Чи могла я після того бажати, щоб вона зробилася такою ж, як і я? Коли я позбулася всього, чим життя буває цінним, то найжахливішою думкою для мене було розлучитися з нею назавжди.
Містер Пеготті стояв з опущеними очима, спершись однією рукою на борт човна і другою закривши своє обличчя.
– Ще до тієї снігової ночі, – вела далі Марта, – я довідалася про все, що трапилось, і тоді найбільше тривожила мене думка, що люди згадають, як ця шляхетна дівчина вшановувала мене розмовою, і, без сумніву, скажуть, що то я звернула її з істинного шляху. Небо знає, що я охоче померла б, аби повернути їй добре ім'я!
Вона, давно вже забувши, як контролювати себе, відчувала жахливий розпач і муки каяття.
– Але що я кажу? Що означає для мене вмерти? Я згодилася б жити! – скрикнула вона. – Жити й постаріти на цих жалюгідних вулицях, згодилася б вештатись у темряві з кутка в куток, зневажена всіма, бачити, як займається день серед блідих будинків, і згадувати, як колись це сонце осяювало мою кімнатку і пробуджувало мене... я й на це згодилася б, щоб урятувати її!
Вона впала на землю, схопила кілька камінців і почала стискувати їх у руках, немов бажаючи роздушити на порох. Весь час вона нервово рухалась і судомно простягала руки, і притискала їх до обличчя, ніби прагнучи знищити в очах останню іскру світла. Її голова повисла на плечах, пригнічена, мабуть, найжахливішими спогадами.
– Що я тепер стану робити? – з розпачем скрикнула вона у цій боротьбі. – Як мені жити тепер з тавром прокляття і ганьби на чолі?
Раптом вона обернулася до мого супутника:
– Роздушіть мене, вбийте мене! Коли вона була вашою гордістю, ви визнали б образою, якби я ненароком торкнулась її на вулиці. Ви маєте право не вірити жодному моєму слову, та й для чого вам вірити мені? І тепер вам було б соромно бачити, якби вона перемовилася зі мною хоч би одним словом. Я не скаржуся на це. Я не порівнюю її з собою... Я знаю, що між нами провалля. Але я хочу сказати, що хоч яка я грішна, хоч яка я принижена, але завжди буду я їй вдячна, завжди любитиму її. О, не думайте, що я зовсім втратила здатність любити. Відштовхніть мене, як це робить цілий світ. Вбийте мене за те, що я така, за те, що я знала її, але не думайте, що я не вмію любити.
Поки вона благала, він якось болісно дивився на неї, а коли вона замовкла, він ніжно підвів її.
– Марто, – сказав містер Пеготті, – крий боже, щоб я став судити тебе. Не мені це робити, дівчино. Ти, мабуть, не знаєш, як змінився я останнім часом, якщо вважаєш мене здатним на такий вчинок.
Після короткої паузи він додав:
– Отже, ти не розумієш, про що я і оцей джентльмен хотіли поговорити з тобою? Ти не розумієш, що ми маємо на думці? То слухай.
Його вплив на неї був непереборний. Вона стояла, тремтячи перед ним, наче боялася зустріти його погляд, але її палкий розпач вщухнув, і вона мовчала.
– Якщо ти чула, – сказав містер Пеготті, – про що говорили мастер Деві і я в ту снігову ніч, то ти, мабуть, знаєш, що я блукав по світах і всюди шукав свою милу племінницю. Так, милу, – твердо повторив він. – Вона навіть зробилася для мене дорожчою, ніж була раніше.
Марта затулила обличчя руками, але жоден звук не вихопився з її грудей.
– Вона казала мені, – вів далі містер Пеготті, – що змалку ти втратила батьків, і що не було в тебе друга-моряка, який боронив би тебе, безпритульну сироту. Ти, мабуть, зрозумієш, що якби був у тебе такий друг, ти згодом полюбила б його не менше, ніж рідного батька. Ти зрозумієш, Марто, що племінниця моя дорога мені, як рідна дочка.
Вона все ще тремтіла; містер Пеготті підняв шаль з землі й загорнув плечі дівчини.
– Ось чому я знаю, – сказав він, – що вона погодилася б іти зі мною на край світу, якби пощастило мені побачити її знову. Але я також знаю, що вона ладна сама бігти на край світу, аби тільки не зустрічатися зі мною ніколи. Вона не може сумніватися в моїй любові до неї, та й не має вона сумніву... не має сумніву, – повторив він спокійно та переконливо, – але цей сором роз'єднує нас і заважає їй впасти в мої обійми.
З кожного його слова, з усієї його простої манери розповідати було виразно видно, що він всебічно обміркував цю справу.
– Отож ми й вирішили, мастер Деві і я, – вів він далі, – що сердешна, мабуть, скерує свій самотній шлях до Лондона. Усі ми віримо – мастер Деві, я і всі наші рідні – що ти так само не винна в біді, яка спіткала нас, як дитина в череві матері. Ти кажеш, що вона була з тобою мила, добра і ласкава. Хай бог благословить її, я це знаю. Вона завжди була така з усіма. Ти вдячна їй і любиш її. Допоможи ж нам, якщо можеш, відшукати її. І хай небо винагородить тебе.
Вона швидко глянула на нього, і вперше погляд її говорив, що вона не вірить його словам.
– А ви довірятимете мені? – спитала вона тихим здивованим голосом.
– Цілковито! – відповів містер Пеготті.
– І ви доручаєте мені поговорити з нею, якщо я знайду її; прихистити її, якщо знайдеться в мене притулок; а потім, потайки від неї, прийти за вами і привести вас до неї? – поспішно спитала вона.
Ми обидва в один голос відповіли: "Так!"
Вона підвела очі і урочисто оголосила, що вірно й чесно присвятить себе цій справі, що вона ніколи не завагається в своєму намірі, не послабить своїх розшуків, не відступить від своєї мети, поки лишатиметься хоч найменша надія на успіх. Що коли зрадить вона цю обіцянку, то позбудеться єдиного оплоту проти зла. Тоді залишиться вона, самітна, загибла істота, ще в більшому, якщо таке можливо, відчаї, ніж була за кілька хвилин перед тим на березі ріки, і тоді хай втратить вона назавжди всяку надію на допомогу – людську чи божу.
Голос її був не гучніший за її подих, і вона не дивилася на нас, коли вимовляла ці слова. Погляд її обертався то до неба, то до темної води.
Ми тепер вирішили сказати їй усе, що знали. Я почав розповідати. Вона слухала мене дуже уважно. Обличчя її безнастанно мінялось, але вираз рішучості залишався на ньому весь час. Очі її подеколи сповнювалися сльозами, але вона намагалася сховати свою слабкість. Очевидно, в ній відбувалася якась корінна зміна; вона намагалася здаватися якомога спокійнішою.
Коли я скінчив, вона спитала, де зможе відшукати нас, коли буде потрібно. Я підійшов до тьмяного ліхтаря, що стояв на дорозі, і написав на аркушику паперу адреси – свою і містера Пеготті; потім я відірвав цей клаптик і дав його Марті. Вона сховала його за пазуху.
Я спитав, де живе вона сама. Після деякої мовчанки вона відповіла, що в жодному місці не живе довго, і що краще про це не розпитувати.
Містер Пеготті натякнув мені пошепки на одну обставину, яка й мені спадала на думку. Я добув гаманець, але ніяк не міг умовити її прийняти хоч трохи грошей, не міг навіть домогтися від неї обіцянки погодитися на нашу допомогу згодом. Я довів їй, що містера Пеготті в жодному разі не можна називати людиною бідною, і що нас обох лякає думка, чи не буде вона кинута напризволяще під час цих розшуків. Все було даремно. Вона лишалась непохитною. Щодо цього він мав на неї вплив не більший за мене. Вона палко подякувала нам, але вмовити її виявилося неможливим.
– Мабуть, я знайду якусь роботу, – сказала вона. – Я спробую.
– То прийміть допомогу хоч би до того часу, – відповів я.
– Я не можу робити заради грошей те, що обіцяла, – заперечувала вона. – Я не можу прийняти їх, якби навіть довелося мені вмерти з голоду. Дати мені грошей означає позбавити мене вашої довіри, позбавити того, чим я завдячую вам, і що одне лише рятує мене від ріки.
– В ім'я великого судді, – сказав я, – якому всі ми повинні будемо дати звіт у своїх вчинках, благаю вас, покиньте таку жахливу думку. Всі ми спроможні чинити добро, якщо забажаємо.
Вона затремтіла всім тілом, губи її затряслись і обличчя зблідло.
– Хтось, мабуть, підказав вашим серцям врятувати нещасне створіння для спокути! – сказала вона. – Мені страшна така думка; вона здається мені занадто сміливою. Якщо мені пощастить зробити добро, то, може, знову закрадеться в мою душу надія на порятунок; досі нічого, крім зла, не виходило з моїх вчинків. Мине багато часу, і може, я знову змирюся зі своїм жалюгідним життям, якщо виконаю ваше доручення. Більше нічого я не знаю і не можу нічого більше сказати.
Знову вона приховала сльози, що замерехтіли у неї на очах. Простягнувши тремтячу руку, вона доторкнулася до містера Пеготті, немовби в ньому була цілюща сила, потім пішла від нас вздовж пустинного шляху. З усього було видно, що вона досить довго хворіла; до того ж її змучений вигляд і запалі очі свідчили виразно, що вона терпіла всякі злидні і муки.
Деякий час ми йшли слідом за нею, бо нам було по дорозі. Нарешті ми повернули до освітлених вулиць. Я так глибоко був переконаний у її щирості, що зауважив містерові Пеготті, чи не здаватиметься їй недовірою, якщо ми і далі будемо йти за нею. Він був такої ж думки і вірив їй безумовно. Ми залишили її та пішли своєю дорогою в напрямі до Гайгета. Містер Пеготті супроводжував мене більшу частину дороги. Ми прощалися з побажаннями успіху в цій новій спробі, і я вперше помітив на його обличчі вираз замисленого співчуття, причину якого неважко було пояснити.
Вже опівночі прийшов я додому. Біля своєї садової хвіртки я спинився і почав прислухатися до гучного дзвону на башті собору Святого Павла. Раптом, на здивування своє, я помітив, що двері в котеджі моєї бабусі відчинені, і через дорогу видно мерехтливий вогник ґанку.
Гадаючи, що бабуся моя знову піддалася своїм колишнім страхам і надумала стежити за розвитком якоїсь вигаданої пожежі, я попрямував до неї, щоб побалакати про пригоди цього дня. Який же був я здивований, коли помітив чоловіка, що стояв у її маленькому садку!
Він тримав у руках пляшку і чарку й пив. Я миттєво спинився під густим гіллям по той бік саду; місяць був високо на небі, хоч і ховався за хмарами, і я впізнав чоловіка, що його я колись вважав породженням уяви містера Діка, а потім зустрів якось з бабусею на вулицях міста.
Він не лише пив, але й їв, очевидно, з жадібним апетитом. Здавалося, при цьому він зацікавлено розглядав котедж, ніби вперше в житті бачив його. Нахилившись, щоб поставити пляшку, він глянув на вікна і почав озиратись, але потайки і якось нетерпляче, немов бажаючи якнайскоріше піти геть.
На секунду потемнів вогник на ґанку, і бабуся моя з'явилася в дверях.