Завивала труба.
— До меча, до меча! — закричав Анфімій. Він примружився, засліплений сонцем. Спина ледве розігнулася. Стріла з джмелиним гудінням так близько пройшла біля правого вуха, що Анфімій смикнув головою. Позаду хтось хрипло крикнув, ніби відкашлюючись.
Вершники були скрізь: і на узліссі, і на дорозі до фортеці.
— Щільний стрій! Щити зведи!—командував Анфімій, наказуючи солдатам стати плечем до плеча і зробити стіну щитів без розриву.— Пе-ерша центурія! В поле! Дру-уга! Кр-р-ру-гом! Крайні — напів-оборот!
Маніпула утворила вузький прямокутник, приготувавшись зустріти кінноту з усіх боків. Тепер, коли визначився напрямок удару, залишиться тільки здвоїти ряди в обох шерегах і повернути кругом одну з центурій. Тоді кінноту зустріне глибокий стрій і чотири залпи дротиків.
До одного й до другого узлісся буде стадій по три. Кидком кіннота здолає цю відстань за час, за який людина встигне зробити майже сто кроків. Час, якого вистачить для будь-якого перешикування. Анфімій відзначив помилку слов'ян — вони не зуміли кинутися одразу на маніпули під час перепочинку. І зараз вони чогось чекають, даючи піхоті освоїтися, бачити їх, заспокоїтися, отямитися. Все це помилки. День, який здавався Анфімію сповненим загроз, може завершитися успіхом Геракледа.
"Та-ах! У-ах-уах!" — труба грала збір на середину. Між передньою маніпулою і маніпулою Анфімія, що йшла останньою, зберігався похідний розрив — половина стадії, чи сто двадцять кроків. Комес збирав маніпули в кулак. Він правильно діє.
Коновод не подав коня. Оглянувшись, Анфімій помітив, що його кінь лежить на боку. На місці відпочинку залишилося і кільканадцять солдатів. Слов'яни стріляли влучно, їхні кінні стрільці наскочили, коли Анфімій ще не отямився після сну.
Тільки маніпула рушила слідом за передньою, як Анфімій вловив рух між слов'янами. Відірвавшись від обох узлісь, вони пішли навскіс, зближуючись з дорогою. Зупинитися і збити щити, щоб зустріти вдар? Старий центуріон не встиг на щось зважитися, як з обох боків полетіли стріли. Залізні наконечники різко вдаряли в лати, каски, щити. Анфімій чув скрики поранених. Ні, треба намагатися влити маніпулу в загальний стрій.
— Щільніше! Щільніше щит! Притискай щит! Не розривай! Зімкни! — вигукував Анфімій. Він ішов між рядами обох центурій, прикритий своїми.— Швидше! Частіше! Ширше крок! Ширше!
Кінні стрільці, кінні стрільці. Нічого гіршого й не могло бути. Воїнство сатани. Всі перемоги Велізарія, Нарзеса та інших полководців імперії в Італії були перемогами кінних стрільців-федератів, тобто гуннів, гепідів, герулів, слов'ян. Що піхота! Важка, панцирна кіннота готів не могла вистояти проти вершників з луками.
Слов'яни їхали на відстані трьох сотень кроків. Навіщо їм наближатися? Маніпула втрачає людей, поранених в обличчя, ноги. Швидше, швидше! Маніпула рухалася най-ширшим кроком: щоб витримати такий, кінь іде клусом. "Добрий був у мене коник,— згадав свого похідного друга Анфімій.— Хай буде воля твоя, Христе, боже мій!"
Старий Заєць бажав % одного — визволити цих дурнів селюків, нікчем, яких він перетворив на солдатів. Його зв'язував з маніпулою високий обов язок начальника. Втяг ти їх у загальний стрій. Під святу корогву.
Воно було близько — широке полотнище пурпурового кольору із золотим ликом Христа Пантократора, з монограмою "^РІ", зі святим хрестом, що змінив римського орла.
Упав солдат, який прикривав центуріона зліва. У строю утворилася прогалина. Важка стріла впилася Анфімію в щелепу під обводом каски. Удар був такий сильний, що центуріон упав. Спираючись на руки, він хотів підвестися
Мигали швидкі ноги в начищеному залізі. Чому він не витратив раніше сорок статерів, що натерли йому стегна до болю! Анфімій підвів під себе коліно, щоб підхопитися. Встав, не розуміючи, чому так темно. А! Нічний бій! Немає навіть зірок. Маніпула! Дротики! Слухай! Вони бачать, як коти... Перша центурія! Він воював...
Він опритомнів, лежачи ниць. Клятий пояс, трикляте золото невідступно лізло в голову. Ціна всього життя. Ціна всієї крові. Хай святиться ім'я твоє...
Зібравши пошарпані маніпули, Гераклед відповів стрілами на стріли.
В кожній маніпулі налічувалося від тридцяти до сорока лучників, навчених з числа тих, кому давалося це надзвичайно важке вміння і в кого було більш-менш метке око.
Марно змагалися солдати із слов'янами, солдатські стріли ледве летіли на триста кроків, а слов'яни, не зближуючись, почали стріляти частіше. Сотні стріл били тісний стрій ромеїв. Залізні вістря знаходили обличчя й шиї, впивалися в коліна над наголінниками, в ступні ніг. Так далі не могло тривати.
Гераклед спрямував черепаху щитів не до фортеці, яка стала безмежно далекою, а до лісу, щоб, живою силою пробивши кінноту, заховатися за деревами.
Сім сотень кроків до лісу. Десять тисяч стріл. Не остерігаючись ромейських лучників, які не вміли стріляти на ходу, слов яни наблизилися спереду, ззаду. Ляскання тятив, тріск, свист стріл. Удари, удари, удари...
Солдати зупинилися без команди. Неушкоджені, так само як і раніше, падали на землю, припиняючи опір. Аби тільки дихати. Ліг і комес Гераклед, чекаючи волі переможця.
Розпізнаний за розкішшю обладунку, Гераклед дав перевагу ланцеві на руках перед мотузкою на шиї. За його наказом вночі ворота фортеці розчинилися перед росичами і уголичами, переодягненими в ромейські лати.
Руйнувати легко. Наступного дня полонені розкидали свіжі мури великої і малої фортеці та всі внутрішні будівлі. Дерево спалили. Каміння скидали в ями, розшпурляли якнайдалі.
До вечора гірський прохід відкрився всім вітрам. Фортеця Новоюстиніана припинила своє недовге існування.
4
Військо спускалося з південних узгір'їв Планин Літо розквітало повною силою дерев і трав. Коням вистачало соковитих пасовиськ, повноводих струмків. Вода в чужій землі була солодка. Чисті джерела вибивалися з-під пла-нинних відрогів і, радіючи визволенню від кам'яного гніту, шипіли, іскрилися зустріччю з сонцем.
Південний вітер приносив запахи, не знані ні людям, ні коням. І час, таємниче плинучи в обличчя вершникові, як вітер, хвилював серця.
Росичі йшли тепер самі, союзне військо рухалося суміжною дорогою. Тісно разом трьом тисячам вершників і в дорозі, і на водопоях, і на нічних випасах. Та й без того настала пора союзникам розділити війська.
Не роські порядки жили в загонах уголичів, тиверців та в інших північнодніпровських слов'ян, що склали спільне військо під орудою Владана. Союзники здавалися росичам буйними, розбещеними, як погано в'їжджені коні. На шляху між Дунаєм і Планинами виникали чвари. У росичів недорахувалися кільканадцяти коней: не встежили за ними через довірливу необізнаність. Уголицькі старші руками розводили: мовляв, самі коні відбилися. Князь-жупан Вла-дан просив Ратибора не гніватися на малу кривду отаке в нас і між родами трапляється.
Після взяття фортеці Новоюстиніана, не чекаючи загального розподілу по справедливості, союзники хапали собі все, на що встигали перші накласти руку. Якби не було у роських воїнів твердого послуху Ратибору і сотникам, міг би вийти кровопролитний розбрат.
Щоб росичі через необізнаність із землею не забрели в глухі долини, Владан дав Ратибору провідників з досвідчених воїнів та старших за віком. На них нарікати не доводилося. А що скажеш про інших! Уклад слабкий у тутешніх слов'ян, ще погано люди привчені. В давніші часи і на Росі не було порядку, як старші розповідали молодшим.
А по-справжньому дивувала імперія. Далеко викинуті загребущі лапи із залізними кігтями фортець, кам'яні пальці вчепилися в Дунай. Наше все, наше! А де ж ромеї, такі люди, яких росичі звикли зустрічати на Торжку-ост-рові ? Нема їх.
1 Планини — гірська гряда між Дунаєм і Фракійською низовиною.
За Планинами жили люди слов'янської мови, спільної з уголичами, тиверцями, з мовою, зрозумілою і для росичів. їх, як рідних, задунайські слов'яни не розорювали.
Ці поселенці налічували і п'ять, і шість, і дев'ять поколінь своєї осілості на імперській землі. Одні самі прийшли, силою прилаштувалися. Інші — за домовою з ромеями. Приваблювала земля своєю родючістю. Ромейські слов'яни жили в поганеньких хатках, в бідності, як уголичі. Можливо, вони теж, як уголичі, вміли ховати свої достатки від чужого ока. Дивлячись на чуже життя з сідла, дізнаєшся тільки про те, про що люди тобі самі розкажуть.
Для уголичів ромейські слов'яни були корисні. Через них ішов обмін-торгівля. Від них за Дунаєм багато знали про те, що діялося в усій імперії. З їхніх слів Владан розповів Ратибору, де і які війська стоять у Фракії.
Тут сіяли полбу, пшеницю, ячмінь, овес, розводили великі сади, худоба була дрібна, але міцна. По осені приходили збирачі і стягували данину. Фракійські слов'яни за золото служили в імперських військах.
Аукаві люди, ніби й своєї мови, ніби й чужі, не викликали в росичів ні добрих почуттів, ні ворожості. Чимось прикрим, принизливим здавалася підлеглість ромеям, плата податі за землю. Поле належить тому родові, тому племені, які його освоїли і з нього харчуються. Як же можна комусь чужому віддавати свій шматок?
Біля річки, що звалася Гебром як підказав князь-жу-пан Владан, союзники поділили між собою Фракію. Роси-чам випало йти на схід, в корінні володіння ромеїв. Уголичі зі своїми друзями підуть на захід, до великого міста Філіппополя. І тим, і тим доведеться зустрітися з імперськими військами.
Перша перемога дала росичам певність у своїй перевазі над ромеями, які навіть з лука не вміли стріляти. Росичі почували себе вільними наїзниками, перед якими відкрите вільне поле. Імперія перед ними відступала, стискаючись, втягуючись у мушлю, мов равлик від жарини, піднесеної до очок-щу пальці в.
До часу виходу слов'ян на Гебр про їхнє вторгнення було відомо вже в Палатії. Знали сили нападників, знали і про росичів. Донесення говорили про них, як про якихось варварів, що досі ще не порушували кордонів імперії. Між
1 Гебр — нині річка Маріца.
імперськими слов янами сиділи вивідувані, які вміли заслужити плату.
Готувався до дій західний центр Фракії, давнє місто Філіппополь. На сході, який дістався росинам, в п'яти днях шляху від Візантії, розташовувалося головне місто Фракії, стародавній Ускудам-Орестія, який шістнадцять поколінь тому отримав нову назву за імператором Адріа-ном і недавно наречений Юстиніанополем для збереження навіки імені правлячого базилевса.
Префект Фракії, пресвітлий патрикій Кирило, збирав до Юстиніанополя гарнізони ближніх фортець.