Зморені і без особливого порядку мані-пули розташовувалися на нічліг, а Ратибор і роські сотники рахували легіонерів з такою ж точністю, з якою Рикіла лічив їх самих на дунайській переправі.
Піхота старого Риму не лягала спати, поки не був викопаний рів довкола табору, поки земляний насип не їжачився рогатками з гострого кілля, поки табір-фортеця не закривався трьома ворітьми. Потім, звикнувши грати імператорами, солдатська вольниця звільнила себе від важкої нудної щоденної роботи. Хоча захлялі духом юстиніанські легіони і відучилися розпоряджатися престолом імперії, та завойоване раніше збереглося, і в походах солдатів можна було змусити окопатися лише при очевидній небезпеці.
Підходив обоз на биках, маніпули розбирали припаси. Потягло димком з-під казанів. Сонце хилилося до Родопів. Поволі, поволі поповзли маленькі загони — нічний караул, зупинками позначаючи межу табору.
В тихому повітрі табірний дим не покидав місце стоянки. Скоро дим разом з нічною млою від Гебра втопив ромеїв у блідому озері спокою і сну.
Похідний князь Ратибор, і старий Крук, який покинув заради нападу на імперію князь-старшинство в колишньому роді зрадника Плавика, та всі інші старші, на кому лежала відповідальність перед Россю за цілість війська, не з легким серцем переступили імперський кордон. У себе росичі встигли перепочити від щорічного страху перед Степом. Ромейська імперія і далі уявлялася кам'яним громаддям, в якому на золоті і сам в золоті сидів базилевс Теплих морів, а його охороняло непереможне військо-ле-гіон.
Десять років князь Всеслав не полишав думки про похід на імперію, десять років засилались вивідники до уголичів, до тиверців і поверталися до князя з невагомою здобиччю розповідей про ромеїв.
Добре в бою старому, досвідченому вершникові, коли під ним молодий кінь. Він і стримає його запал, і спрямує за своєю волею. Ратибор вів сотні молодих росичів, сповнених сили, завзяття, молодецтва. Перемога під Новоюстиніаною переконала військо в перевазі над ромеями. Отут і треба міцніше взяти поводдя в руки.
З обачністю, в якій жив страх перед невідомістю, Ратибор вступив у битву з легіоном Геракледа. Він пильно стежив за ромеями, коли вони йшли до смертної для них галяви.
Могутньо вони йшли. У твердих латах, у твердому строю. Хоробро стояли під стрілами. Хоробро хотіли напасти, правильний був їхній порив. І раптом вони враз зламалися, наче гнилий сук. І своїх потім зрадили. Правду казав Малх: у ромея серце підточене, як червиве яблуко. Імперія — золотий плід, твердий тільки зверху.
Шість тисяч імперських солдатів лягли спати у відкритому таборі. Місце зручне, відкрите місце.
Коли засяяли зорі, Ратибор пішов із сотниками, з півсо-тенними старшими розвідувати підходи до ромеїв.
Були з похідним князем давні товариші Мстиша, Муж-ко. Був сивовусий Дубок, колишній воєвода бувших ілвичів, нині невіддільних від росичів.
З молодих сотників Ратибор виділяв Мала. Доглядач-нянька князь-старшини Велимудра виріс у славного воїна.
Обнишпорюючи землю, помічаючи пеньок, кущик, деревце, роські старші так близько підходили до ромейських вартових, що могли б живцем заарканити.
Росичі вміли скрадатися мишею, уміли залишатися не поміченими для справжньої дичини. На тому виростали.
З тих часів, як людина почала селитися в рівнинах, вовк навчився ночами підходити до житла. Здавна собака знав, що людина в темряві для нього погана захисниця. Чуючи вночі сильного і розумного ворога, собака відступав.
Перед світанком вовки йшли собі. Собаки сміливішали, але ще не зважувалися покинути огорожі жител.
У цей час — між вовком і собакою — роські сотні, ведучи коней на поводі, згуртовувалися на узліссях з півдня від імперського табору.
Старанням префектів провінцій в обидва боки від імперських доріг очищалися від кущів і дерева смуги на кілька стадій. Мандрівників позбавляли затінку, зате вирубка лісу ставала на заваді злочинним підданим влаштовувати засідки на підданих закону покірних. Гори виступали притулком розбійникам-скамарам, які іноді нападали навіть на каравани, що йшли під охороною солдатів.
Патрикій Кирило відвів легіонам табір уздовж Гебра, за межею імперської дороги, яка виступила кордоном для нічних караулів.
Літня ніч коротка. Солдати спали під охороною охоплених дрімотою постів.
Світає. Уже можна розрізнити пальці рук. Видно нашорошені вуха коней. Коняче око темне, як ніч. Рука лягає на кінський храп, готуючись затиснути ніздрі, щоб кінь не виказав іржанням.
За дорогою спалахнув перший вогник. Ромейському куховарові не спиться. Він роздмухує жаринки, заховані з вечора під попелом.
Пошепки передається слово наказу. Поволі піднімається нога. Носок знайшов стремено. Поштовх — вершник у сідлі. Коні переступають з ноги на ногу хвилюючись. І підводять задні ноги, готуючись.
Ось і княжий свист, від якого зараз посиплеться листя з ромейських дерев.
Здригнулися караульні. І страшні, примарні сни вмить майнули перед заплющеними очима легіонерів, які ще вільно собі дрімали.
Над рікою лежав туман, туман закривав фракійську низовину, і табір здавався берегом Теплого моря.
Земля рвонулася під копитами. Пружно-слухняна, вона, мов тятива, метнула вершників.
Стрибок, стрибок, стрибок! Коні, занудившись у тягучому чеканні, змагаються між собою в запалі пристрасного пориву.
— Рось! Рось! — і ще і звідусюд: — Рось, Рось, Рось, Рось!
Якась лише мить. І ось розгорнуті сотні вже пронизали ніби й широке, і таке маленьке для кінних поле між гірським узліссям та дорогою.
Пронизали, прострелили собою і пішли, пішли табором. По ромеях, над ромеями, крізь ромеїв.
Страшний вигляд летючої кінноти. Вершник велетенський. Його натиск нестримний. Пішого перемагає почуття власної беззахисності.
Ромейська піхота вміла зустрічати кінноту, пускаючи дротики з тісного строю, перший ряд якого брав коней на піки важких списів. Кирилові легіони не мали часу.
Нічна варта була розчавлена, як молотом на кувадлі. Бувалі солдати, скрутившись у клубок, кидалися на землю. Кінь, як смерті, боїться упасти і, поки не очманіє в битві, не наступить на м'яке людське тіло. Ті, що розгубилися, втікали в марній надії врятуватися від кінних.
Спина, товста від панцира. Стирчать бокові застібки, як пальці. Розчепірені руки орють повітря. Часто, часто, та наче на одному місці тупцяють ноги. Темна смуга шкіри під світлою каскою над вирізом панцира. Удар. Труп.
Гнані вітром війни, роські сотні взяли табір і з дороги, і вздовж ріки.
У бою під Новоюстиніаною росичі показали уголичам незрівняну майстерність стрільби. Не було зараз уголичів, щоб було кому помилуватися вершниками.
Росичі отримали від ромеїв перший урок — імперський солдат не вміє стріляти і не встоїть перед луком. Нині засвоювали другий — легіони не вміють спочивати табором.
З мечами в обох руках Ратибор ніби легкими вдарами збив трьох чи чотирьох ромеїв, які зухвало спробували стати на заваді своїй Долі.
Мало хто в таборі встиг просунути руки в панцир. Тільки дехто взявся за зброю. Всюдисущі вершники були незчисленні, немов військо архангелів, що спало з неба як відплата за гріхи християн.
У жаху прудкі ноги. Багато ромеїв здогадалися шукати порятунку в Гебрі. Гірська річка не була повновода в сухі дні літа, зате швидка. Хтось тонув, чи то не вміючи плавати, чи кинувшись у воду зі зброєю.
Зі свистом, з гейкотом, як гонять неслухняний табун, росичі батогами гнали геть з табору юрби полонених, щоб ті не встигли, отямившись, взятися за зброю, яка була розкидана скрізь, наче тріски й сучки на рубці лісу. В таборі залишилися тіла нерозумних чи повільних думкою. /
— Куди полон дівати? — спитав Крук похідного князя.— їх разів у чотири більше за нас. Не впасеш таку отару. Уголичів немає, щоб їм продати. Нам вони ні до чого. Годувати їх чи що! А чи не побити їх, марно часу не гаючи?
— Сам ти їх не посічеш, Старий,— відповів Ратибор.— А він,— князь вказав на Мала,— чи й буде тобі допомагати? Спитай його.
Мал відвернувся. Шрам на обличчі підтягував верхню губу, настовбурчуючи вус; ніхто не сказав би, чи це сміється молодий сотник, чи просто слухає.
Махнувши батогом, Мал відповів із зневагою:
— Оцих ось бити! Якби вони були хозарами...
5
На високому коні під сідлом з крутою лукою, в обладун-ку, травленому горіховою фарбою, Малх нічим не відрізнявся б від росичів, якби в нього не було чорних брів, якби не було чорних вусів, хоч і посріблених сивиною.
Як і всі, Малх голив щоки і підборіддя. За два десятки років вуса відросли косами, пухнасті кінці яких діставали до грудей. Малх навчився по-роськи їздити, справі легшій, ніж стрільба з лука, кінь під ним ішов, слухаючись волі вершника.
Малх прочісував юрби полонених в пошуках начальників. Перед ним шарахалися, як барани, в стадній конвульсії страху. Поранені перев'язувалися обривками тунік і хітонів. Деякі отупіло дивилися на кров, що сочилася з порізу гострим клинком. Розкошлане волосся, спотворені обличчя з розкритими ротами. Дуже багато було напівголих. Баса-мани від канчуків багрово спухали на зарослих грудях, волосатій спині.
Звикнувши бути жорстокими і отримувати жорстокість навзаєм, несподівано розбуджені і кинуті враз на край існування між смертю і рабством, солдати стали слабші, лякливіші від дітей.
— Де комеси? Легати? Центуріони? — запитував Малх. Його не розуміли.
Хтось плакав, стогнав. Інші лежали чи сиділи, обхопивши голову руками, переживаючи час не знаного раніше жаху. Те, що сталося, ще не усвідомлено, надія вже втрачена. Лихові ніби не довіряють, як не одразу змиряється з пригодою той, хто втратив близького.
Легіони були природним дзеркалом імперії: безправ я, розрив зв'язків, себелюбство, самотність перед Владою, самотність перед богом, смиренність замість волі.
Легіони були здатні в руках умілих начальників до сміливого натиску: в бою солдат хоче чи не хоче, але захищає своє життя в прагненні вбити противника. Так само були здатні легіони втрачати самовладання, втікати, віддаючи себе на винищення, і переходити на бік противника. Легіонам імперії був потрібний поступовий рух. Вони досить стійко оборонялися в фортецях і погано — в полі. Відступати не вміли. Оточення війська навіть малими силами перетворювало стрій на отару.
Малх почув взивання пристрасної молитви:
— Боже великий, зглянься над грішником! Боже правічний, змилуйся! Прости мене, всемогутній! Храм, храм обіцяю тобі! Храм! Храм! Допоможи ж мені, Владико неба й землі! Вірую, вірую, вірую!
Вірування росичів дали душі Малха ясність, якої він раніше не знав.