Ярмарок Суєти

Вільям Теккерей

Сторінка 137 з 157

Гафа, генерал-майора бомбейської армії; місіс Пайс, дружину директора Пайса, і т. д. Ми швидко звикаємо до змін у житті. Згадувану карету щодня подавали на Гілспай-стріт; згадуваний служник у ґудзиках вилазив на пе­редок і зіскакував з нього, розносячи Еміліїні та Джозові візитні картки; у визначений час Еммі й карета вирушали до клубу, щоб забрати Джоза й вивезти його на свіже по­вітря, або ж у неї вмощували старого Седлі, й Еммі возила його на прогулянку в Ріджентс-парк.

Покоївка, карета, візитна книжка й паж у ґудзиках скоро стали для Емілії такими звичними, як раніше— скромні щоденні обов'язки в Бромитені. Вона пристосувалася до всього цього так само, як колись — до того, що тепер залишила. Якби доля призначила Емілії бути герцогинею, вона б і тоді вияви­лася на своєму місці.

Дами з Джозового кола одноголосно визнали, що вона досить приємна молода особа,— нічого особливого в ній нема, вона мила й таке інше.

Чоловікам, як завжди, подобалася щира привітність Емі­лії та її прості, але делікатні манери. Галантні чепуруни з Індії, які приїхали додому у відпустку,— вусаті, неймовірно видженджурені й обвішані ланцюжками молодики, що їздили в елегантних бричках, постійні відвідувачі теат­рів і пожильці вест-ендських готелів,— обожнювали місіс Осборн, радо кланялися їй, коли вона їхала Парком у ка­реті, і були потішені, коли їм випадала честь відвідати вранці Емілію. А одного разу майор Доббін застав tête-à-tête з Емілією самого лейб-гвардійця Суонкі, небезпечного юнака, найбільшого дженджика в цілій індійській армії, що перебував у відпустці: він дуже дотепно й красномовно змальовував їй полювання на кабанів. Після того він довго розповідав про одного проклятущого офіцера, що вічно товчеться в домі Джоза Седлі,— такого довготелесого, ху­дого, підстаркуватого дивака, черствого сухаря, присут­ність якого просто дратує, коли людині хочеться погово­рити з господинею.

Якби в Доббіна було більше шанолюбства, він неодмін­но приревнував би Емілію до такого небезпечного моло­дого чепуруна, як цей чарівний бенгальський капітан. Та Доббін був надто простодушний і благородний, щоб підо­зрівати Емілію. Він радів, що інші чоловіки уважні до неї і що всі нею захоплюються. Адже майже від самого її одру­ження люди кривдили її і не вміли цінувати. Йому було приємно бачити, як ласкаве ставлення виявляло все най­краще, що було в натурі Емілії, і як вона розцвіла, відколи їй стало краще жити. Кожен, хто цінував Емілію, хвалив Доббіна за його розважливість — якщо тільки про зако­ханого можна сказати, що він взагалі буває розважливий.

Після того як Джоза відрекомендували при дворі — будьте певні, що він з'явився туди як вірний підданець свого володаря (спершу показавшись у повному придвор­ному костюмі в своєму клубі, куди майор Доббін заїхав за ним у досить приношеному мундирі),— він, хто й так завжди був монархістом і прихильником Георга IV, став таким ревним торі і підпорою держави, що вирішив, неод­мінно взяти й Емілію на один з королівських прийомів. Йому навіть почало здаватися, що його обов'язок — під­тримувати суспільний добробут і що монарх не буде щасливий, поки Джоз Седлі та його родина не зберуться біля нього в Сент-Джеймському палаці.

Еммі засміялася й спитала:-Може, мені надіти родинні діаманти, Джозе?-"Як було б добре, коли б ви дозволили мені купити вам діаманти,— подумав майор.— Аби тільки знайшлися такі, що були б гідні вас".

Розділ LXI У ЯКОМУ ГАСНУТЬ ДВІ СВІЧКИ

Настав день, коли пристойним, пишним розвагам, яким віддавалася родина містера Джоза Седлі, стала на заваді подія, що трапляється в багатьох домах.

Підіймаючись з вітальні у своєму будинку сходами нагору, ви, певне, по­мічали невелике склеписте вікно в стіні просто перед вами: воно пропускає світло на сходи між третім повер­хом і четвертим (де звичайно містяться дитяча кімната й комірчини для челяді), а крім того, має ще й інше ко­рисне призначення, про яке вам можуть сказати поміч­ники грабаря. Вони ставлять під те склепіння труну або розвертають її там, щоб не потривожити холодного тліну людини, яка спочиває в чорному ковчезі.

Те склеписте віконце на третьому поверсі лондонських будинків, освітлюючи вгору і вниз сходову клітку, панує над головною магістраллю дому, якою користуються меш­канці будинку. Нею ще до схід сонця обережно сходить до кухні куховарка чистити свої каструлі й сковороди; нею молодий син господарів, залишивши внизу чоботи, скрада­ється вдосвіта до своєї кімнати після веселої ночі в клубі; нею спускається вниз панночка в мереживі й стрічках,— вона шелестить пишними мусліновими спідницями і сяє вродою, готова здобувати перемоги на бенкеті; нею з'їздить малий Томмі, воліючи користуватися поруччям і нехту­ючи небезпеку; нею чоловік ніжно несе вниз на своїх ду­жих руках усміхнену молоду матір, упевнено ступаючи із східця на східець у супроводі доглядачки з пологового будинку того дня, коли лікар скаже, що чарівна пацієнтка може зійти вже до вітальні; нею плентається вгору до своєї комірчини Джон, позіхаючи над тріскучим промінчиком лойової свічки, щоб потім, удосвіта, зібрати все взуття, яке чекає на нього в коридорах. Цим шляхом носять уго­ру і вниз немовлят, водять старих, ним урочисто про­стують гості до бенкетної зали, священик іде на хрестини, лікар — до кімнати хворого, а помічники грабаря — на верхній поверх. Яке mémento про життя, смерть і марноту всього земного ці сходи й склеписте вікно над ними, коли добре подумати, сидячи там і дивлячись на сходову кліт­ку! І до вас, як і до мене, друже мій у блазенському ко­стюмі, підійметься востаннє лікар. Доглядачка загляне, розсунувши запинало, та ви вже цього не помітите,— а тоді відчинить вікна і провітрить кімнату. Ваші близькі спустять завіси у вікнах з чільного боку будинку й пере­беруться в задні кімнати, потім пошлють по вашого ад­воката й по інших людей у чорному і т. д. Ваша комедія буде зіграна до кінця, як і моя, і нас відвезуть — ох, як далеко від тих сурм, голосіння й нещирих мін! Коли ми аристократи, на наше останнє пристановище почеплять жалобні герби з позолоченим херувимом і написом, що ми знайдемо "спокій на небі". Ваш син умеблює будинок наново або, може, найме його комусь, а сам перебереть­ся в якийсь модніший квартал; ваше прізвище наступного року з'явиться в списку "померлих членів" вашого клубу. Хоч як гірко вас оплакуватимуть, проте вашій удові захо­четься, щоб її жалобна сукня була гарно пошита; куховар­ка пошле когось нагору чи сама прийде спитати відносно обіду; живим скоро набридає дивитися на ваш портрет над каміном, його заберуть з почесною місця, щоб пові­сити там портрет сина, який обійняв владу.

За ким із померлих найбільше плачуть? Мені здається, що за тим, злю за життя найменше любив своїх ближніх. Смерть дитини викликає такий відчай і такі сльози, яких ніхто шкода не побачить, коли настане ваш кінець, ша­новний читачу. Смерть немовляти, яке ще добре не впіз­нає вас і легко може забути за тиждень, пригнітить вас дужче, ніж утрата найближчого приятеля або вашого первістка — такого самого дорослого, як ви, що вже має власних дітей. Ми суворі до Годи та Сімєона, але наймен­шого, Веніаміна, безтямно любимо й жаліємо. І якщо ви старі, читачу,— старі й багаті або старі й убогі,— то одного чудового дня ви подумаєте; "Усі мої близькі дуже ласкаві до мене, але вони не вельми жалкуватимуть , коли я помру. Я дуже багатий, і вони чекають на мою спадщину". Або; "Я дуже вбогий, і вони стомились утримувати мене".

Тільки-но скінчився термін жалоби після смерті місіс Седлі, тільки-но Джоз устиг скинути чорне вбрання і вдяг­тись у свої улюблені яскраві жилети, як для всіх, хто ото­чував містера Седлі, стало видно, що назріває нова подія і що старий скоро вирушить на пошуки дружини в ту похмуру країну, куди вона пішла раніше за нього.

Здоров'я мого батька,— врочисто казав у своєму клу­бі Джоз Седлі,— не дозволяє мені давати бучних обідів у цьому сезоні. Та коли ви, шановний Чатні, просто за­йдете до мене о пів на сьому й пообідаєте зі мною та ще з двома чи трьома приятелями з нашого товариства, я зав­жди радий буду вас бачити.

Отож Джон та його знайомі мовчки обідали й пили своє бордо, а тим часом на третьому поверсі пересипалися останні піщинки в часомірі життя старого. Взутий у м'які капці дворецький приносив до їдальні .вино, після обіду гості сідали грати в парти, інколи до них приєднувався Доббін, часом униз сходила й місіс Осборн, коли її хворий влаштовувався на ніч і його огортав той леткий, неспокій­ний сон, що відвідує постіль старих людей.

За той час, що старий Седлі лежав хворий, він дуже прихилився до дочки. Він брав ліки і .їжу лише з її рук. Емілія майже нічого більше не робила, тільки доглядала батька. її ліжко було присунуте до самих дверей його кім­нати, що стояли відчинені, і вона схоплювалася від най­меншого звуку "чи шурхоту, який долинав з постелі веред­ливого хворого. Хоч треба віддати йому належне: він годи­нами лежав тихо, не ворушився, щоб не збудити своєї ласкавої й дбайливої доглядачки.

Він тепер любив свою дочку так ніжно, як любив п хіба що дитиною. А ця проста істота була особливо гарна, коли покірно виконувала свій дочірній обов'язок.

"Вона з'яв­ляється в кімнаті тихо, мов сонячний промінь",— думав Доббін, спостерігаючи, як Емілія заходить до батька й ви­ходить з його кімнати. Коли вона нечутно й граційно пора­лася біля хворого, на обличчі в неї світилася ласкава ніж­ність. Хто не бачив на обличчях жінок тихого, ангельського сяйва любові і співчуття, коли вони доглядають дітей або хворих?-Розвіялась таємна ворожнеча, що тривала кілька років, і відбулося мовчазне примирення. В ті останні години свого життя старий, зворушений любов'ю і добротою доч­ки, забув усі ті провини, всі кривди, яких зазнав від неї і про які вони з дружиною не раз говорили довгими но­чами: як Емілія відмовилась від усього задля дитини, яка була байдужа до старих, нещасних "батьків і думала тільки про свого хлопця, як нерозважно, безглуздо поводилась, коли від неї забрали Джорджі. Старий Седлі забув усі ці звинувачення, коли підбивав останній підсумок своєму життю, і віддав належне ніжній, покірній мучениці.

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(