Якщо ти сміятимешся з мене, то нашій дружбі навіки кінець. Мабуть, попереду чимало всіляких труднощів, але ти знаєш: коли я чогось захочу, то неодмінно того доб'юся. Одна із основних прикмет кохання — це те, що повітря навколо тебе здається сповненим різних образів, як ото часом тобі привиджується обличчя на місяці; наче ти танцюєш і водночас тебе проймає дивне відчуття десь над корсетом, ніби пахощі апельсинового цвіту. Це, моє перше кохання і, передчуваю, останнє, хоча, звичайно так твердити безглуздо за всіма законами природи й моралі. Якщо ти глузуватимеш з мене, я тебе вб'ю, а якщо розповіси кому-небудь, я тобі цього не подарую. Чи віриш, мені здається, що я не зважуся послати цього листа. Може, я й передумаю до ранку. А тим часом на добраніч, моя Черрі-черешенько!
Твоя Флер"
VIII. ІДИЛІЯ НА ЛОНІ ПРИРОДИ
Коли двоє юних Форсайтів зійшли на перший пагорб і повернулися обличчям на схід, до сонця, небо було без єдиної хмарки і трава іскрилася росою. На пагорб вони вибралися майже бігцем і трохи засапалися; якщо вони й хотіли сказати щось одне одному, то все-таки не сказали і йшли мовчки під спів жайворонків, почуваючи себе трохи незручно, як то буває під час ранкової прогулянки натщесерце. Піти нишком з дому було цікаво, але на вільній високості відчуття змови розвіялося і змінилося німотою.
— Ми припустилися безглуздої помилки,— озвалася Флер, коли вони пройшли півмилі.— Я хочу їсти.
Джон витяг з кишені плитку шоколаду. Вони з'їли її — і язики у них розв'язалися. Вони розмовляли про свої домашні звичаї, про своє життя, яке тут, серед безлюдних вершин, здавалося чарівно-нереальним. У минулому Джона непорушним лишалося тільки одне — його мати; в минулому Флер — її батько; і про цих двох, які наче несхвально стежили за ними здаля, вони говорили мало.
Дорога спустилась в улоговину, а потім знову виринула в напрямку Ченктонбері-Рінга; вдалині блиснуло море, яструб ширяв між ними і сонцем, і його криваво-руді крила здавалися вогненно-червоними. Джон нестямно любив птахів і міг годинами спостерігати за ними, а що він мав пильне око й добру пам'ять на цікаві для нього речі, то, коли йшлося про птахів, його, може, й варто було послухати. Але на Ченктонбері-Рінгу не чути було птахів: його великий храм — буковий гай — в цю ранню пору здавався мертвим і холодним; вийшовши із затінку дерев знову на сонце, вони відчули полегкість. Тепер настала черга Флер. Вона завела мову про собак, про те, як жорстоко з ними поводяться. Хіба ж можна тримати їх на цепу! Якби її воля, вона б шмагала різками тих людей, що так роблять. Джона здивував цей категоричний прояв гуманних почуттів. Виявляється, вона знала собаку, якого сусідній фермер тримав на цепу в закутку свого пташника за будь-якої погоди, аж поки пес зовсім охрип від гавкання!
— Найбільше мене обурює те,— палко мовила вона,— що якби бідолаха не гавкав на кожного перехожого, то його б не тримали на припоні. Ні, що не кажи, а людина — підла істота. Я двічі потай відв'язувала його; обидва рази він мене мало не вкусив, а потім шаленів з радощів, але опісля він завжди прибігав додому, і його знову припинали. Якби моя воля, я б посадила на цеп того фермера.— Джон побачив, як блиснули її зуби й очі.— Я б випекла йому на лобі слово: "Тварюка". Щоб знав, як мучити бідолашного пса!
Джон погодився, що це була б йому добра наука.
— До всього цього,— сказав він,— їх спонукає почуття власності. Останнє покоління думало тільки про власність; тому й вибухнула війна.
— О!— вигукнула Флер.— Мені таке ніколи не спадало на думку. Мої і твої родичі посварилися через власність. А вона ж є у всіх нас — принаймні твої батьки, здається, багаті.
— Атож! На щастя. Я навряд чи зумів би заробляти гроші.
— Якби вмів, то не сподобався б мені.
Джон боязко взяв її під руку.
Флер почала наспівувати, дивлячись просто себе:
Джон украв десь порося
І на цьому пісня вся.
Джон несміливо обняв її рукою за стан.
— Ти ба, який швидкий,— спокійно мовила Флер.— Ти часто так робиш?
Джон опустив руку. Але Флер засміялася, і його рука знову лягла на її талію. Флер заспівала:
Я вирушу в гори на бистрім коні.
Хто смілий поїде зі мною?
Хто буде супутником вірним мені...
— Співай, Джоне!
Джон підхопив пісню. До них приєдналися жайворонки, дзвіночки отари і ранковий передзвін з далекої церкви в Стейнінгу. Вони співали пісню за піснею, аж поки Флер сказала:
— Господи, як я зголодніла!
— Ой, це я винен.
Дівчина глянула йому в очі.
— Джоне, ти чудовий хлопець.
І вона ліктем притиснула його руку, що обіймала її. Джон мало не поточився від щастя. Жовто-білий пес, що гнався за зайцем, змусив його опустити руку. Вони провели очима пса й зайця, які помчали схилом униз. Флер зітхнула:
— Він його не спіймає, слава богу! Котра година? Мій годинник зупинився. Забула завести його.
Джон поглянув на свій годинник.
— От диво!— вигукнув він.— І мій зупинився.
Вони рушили далі, тримаючись за руки.
— Якщо роси немає,— запропонувала Флер,— то посидьмо на траві.
Джон скинув куртку, і вони посідали на ній поряд.
— Ось понюхай! Справжній чебрець.
Він знову обняв її, і вони посиділи мовчки кілька хвилин.
— От дурні!— вигукнула Флер і схопилася на ноги.— Ми жахливо запізнимося, стоятимемо перед ними ні в сих ні в тих і зразу збудимо підозру. Ось що, Джоне: ми просто вийшли прогулятися перед сніданком і заблукали. Гаразд?
— Гаразд,— погодився Джон.
— Це важливо. Нам чинитимуть усілякі перешкоди. Ти добре вмієш брехати?
— Здається, не дуже. Але я спробую.
Флер насупилась.
— Знаєш,— сказала вона,— я гадаю, нам не дозволять дружити.
— Чому?
— Я вже тобі казала.
— Але ж це безглуздя.
— Так, але ти не знаєш мого батька.
— Мабуть, він тебе дуже любить.
— Розумієш, я єдина дочка. І ти єдиний син — у своєї матері. Так прикро! Від одинаків завжди сподіваються чогось надзвичайного. Поки їхні сподівання виконаєш, устигнеш померти.
— Так,— пробурмотів Джон,— життя жахливо коротке. А хочеться жити вічно і все спізнати.
— І всіх любити?
— Ні!— вигукнув Джон.— Любити я хотів би тільки один раз — тебе.
— Та невже! Як воно в тебе швидко! О, дивися, крейдяний кар'єр; звідси недалеко і додому. Біжімо!
Джон побіг слідом, злякано міркуючи, чи не образив він її.
Крейдяний кар'єр був сповнений сонячного проміння і дзижчання бджіл. Флер відкинула з чола волосся.
— Ну,— мовила вона,— на всякий випадок дозволяю тобі поцілувати мене, Джоне.
Вона підставила щоку. У захваті він припав до цієї гарячої і ніжної щоки.
— Не забудь: ми заблукали. Решту, по змозі, залиш мені. Я сердито дивитимусь на тебе; так буде певніше. І ти спробуй дивитися на мене вовком.
Джон похитав головою.
— Не можу.
— Ну заради мене. Хоча б до чаю.
— Здогадаються,— похмуро промовив Джон.
— Спробуй якось. Бачиш? Ось ми і вдома. Помахай капелюхом. Ах, ти не маєш його. То я гукну. Відійди трохи від мене й насупся.
Хвилин через п'ять, заходячи в дім і суплячись якомога невдоволеніше, Джон почув у їдальні її дзвінкий голос:
— Ой, я просто вмираю з голоду! Подумати тільки: збирається стати фермером, а сам заблудився! Бовдур, та й годі!
IX. ГОЙЯ
Сніданок закінчився, і Сомс пішов у картинну галерею, що містилася на горішньому поверсі його будинку біля Мейплдергема. Йому, як казала Аннет, "було тоскно". Флер іще не повернулася додому. Її чекали в середу, але вона повідомила телеграмою, що приїде в п'ятницю, а в п'ятницю сповістила, що прибуде в неділю; тим часом приїхала її тітка, і її кузени Кардігани, і цей Профон, і всі нудилися, бо бракувало Флер. Сомс стояв перед Гогеном — найвразливішим місцем своєї колекції. Він купив цю потворну велику картину разом з двома ранніми Матісами ще перед війною, бо тоді всі просто схибнулися на постімпресіоністах. Сомс міркував, чи не звільнить його від них Профон,— цей чолов'яга, здається, не знає, куди подіти гроші,— коли позаду пролунав сестрин голос: "Як на мене, Сомсе, це жахлива картина",— і, озирнувшись, він побачив Вініфред, яка підійшла до нього.
— Справді?— сухо відказав він.— Я дав за неї п'ятсот фунтів.
— Невже! Жінка така не буває, навіть як вона чорношкіра. Сомс невесело всміхнувся.
— Ти прийшла не для того, щоб сказати це.
— Ні. Ти знаєш, що Джоліонів хлопець саме гостює у Вела і його дружини?
Сомс рвучко обернувся.
— Що?
— Та-ак,— протягло мовила Вініфред,— він житиме в них: вивчає сільське господарство.
Сомс одвернувся й почав міряти кроками кімнату, але сестрин голос переслідував його:
— Я попередила Вела, щоб ні йому, ні їй не проговорився про давні справи.
— Чому ж ти мені раніше не сказала?
Вініфред знизала повними плечима.
— Флер робить усе, що їй заманеться. Ти завжди їй потурав. Та й що ж тут страшного, любий мій?
— Що страшного! — процідив Сомс.— Вона... вона...
Він прикусив язика. Юнона, хусточка, очі Флер, розпитування, а тепер ці затримки — симптоми здавалися йому такими зловісними, що, вірний своїй вдачі, він не міг висловити своїх побоювань.
— Здається мені, ти надто обережний,— почала Вініфред.— На твоєму місці я б нічого не приховувала від неї. Безглуздо думати, ніби дівчата тепер такі самі, як і колись. Звідки, не скажу, але знають вони, очевидно, все.
Незворушне обличчя Сомса конвульсивно смикнулося, і Вініфред квапливо додала:
— Якщо тобі важко говорити про це, то я можу взяти на себе.
Сомс похитав головою. Поки в цьому не було нагальної потреби, думка, що його улюблена дочка довідається про ту давню ганьбу, надто тяжко вражала його гордість.
— Ні,— сказав він,— тільки не тепер. І ніколи, як буде можливо.
— Дурниці, брате. Сам знаєш, які люди.
— Двадцять років — довгий час,— сказав Сомс.— Хто про це пам'ятає, крім нашої рідні?
Вініфред промовчала. Що далі, то дужче вона прагнула миру й спокою, яких замолоду позбавив її Монтегю Дарті. А оскільки картини завжди діяли на неї гнітюче, незабаром вона пішла вниз, у вітальню.
Сомс пройшов у куток, де поряд висіли його справжній Гойя і копія фрески "La vendimia". Поява у нього картини Гойї може бути яскравим прикладом того, як заплутується в павутинні власницьких потягів і пристрастей барвистокрилий метелик — людське життя. Прадідові високородного власника картини вона дісталася під час одного з походів у Іспанію — шляхом відвертого грабунку.