Ярмарок Суєти

Колишній сором'язливий Джоз, що вічно червонів і бен­тежився, тепер уже відвертіше й сміливіше утверджував свою непересічну особистість.

Я не боюся визнати,— казав Седлі Ватерлооський своїм друзям,— що люблю гарно вдягтися.

І хоч Джоз трохи ніяковів, коли дами дивилися на нього на бенкетах у губернаторському будинку, хоч він черво­нів і засоромлено відвертався під їхніми поглядами, але він уникав жінок головним чином тому, що боявся, як би вони часом не почали освідчуватися йому в коханні, бо відчував відразу до шлюбу. Проте мені казали, що в цілій Калькутті не було другого такого чепуруна, як Седлі Ва­терлооський: він влаштовував найбучніші парубоцькі обіди, мав найрозкішніше в місті срібло і найкращий виїзд.

Щоб пошити жилети на чоловіка такої статури й та­кого рангу, потрібен був принаймні один день, і частину того часу Джоз використав на те, щоб найняти служника для себе й свого тубільця та дати відповідні вказівки сво­єму агентові, який вивантажував його речі: скрині, книж­ки, яких він ніколи не читав, ящики з манго, індійськими приправами й молотим перцем, шалі на подарунки осо­бам, з якими він ще мав познайомитися, та решту його persicos apparatus / Перських розкошів (лат.)/.

І ось третього дня він неквапом вирушив до Лондона в новому жилеті. Тубілець, клацаючи зубами й тремтячи з холоду, сидів, загорнутий у шаль, на передку поряд з но­вим служником-європейцем, а сам Джоз попахкував люль­кою в кареті і мав такий величний вигляд, що хлопчаки на вулиці вигукували йому "ура". Багато людей вважало, що це, мабуть, їде якийсь генерал-губернатор. Дорогою він, за­певняю вас, не відхиляв облесливих запрошень господарів чистих провінційних заїздів вийти з карети й підживитися. Добряче поснідавши в Саутгемптоні рибою, рисом і твердо звареними яйцями, він так утрусився до Вінчестера, що вже подумував, чи не випити йому келих вишнівки. В Олтоні, послухавшись поради свого служника, він вибрався з карети й спожив чималенько еля, яким славиться те містечко. У Фаргемі він зупинився, щоб оглянути єпис­копський замок і легенько перекусити тушкованими вуг­рами, телячими котлетами із зеленим горошком та пляш­кою червоного вина. Він змерз, поки переїхав болотистий Бегшот, де його тубілець ще дужче тремтів з холоду, тому Джоз-сагіб випив трохи грогу. Отож коли він досяг Лон­дона, то був такий наповнений вином, пивом, м'ясом, при­правами, вишнівкою і тютюном, як каюта стюарда на пош­тово-пасажирському пароплаві. Вже смеркало, коли його карета, гуркочучи, під'їхала до скромних дверей у Бромптоні, куди цей добрий син і брат завітав найперше, на­віть не заглянувши в номер, який майор Доббін найняв для нього в "Слотері".

В усіх вікнах на вулиці з'явилися обличчя, дівчина-служниця вибігла до хвіртки, мадам Клеп визирнула з ві­конця чистенької кухні. Еммі схвильовано заметушилася в сінях серед капелюхів і пальт, а старий Седді у вітальні весь затремтів. Джоз зійшов з карети, велично ступаючи рипучою відкидною драбиною. Його підтримували попід руки новий служник із Саутгемптона і тубілець, смагляве обличчя якого посиніло з холоду й набуло кольору інди­чого вола. Той тубілець мало не До смерті налякав місіс Клеп з дочкою, які вийшли до сіней, мабуть, щоб підслу­хати під дверима вітальні розмову своїх пожильців, і поба­чили на лавці під вішалкою з одягом бідолашного Лола Джеваба, що весь трусився, жалісливо стогнав і дивно кривився, світячи жовтими білками й білими зубами.

Як бачите, ми спритно зачинили двері за Джозом, його старим батьком і бідолашною, ласкавою сестрою, щоб ніхто не бачив їхньої зустрічі. Старий був дуже схвильований, його дочка, звичайно, також, та й сам Джоз не залишився байдужим. За довгу десятирічну відсутність навіть найбільший самолюб згадає колись про свою до­мівку й родинні зв'язки. їх освячує відстань. Довгі роз­думи про ці втрачені радощі додають їм чару. Джоз справді був радий побачити батька й потиснути йому руку — хоч раніше вони ставились один до одного досить холодно,— радий був побачити сестру, яку пам'ятав та­кою гарненькою й усміхненою.

Наслідки зустрічі, певне, були дуже добрі, бо коли Джоз знов умостився в карету й поїхав до свого готелю, Еммі, на виду в якої світився тріумф, ласкаво обняла батька й спитала, чи не казала вона завпеда, що в брата добре серце. І справді, Седлі, великодушно пообіцяв, ще відтепер вени вже не бідуватимуть і не знатимуть горя, що він зали­шиться в Англії.

Вона сумно похитала ходовою і, як завжди, залилася слізьми. Вона зрозуміла, що брат має на думці. Емілія вдосталь набалакалася про це зі своєю юною повірницею, міс Мері, того ж таки вечора, коли нриходив майор,— дов­ше нетерпляча Мері не могла витримати й розповіла про своє відкриття, змалювала радісний подив і тремтіння, яким зрадив себе Доббін, коли містер Бінні пройшов повз них з дружиною і майор дізнався, що суперника вже мож­на не боятися.

Хіба ви не помітили, як майор стрепенувся, коли ви запитали, чи він не одружений, і як сердито він спитав: "Хто вам сказав таку дурницю?" О мем,— вела далі Мері,— він не зводив з вас очей, я певна, що він і посивів тому, що думав про вас.

Та Емілія глянула на ліжко, над яким висіли портрети її чоловіка й сина, і попросила свою молоду протеже ніко­ли, ніколи не заводити про це мови. Майор Доббін був найближчим приятелем її чоловіка. Як добрий, відданий опікун, він дбав про неї саму і про Джорджі. "Вона любить його, як брата, але жінка, що була одружена з таким ангелом,— вона показала на стіну,— ніколи не зможе на­віть подумати про якийсь інший шлюб. Бідолашна Мері зітхнула: що вона робитиме, коли молодий Томкінс із хірургічної лікарні, який завжди дивився на неї в церкві й своїми просто-таки настирливими поглядами так бенте­жив її несміливе серце, що вона ладна була вже зда­тися,— що вона робитиме, коли він помре? Вона знала, що він хворий на сухоти, в нього такі рум'яні щоки, а сам худий, як скіпка.

Не те щоб Еммі, знаючи про почуття чесного майора, якось його відштовхнула чи була ним невдоволена. Від­даність такого вірного й порядного джентльмена не може дратувати жінку. Дездемона не сердилась на Кассіо, хоч навряд чи вона не помічала лейтенантової закоханості в неї (сам я вважаю, що в цій сумній історії були окремі подробиці, про які достойний мавр не здогадувався); та й Міранда була дуже ласкава з Калібаном, і, мабуть, з тієї самої причини. Щоправда, вона його, бідолашного, потворного незграбу, нітрохи не заохочувала, певне, що ні! Так само й Еммі і гадки не мала заохочувати свого обожнювача-майора. Вона виявлятиме йому дружню по­шану, як і заслуговують такі високі чесноти й така вірність, ставитиметься до нього приязно й щиро, поки він не освідчиться. А тоді ще буде час поговорити з ним і по­клясти край його нездійсненним надіям.

Тому тієї ночі, після розмови з міс Мері, вона дуже добре спала і вранці була веселіша, ніж завжди, хоч Джоз запізнювався. "Я рада, що він не Думає одружува­тися з тією О'Дауд,— міркувала Емілія.— В полковника О'Дауда не може бути сестри, вартої такого достойного чоловіка, як майор Вільям". Хто серед невеличкого кола її знайомих міг бути для нього парою? Міс Бінні? Ні, вона надто стара й поганої вдачі. Міс Осборн? Теж стара. Мері Клеп надто молода. Місіс Осборн так і заснула, не знайшовши для майора гідної дружини.

Та ось з'явився листоноша, і наші друзі перестали хви­люватися; Джоз прислав сестрі листа, в якому повідомляв її, що після плавання почуває себе трохи втомленим і не може виїхати того ж таки дня, а вирушить із Саутгемптона завтра вранці і ввечері буде в батька з матір'ю. Читаючи батькові листа, Емілія на останньому слові затнулася. Брат, видно, не знав, що сталося в їхній родині. Та й не міг знати. Бо хоч майор цілком слушно підозрював, що його супутник не зрушить з місця за такий короткий час, як доба, і знайде привід затриматися, він усе ж таки не написав Джозові й не повідомив його про лихо, яке спі­ткало родину Седлі: він так забалакався з Емілією, що пошту давно вже відправили.

Того самого ранку майорові Доббіну прийшов лист до готелю "Слотер" від приятеля з Саутгемптона, який пере­прошував любого Доба за те, що він так розсердився, коли його вчора будили (в нього дуже боліла голова, і він щойно заснув), і благав його замовити зручні покої в "Слотері" для містера Седлі та його служників. За дорогу Доб­бін став Джозові просто необхідний. Джоз прихилився до майора і не відступав від нього ні на крок. Решта паса­жирів поїхали до Лондона.

Юний Рахіте і малий Чефферс вирушили поштовою каретою того ж таки дня.— Рахіте сів на передок і взяв у руки віжки, тільки-но вони минули Ботлі; лікар подався до своєї родини в Портсі; Брег по­їхав у столицю до своїх компаньйонів, а перший помічник почав розвантаження "Ремчандера". Джоз відчув себе в Саутгемптоні дуже самітним і запросив господаря готелю) випити з ним келих вина. В той самий час майор Доббін сидів за столом у свого батька, сера Вільяма, і його сестра встигла вивідати в нього (майор зовсім не вмів брехати), що він уже бачився з місіс Осборн.

Джоз так зручно влаштувався на Сент-Мартінс-лейн, так спокійно втішався своїм кальяном і, коли йому хотілося, так безтурботно вирушав виставляти напоказ свою особу до театру, що він, мабуть, залишився б у "Слотері" на весь час, якби поряд не було його приятеля майора. Той джентльмен заповзявся не давати бенгальцеві спокою, поки вій не виконає своєї обіцянки створити затишну домівку для Емілії і свого батька. Джоз був податливий у чужих руках, а Доббін — дуже наполегливий, якщо йшлося про справи когось іншого, а не про його власні.

Тому наш урядовець легко здавався на нехитрі підступи цього добродушного дипломата і ладен був робити все, що той вважав за потрібне: купувати щось, звільняти когось. Лола Джеваба, з якого хлопчаки жорстоко глумилися, коли його смаглява фізіономія показувалась на Сент-Мартінс-лейн, відправлено назад у Калькутту на судні Ост-Індської компанії "Леді Кіклбері", співвласником якого був сер Доббін, але перед від'їздом тубілець навчив Джозового європейського служника мистецтва готувати каррі, плов і кальян. Джоз з великою втіхою і цікавістю стежив, як майстрували вишуканий екіпаж, що його вони з Доббіном замовили поблизу, на Лонг-ейкр.