Ах, дайте мені води!
Але я так був зайнятий доктором і його дружиною, що не звернув уваги на це прохання, яке й на інших не справило жодного враження. Місіс Марклгем пихкала, витріщала очі і махала віялом.
– Енні! – сказав доктор, ніжно взявши за руки свою дружину. – Люба моя, якщо в нашому подружньому житті сталась якась неминуча зміна, то, звичайно, не тебе в цьому можна винуватити. Провина моя і тільки моя. Жодної зміни немає в моїй любові, в моїй повазі до тебе, в моєму обожнюванні. Я хочу зробити тебе щасливою. Я щиро люблю і шаную тебе. Підведись, Енні, прошу тебе.
Але вона не підводилася. Кілька секунд дивилася вона на свого чоловіка мовчки, потім ближче притулилася до нього, сперлася рукою на його коліно, опустила голову на руку і, звертаючись до присутніх, сказала:
– Якщо є тут друг, який може сказати хоч одне слово за мене або за мого чоловіка; якщо є тут хоч один друг, який може одним словом розвіяти підозри, що іноді закрадаються в моє серце; якщо є тут друг, який шанує мого чоловіка і відчуває хоч найменшу приязнь до мене, друг, який знає хоч найменші обставини, що можуть пояснити наше становище, – я благаю цього друга говорити.
Запанувала глибока тиша. Після короткого, але болючого вагання, я наважився порушити її.
– Місіс Стронг, – сказав я, – мені відома одна обставина, про яку я мовчав досі, бо про це настійно просив мене доктор Стронг. Але, здається мені, я погано розумів би правила благородства і делікатності, якби вирішив зберігати цю таємницю і надалі; ваше прохання звільняє мене від даного слова.
Вона на хвилину обернула до мене своє обличчя, і я відчув, що вчиняю правильно. Але я не міг би встояти проти її благального погляду, якби навіть певність моя була не така міцна.
– Наше майбутнє щастя, – сказала вона, – можливо, перебуває в ваших руках. Я сподіваюся, що ви нічого не приховаєте. Що б не сказали ви чи хтось інший, я заздалегідь певна, що моя думка про золоте серце мого чоловіка не зміниться. Коли ж ви боїтесь образити особисто мене, то заспокойтесь; я потім говоритиму за себе перед своїм чоловіком і перед богом.
Після такого прохання я вже не визнав за потрібне просити спершу дозволу в доктора; я докладно переповів фатальну сцену, що відбувалась у цій самій кімнаті; щоправда, я по змозі пом'якшував грубі вислови Урії Гіпа. Здивування місіс Марклгем, різкі, пронизливі вигуки, якими вона переривала мою розповідь, – цього й змалювати не можна.
Коли я закінчив, Енні кілька секунд мовчала, опустивши голову, як і раніше. Потім вона схопила руку доктора (він сидів так само, як ми його побачили, увійшовши до кабінету), притиснула її до грудей і поцілувала. Містер Дік обережно підвів Енні. Спираючись на його руку, вона стояла, не відводячи очей від свого чоловіка.
– Все, що відбувалось у моїй душі, відколи я вийшла заміж, – сказала вона тихим, покірливим, ніжним голосом, – все це я відверто висловлю тепер. Після того, про що я довідалася, мені неможливо жити, зберігаючи в серці своєму будь-яку таємницю.
– Ні, Енні, – лагідно сказав доктор, – я ніколи не мав сумніву в тобі, дитя моє. Не треба, справді, не треба, люба моя!
– Ні, дуже треба, – відповіла вона тим самим тоном, – дуже треба мені відкрити серце перед душею шляхетною, правдивою, яку я рік у рік, день у день люблю і шаную дедалі більше, хай небо буде мені свідком!
– Справді, – втрутилася місіс Марклгем, – якщо слово моє має якусь цінність...
– Ніякої цінності воно не має, порожня ти голово, – обурено прошепотіла моя бабуся.
– ...то я мушу дозволити собі зазначити, що нема потреби вдаватися до цих подробиць.
– Ніхто, крім мого чоловіка, не може судити про це, мамо, – сказала Енні, не відриваючи очей від його обличчя, – а він мене вислухає. Якщо слова мої завдадуть вам болю, мамо, пробачте мені. Я сама довго і багато зазнавала болю.
– Прошу ласкаво, – простогнала місіс Марклгем.
– Коли я була ще дуже юна, – вела далі Енні, – зовсім дитина, перші мої спогади були нерозривно пов'язані з думкою про терплячого друга і вихователя – друга мого померлого батька, який був завжди милий мені. Я не можу пригадати будь-що, не згадуючи про нього. Він збагатив мій розум першими скарбами і наклав на них печатку свого власного характеру. Мені здається, вони ніколи не були б такі коштовні для мене, якби я отримала їх з інших рук.
– Мати не значить для неї нічого! – вигукнула місіс Марклгем.
– Це не так, мамо, – сказала Енні, – я тільки віддаю йому належне. Я повинна зробити це. Коли я підросла, він посідав у моєму серці те саме місце. Я пишалася його увагою і глибоко, ніжно любила його всією душею. Важко уявити, з якими почуттями я дивилася на нього: як на батька, на керівника, на людину, похвала якої була для мене дорожча за будь-яку іншу похвалу, і якій я довірилася б, навіть якби мала сумнів у всіх людях. Ви знаєте, мамо, яка я була молода і недосвідчена, коли ви раптом відрекомендували його як нареченого.
– Про це я принаймні п'ятдесят разів говорила всім і кожному, – сказала місіс Марклгем.
– Тож тримай язика за зубами, заради бога, і не кажи про це більше, – пробурмотіла моя бабуся.
– То була така велика несподіванка, – вела далі Енні, не змінюючи ні голосу, ні погляду. – Спочатку я вважала це такою значною втратою, що хвилювалась і сумувала. Адже ж я була недосвідчена дівчина, і думка, що я повинна буду дивитися на нього іншими очима, навіювала незрозумілий смуток на мою душу. Але вже ніщо не могло для мене зробити його тим, чим був він раніше. Я пишалася честю, якою він мене вшанував, і ми одружились.
– У Сент-Альфеджі, у Кентербері, – зазначила місіс Марклгем.
– Клята жінка! – прошепотіла моя бабуся. – Не може вгамуватися!
– Ніколи не думала я, – вела далі Енні, і щоки її вкрилися яскравим рум'янцем, – про якісь матеріальні вигоди, сполучені з цим шлюбом. Моє молоде серце, сповнене відданості і глибокої поваги до нареченого, було чуже до дріб'язкових розрахунків. Мамо, пробачте мені, якщо я скажу, що ви перша натякнули мені на можливість таких жорстоких підозрінь, образливих для мене і мого чоловіка.
– Я? – скрикнула місіс Марклгем.
– А! Ти, звичайно! – зазначила моя бабця. – І тобі не відмахати цього віялом, мій військовий друже!
– Це було першим нещастям у моєму новому житті, – сказала Енні, – першим приводом до всіх мук, яких зазнала я згодом. Ці муки під кінець почали повторюватися так часто, що мені неможливо їх перелічити. Але підставою для них було не те, про що ти думаєш, мій великодушний чоловіче. У моїй душі немає жодної думки, жодного спогаду, жодної надії, що їх можливо було б відокремити від тебе.
Вона підвела очі, схрестила руки і здавалася в цю мить прекрасною, як янгол. Доктор з цієї хвилини не відвертав від неї очей, так само, як і вона, не відриваючись, дивилася на свого чоловіка.
– Маму обвинувачувати не можна, – вела вона далі, – вона ніколи не турбувала тебе заради себе самої; я навіть певна, що в неї ніколи не було поганих намірів. Та коли я бачила, як безнастанно зверталися до тебе з дрібними і порожніми проханнями, як визискували з тебе від мого імені, коли я бачила незмінну твою великодушність і незадоволення містера Вікфілда, який щиро співчував тобі, тоді вперше відчула я власну приниженість. Відчуття, що мене можуть вважати жінкою, яка продала свою любов, продала її тобі, – це відчуття почало гнітити мене важким, незаслуженим тягарем, тим більшим, що я змушувала тебе поділяти мою ганьбу. Я не в змозі розповісти, мамо, не спроможна змалювати, що означало завжди носити в грудях таку жахливу муку, хоч і усвідомлювала, що в день весілля я вінчала любов і честь свого життя.
– Ось зразок вдячності! – скрикнула місіс Марклгем, зайшовшись сльозами. – Вдячності за піклування про свою дитину! Хотіла б я краще бути турком!
– Хотіла б і я всім серцем, щоб ти була турком і жила на своїй батьківщині! – сказала моя бабуся.
– У цей час мама дуже турбувалася про мого кузена Мелдона. Колись я дуже любила його, – сказала вона тихо, але не вагаючись, – між нами здавна існувала дитяча любов. Якби обставини були інші, може, я й переконала б себе, що справді закохана; ми одружилися б, і я була б нещасною на все життя. Не може бути в шлюбі нерівності більшої, ніж наша несхожість у думках і намірах.
Я замислився над цими словами, хоч уважно стежив за тим, що відбувалося; вони нібито мали для мене особливе значення, особливий сенс, що його я даремно намагався розгадати. "Не може бути в шлюбі нерівності більшої, ніж несхожість у думках і намірах... нерівності більшої, ніж несхожість у думках і намірах".
– Між нами не було нічого спільного, – вела далі Енні. – Я це помітила давно. Якби не було в мене інших причин дякувати своєму чоловікові, то я б мала бути вдячною щонайменше за те, що він врятував мене від першого помилкового пориву недосвідченого серця.
Вона стояла, не змінюючи пози, і говорила далі з таким почуттям, що слова її проникали в глибину душі. Але голос її був тихий і спокійний, як і раніше.
– Коли він захотів скористатися з твоєї щедрості і нарешті досяг мети через мене, коли я страждала від низької ролі, яку повинна була відігравати в цій користолюбній справі, мені спало на думку, що він вчинив би значно краще, якби сам вирішив проторувати собі шлях у житті. Принаймні я вважала, що сама так зробила б на його місці, якби навіть мені загрожувало величезне лихо. Але я не була поганої думки про нього аж до того вечора, коли він від'їздив до Індії. Тоді я переконалася, що серце його підступне, нечуле, невдячне. Я зрозуміла двозначність погляду, що кинув на мене містер Вікфілд. Уперше в житті я відчула, яка жахлива підозра затьмарює моє життя.
– Підозра, Енні? – сказав доктор. – Ні, ні, ні!
– У твоїй душі, я знаю, не було і найменшої, мій друже, – відповіла вона. – У той самий вечір я підійшла до тебе, щоб полегшити зізнанням тягар сорому і журби. Але думка, що під твоїм дахом один із моїх кровних родичів, обдарований тобою заради любові до мене, насмілився вимовити слова, які не слід було йому вимовляти, якби навіть я справді була тією жалюгідною, продажною істотою, за яку він мене вважав, – ця думка змусила мене здригнутися перед такою брудною, обурливою розповіддю.