Але це зовсім нецікаво для вас. Між цими двома гордими особами – матір'ю і сином – провалля тепер ще більше, ніж раніше. Нема майже ніякої надії, що колись зникнуть їхні нещасні незгоди; в обох характери однакові, і час робить їх ще більш впертими та непохитними. Звичайно, і це зовсім нецікаво для вас, але це вступ до того, що я хочу сказати вам. Цей диявол, з якого ви робите янгола, – я кажу про нікчемне дівча, яке він відшукав у прибережному намулі, – тут вона пильно глянула на мене своїми чорними очима і гнівно підвела палець, – вона, можливо, ще жива; бо, здається мені, деякі низькі істоти нелегко вмирають. Якщо вона справді жива, то ви схочете, щоб така коштовна перлина була відшукана і взята під опіку. Цього й ми бажаємо для того, щоб він більше не зазнавав небезпеки стати знову її здобиччю. У цьому в нас з вами спільні інтереси; і ось чому я, хоч і бажаю їй усякого лиха, що його здатна відчути така груба істота, послала за вами, аби повідомити вас про все, що ви чули.
Зі зміни виразу її обличчя я зрозумів, що позаду мене хтось підходить до нас. То була місіс Стірфорс; вона простягла мені руку холодніше, ніж раніше; її поведінка стала надзвичайно гордою; а проте я помітив, – і ця обставина дуже зворушила мене, – що в ній ще не зникли спогади про мою колишню любов до її сина. Вона дуже змінилася. Її ніжна постать трохи згорбилася, прекрасне обличчя було помережане глибокими зморшками, а волосся майже зовсім побіліло. І все ж таки вона ще була вродливою. Її світлі очі все ще випромінювали той гордий погляд, який осяював сни мого дитинства.
– Чи все відомо містерові Копперфілду, Розо?
– Все.
– Він вислухав самого Літтімера?
– Так, я пояснила йому, чому ви цього бажаєте.
– Ви добра дівчина. Я іноді листуюсь із вашим колишнім другом, сер, – додала вона, звертаючись до мене, – але це не відновило в ньому почуття обов'язку і синовньої пошани. Тому нема в мене іншої мети, крім тієї, про яку вас повідомила Роза. Якщо відбудуться події, що полегшать страждання того скромного чоловіка, якого ви приводили сюди (я йому співчуваю, більше нічого не можу сказати), і мій син врятований буде від небезпеки знову потрапити в тенета підступного ворога, то так буде добре!
Вона випросталась і нерухомо дивилась у безмежну далечінь.
– Мем, – сказав я чемно, – я розумію. Запевняю вас, що я не чинитиму всупереч вашим намірам. Але я мушу сказати навіть вам, знаючи цю покривджену сім'ю з дитинства, що коли ви гадаєте, ніби ця глибоко ображена дівчина не була жертвою жорстокого обману і не згодиться скоріше вмерти сто разів, ніж прийняти склянку води з руки вашого сина, то ви жахливо помиляєтеся.
– Досить, Розо, досить! – сказала місіс Стірфорс, коли та хотіла зробити якесь зауваження. – Це байдуже. Хай буде так. Кажуть, що ви одружилися, сер?
Я відповів, що деякий час тому одружився.
– І ви щасливі? До мене нечасто доходять новини, бо я живу тихим життям, але я чула, що ви починаєте набувати популярності.
– Мені дуже щастило, – сказав я, – і моє ім'я іноді згадують у журналах з деякою похвалою.
– У вас немає матері? – спитала вона трохи м'якшим голосом.
– Ні.
– Шкода, – відповіла вона. – Мати пишалася б вами. На добраніч.
Я взяв руку, простягнуту до мене з виглядом непорушної гідності. Вона була спокійна, ніби мир і тиша панували в її душі. Здавалося, гордість цієї жінки здатна була втихомирити навіть її пульс і накинути на її обличчя покривало спокою, крізь яке вона дивилась у далечінь.
Ідучи від них вздовж тераси, я не міг не помітити, як погляди цих жінок нерухомо втуплені були туди, де горизонт ставав дедалі темнішим. Де-не-де блимали ліхтарі у віддаленому місті, а на східній частині неба все ще видно було бліду смугу світла. Але з ближньої рівнини здіймався пар, що набирав вигляду озера, і, зливаючись з темрявою, готовий був, здавалось, охопити їх виром води. Не без причини згадую я про цю обставину і не без остраху уявляю собі цю картину; перш ніж я знов зустрівся з ними, бурхливе море здійнялося біля цих гордих істот.
Обміркувавши те, що мені розповіли, я визнав за потрібне повідомити про це містера Пеготті. Наступного вечора я приїхав до Лондона, щоб відшукати його. Він безнастанно блукав скрізь з єдиною незмінною метою – відшукати свою племінницю; але частіше за все бував він у Лондоні. Нерідко бачив я, як на світанку ходив він від вулиці до вулиці, відшукуючи серед людей, що виходили з дверей у цей пізній час, ту, яку він бажав і боявся знайти.
Він винаймав кімнатку над тією бакалійною крамничкою на Генгерсфордському ринку, про яку не раз я згадував у своїй розповіді, і звідки він почав свою мандрівку. Сюди й скерував я свої кроки. Розпитавши про нього в інших мешканців, я довідався, що він ще не виходив з двору, і що його можна побачити в кімнаті нагорі.
Він сидів і читав біля вікна, де в нього було кілька горщиків з квітами. Кімната була дуже чиста й охайна. Я одразу помітив, що вона завжди підтримувалась у такому стані, щоб кожної хвилини прийняти бідолашну дівчинку, і що він ніколи не виходив з двору без думки про можливість повернутися додому зі своєю племінницею. Він не чув мого стукоту в двері і підвів очі тільки тоді, коли я поклав руку йому на плече:
– Мастере Деві, спасибі, сер. Я вдячний від усього серця, що ви відвідали мене! Та сідайте! Ви дорогий гість, сер!
– Містере Пеготті, – сказав я, сідаючи на стілець, що його він підсунув мені. – Не очікуйте багато, але я почув деякі новини.
– Про Ем'лі?
Він судомно притиснув руку до рота, зблід і пильно глянув на мене.
– Невідомо, де вона, але вона вже не з ним.
Він мовчки слухав мою розповідь. Я добре пригадую вираз гідності, навіть краси, якими вразило мене його терпляче і суворе обличчя, коли він сидів, опустивши очі і спершись лобом на руку. Він не переривав мене жодним запитанням і мовчки вислухав все до кінця. Здавалося, він увесь цей час стежив тільки за її постаттю, і будь-який інший образ зникав з його уяви.
Коли я завершив розповідь, він закрив рукою очі і продовжував зберігати глибоку мовчанку. Я тим часом розкрив вікно і розглядав квіти.
– Якої ви думки про це, мастере Деві? – спитав він нарешті.
– Я гадаю, що вона жива, – відповів я.
– Не знаю. Може, перший удар був занадто міцний, її палке серце... Вона завжди так любила говорити про блакитну воду. Чи могла вона подумати, що знайде в ній свою могилу.
Він вимовив це задумливим, тихим, моторошним голосом і пройшовся по кімнатці.
– А все ж таки, – додав він, – мастере Деві, я відчуваю, що вона жива. Щось говорить мені, уві сні та наяву, що я знайду її. Ця надія додавала мені сил і гнала мене шукати далі. Не вірю, щоб надія обдурила мене. Ні, Ем'лі жива!
Він твердо притиснув руку до столу, і рішучим стало його засмагле обличчя.
– Моя племінниця, Ем'лі, жива, сер! – з певністю сказав він. – Не знаю, звідки я довідався про це і як, але щось каже мені – вона жива.
З таким натхненням вимовив він це. Я почекав кілька секунд, щоб дати йому змогу вислухати мене з непідробною увагою, потім виклав йому заходи, що їх обміркував минулої ночі й визнав за потрібне вжити в даному випадку.
– Ну, мій любий друже... – почав я.
– Дякую, дякую, милостивий сер, – сказав він, хапаючи обома руками мою долоню.
– Дуже ймовірно, що вона повернеться до Лондона, бо де ще їй зручніше ховати своє нещастя від цікавих очей, як не в цьому бурхливому місті; іншої мети в неї бути не може, якщо вона тільки не має наміру повернутися додому.
– Вона нізащо не повернеться додому, – сказав він, насуплено похитуючи головою. – Якби вона пішла від нього зі своєї власної волі, тоді, можливо, вона хотіла б повернутися, але тепер вона нізащо не повернеться, сер.
– Якщо вона приїде сюди, – вів я далі, – то я знаю тут одну особу, яка скоріше за всіх здатна відшукати її. Чи пригадуєте ви... вислухайте мене з твердістю, не забувайте своєї високої мети... Чи пригадуєте ви Марту?
– З нашого містечка?
Вираз його обличчя був для мене вичерпною відповіддю.
– Чи ви знаєте, що вона тепер у Лондоні?
– Я зустрічав її на вулицях, – відповів він, здригнувшись.
– Але ви не знаєте, – сказав я, – що Ем'лі за допомогою Гема зробила їй добро задовго до своєї втечі з дому. Ви також не знаєте, що однієї ночі, коли ми з вами зустрілися на вулиці і розмовляли в корчмі, ця жінка підслуховувала нас біля дверей.
– Мастере Деві! – здивовано вигукнув він. – Тієї ночі, коли йшов такий страшний сніг?
– Саме тієї ночі. Я ніколи не бачив її відтоді. Попрощавшись з вами, я пішов слідом за нею, щоб поговорити, але вона зникла. Я не хотів тоді казати вам про неї, не хотів і тепер, але вона – та особа, яка може нам допомогти, і з якою слід зв'язатися. Чи ви розумієте?
– Дуже добре, сер, – відповів він.
Ми розмовляли майже пошепки.
– Ви кажете, що зустрічали її. Чи ви гадаєте, що зможете знайти її? Бо я можу сподіватися тільки на щасливий випадок.
– Здається мені, мастере, я знаю, де її шукати.
– Вже темно. Чи не слід нам зараз спробувати відшукати її, коли ми вдвох?
Він погодився і почав збиратись. Я удав, ніби не помічаю, що він робить. А він дбайливо прибрав свою маленьку кімнату, приготував свічку, постелив ліжко і нарешті витяг з шухляди капелюшок і одну з суконь племінниці (пригадую, я кілька разів бачив її в ній), яка лежала акуратно згорнута серед іншого вбрання, та обережно поклав на стілець. Він ані словом не натякав на ці речі, і я теж. Немає сумнівів, що він щовечора робив ці приготування.
– Був час, мастере Деві, – сказав він, ідучи по сходах разом зі мною, – коли я вважав цю дівчину, Марту, майже брудом під ногами моєї Ем'лі. Хай бог пробачить мені, тепер все змінилось.
У дорозі я спитав його про Гема, почасти, щоб підтримати розмову, а почасти, щоб задовольнити свою цікавість. Містер Пеготті відповів майже тими самими словами, як і раніше, що Гем усе той самий, "старанно працює і не дбає про своє життя; але ніколи не скаржиться, і всі люблять його!"
Я спитав, якої він думки про стан душі Гема, які той має наміри з огляду на причину їхньої біди? Чи вважає він цей стан небезпечним? Що, приміром, зробить Гем, на його думку, якщо випадково зустрінеться зі Стірфорсом?
– Не знаю, сер, – відповів він. – Я часто думав про це, але все одно нічого не знаю.
Я нагадав про ранок після її втечі, коли ми всі втрьох зібралися на морському березі.
– Чи пригадуєте ви, – сказав я, – який дикий погляд кинув він на море, кажучи, що "усьому кінець"?
– Авжеж, пригадую, – промовив він.
– Що хотів він цим сказати, як ви думаєте?
– Мастере Деві, – відповів він, – тисячу разів ставив я собі це запитання і жодного разу не знаходив відповіді.