії і, розоривши скарбницю, навіть не добився, щоб варвари пообіцяли піти з імперії.
Кирило, не в змозі покинути провінцію, доносив Божественному в листах про зрадницьке виказання логофетом військової таємниці. Базилевс думав, на тривалий час занісши над головами скаржників меч невідомості.
Врешті обом було сказано, що Священна Скарбниця чекає внесення донатія — добровільного дару.
Аюди слабкі й грішні. Божественний Юстиніан, згори осягнувши природу людини, був милостивий до болота, з якого він мудро ліпив Владу і свою, і майбутніх базилевсів.
Розділ чотирнадцятий ПОЗОЛОТА ОСИПАЄТЬСЯ
Сон, спочинок живих! О Сон, божество благодаті! Мир душі, порятунок з турбот, розбитого серця Ніжний по праці тяжкій і денних печалях зцілитель...
Овідій
1
Непролазні хащі дерев, що увінчували Козячу гору, насовувалися на вузьку ущелину в скелях, звідки зривався водоспад.
Шурхіт і шелест, шипіння й булькання — в найпосушли-віші дні не припинялося гучнозвуке спадання води в камінну чашу під прямовисною кручею.
Під час зимових злив і літніх гроз небо падало на землю морем, яке прорвало загати берегів. Тоді водоспад ревів поганими голосами дияволів.
Та і в сонячні дні у водяній пилюці ворушилося багато-руке, багатоноге тіло. Воно хотіло висунутися і ховалося знову в страху перед хрестом. Ось, ось, дивись — плече, груди, прозорі, спокусливі.
Геть! Не дивися! Неблагочестиво спокушати себе надмірною увагою. Сатана вміє приваблювати людський зір, щоб утілитися в плоть.
Сам Сатана і його воїнство суть розтлінні ангели. Тут, у водоспаді, знайшли собі притулок і колишні еллінські боги. У них природа інша. Вони були створені Сатаною в його намаганні наслідувати бога. Можливо, крім них, ховаються тут і стародавні боги Фракії, яких вижили еллінські боги. Всі вони, об'єднавшись в боротьбі проти Христа, більше не ворогують один з одним.
Бог єдиний у трьох ликах, дияволи — незліченні. Вони нападають на церкву, породжуючи схизми-тріщини в тілі її. Божественний Юстиніан спалює єретиків.
Піддані-фракійці казали, що кам'яний котел під водоспадом не мав дна. Хто виміряв його глибину?
Хтось. Ніхто. Людям тут нічого робити. Проїжджаючи або проходячи імперською дорогою повз Козячу гору, люди показували одні одним на челюсті ущелини. Всередині в неї, під самою горою, було нечисте місце з діркою, яка веде в пекло через печери, що тягнуться під землею на тисячу триста стадій. "Хіба може бути таке?" — запитував новенький, відчуваючи холод на спині і мурашки по всьому тілу. "Звичайно. Хіба ти не знаєш, де пекло? Під землею. Не провалися у вічне полум'я".
Цих місць боялися. Та не всі. Влаштувавшись на гілках корявого дубка, над водоспадом висів довгобородий і патлатий чоловік. Спочатку його скувала цікавість. Потім усвідомлення небувалого успіху дало сили не ворушитися довго, судячи за сонцем, понад чверть дня.
Шершень сів на волосату руку із шкірою фіолетового відтінку. Зла комаха примощувалася, впитися чи не впитися жалом. Рука свербіла від лоскотливих лапок, озброєних гострими кігтиками. Переслідуючи коней, зграя ґедзів вторглася в ущелину. З її прохолодних затінків сірі мухи-кати знялися до сонця. Одна з них мимохідь і знехотя прохромила щоку чоловікові. Краплини крові застигли в бороді. Чоловік не здригнувся. Він стійко зніс би і справжній біль. ґ
Пташиним перельотом від нього до печер було кроків шістсот. З них принаймні чотириста припадало на висоту. Ніякий лучник не докинув би стрілу, жоден плазун по скелях не здолав би підйом.
Георгій, який зблиснув у Візантії короткочасною відомістю під прізвиськом Фарбувальника, боявся сполохати варварів. Він остерігався відомої всім підступності Долі, яка любить одразу дати й забрати, як сталося в дні повстання Ніка, як було в інші дні, як відбуватиметься в багато днів, які народяться з Вічності.
Давним-давно полетів шершень. Кров на щоці запеклася. Відходить останній скіф, бережно ведучи по камінні верхового коня, звільненого від в'юків. Тонка цівка водоспаду шипіла на скелі. Хапаючись міцними пальцями босих ніг за коріння і виступи каменів, Георгій видряпувався на гору, впевнений у собі, як лісовий звір.
Вершина хребта здіймалася на півтори тисячі ліктів. Здалеку Родопи справді були схожі на гостру спину велетенської тварини. Люди знаходили собі місце на хребцях, між гостряками шпичакуватих відростів.
Вершина Козячої гори була довгою і майже плоскою галявиною, щільно, без найменшого просвіту, обрамлена лісом. Фортеця. Північ відрізана недоступним обривом. З півдня — такі самі, коли ще не дикіші кручі, якими граніти і гнейси, що спорудили хребет, обриваються в долину ріки Арди. На Заході, лише за стадій шістдесят від краю галяви, хребет розсікала тріщина-схизма, така ж глибока, як між Христом і Сатаною. По її дну люди пробили стежку від долини Гебра до долини Арди. Тільки на схід і тільки для того, хто знав, можна було спуститися звідси до нижньої течії Арди, яка впадає в Гебр недалеко від Юстиніанополя.
Олені в пошуках солодких трав, кабани, які восени і взимку шукають опалі жолуді, вовки, які переслідують оленів і кабанів, подекуди долали Козячу гору зі сходу.
Старі люди не дурять: їм здається. Старі люди вірять неможливому — не треба ображати старість запереченнями. У старого Васса в молодості був лук, з якого стріла летіла на сім стадій. Васс убив ведмедя ножем, і туша звіра розчавила б молодця, якби не стягнув її собака. Васс витягнув биками на берег сома завдовжки тридцять кроків, виловленого в Гебрі, і священик наказав поховати здобич, в череві якої виявилися кістяки людей...
Літописів не було, не було і письменних. Люди давно осіли тут. Яблуні й груші встигли зістарітись. Горіх розрісся на три обхвати на висоті людських грудей.
Місцеві жителі не вважали себе якимись особливими людьми. Для імперії ж втеклі піддані, що не сплачували податків, іменувалися скамарами-розбійниками.
Старий Васс розповідав: це він забрів сюди першим зі своїм луком, з дружиною, ім'я котрої він забув; Васс витягнув на мотузках осла й ослицю, бичка й теличку. Як Ной в ковчег. І, як Адам, Васс, розкорчувавши на поляні перший югер, посіяв першу пшеницю. Проте одній груші явно виповнилося не менше сотні років, а горіхи здавалися і ще старшими.
Не на одній Козячій горі звивалися кубла скамарів, і не лише скамарі на ній сиділи століттями. Сховки в горах були, як і все інше, видиме й невидиме, створені богом, звичайно, який сотворив дияволів і людину, ката і жертву для нього, гадюку, корову, маслину, цикуту, пшеницю, префекта, скамара...