Ярмарок Суєти

Доб­бін захвилювався, коли з Бромптона звернув у провулок — знайомий провулок, що виходив на вулицю, де вона меш­кала. Одружується вона чи ні? Якщо він зустріне її з хлопчиком... боже, що тоді робити? Він побачив якусь жінку, що йшла йому назустріч з дитиною років п'яти,— може, це вона? Доббін затремтів на саму думку про це.

Добравшись нарешті до будинку, де мешкала Емілія, він ухопився рукою за хвіртку і завмер. Він чув, як калатало в нього серце. "Хоч що там я застану, хай благословить її господь! — подумав він.— Та що дарма гадати, може, вона виїхала звідси",— сказав він сам до себе й зайшов у хвіртку.

Вікно у вітальні, де звичайно сиділа Емілія, було відчи­нене, але там нікого не було. Майорові здалося, що він упізнав фортепіано й картину над ним, ту саму, що й ко­лись, і він знов захвилювався. На дверях і досі висіла мідна дощечка з прізвищем містера Клепа і молоточок, яким Доббін і повідомив про свій прихід.

На стук вийшла моторна дівчина років шістнадцяти з блискучими очима й рум'яними, щоками і вражено гля­нула на майора, що прихилився до невеличкого ганку.

Він був білий, мов привид, і насилу видушив із себе:-Тут мешкає місіс Осборн?-Якусь мить дівчина ще пильно дивилася на нього, тоді й сама зблідла і вигукнула:-Боже мій, та це ж майор Доббін! — Вона простягла йому обидві руки.— Хіба ви не пам'ятаєте мене? Я про­зивала вас "майором Цукерком".

У відповідь на це майор схопив дівчину в обійми й по­цілував,— я певен, що так він повівся вперше в житті. Дівчина заверещала, засміялася й щосили загукала:-Ma! Та!-Шановні батьки, що стежили за майором з віконця своєї охайної кухні, зійшли вниз і неабияк здивувалися, по­бачивши дочку в обіймах якогось високого чоловіка, вбра­ного в синій фрак і білі парусинові штани.

Я ваш давній приятель,— сказав майор, зніяковів­ши.— Хіба ви не пам'ятаєте мене, місіс Клеп, і те смачне-печиво, яким ви пригощали мене за чаєм? І ви теж не пригадуєте мене, містере Клепе? Я Джорджів хрещений батько і щойно повернувся з Індії.

Почалося сердечне ручкання: місіс Клеп страшенно зраділа, розчулилась і без кінця кликала бога в свідки під час цієї сцени.

Господар і господиня повели почесного гостя до кімнати Седлі (де Доббін пам'ятав кожну річ: від старого, кова­ного бронзою фортепіано роботи Стюарда — колись воно було таке гарне й блискуче — до ширм і мініатюрного гіп­сового надмогильного пам'ятника, посередині якого цокав золотий годинник містера Седлі). І там, посадовивши гостя в порожнє крісло свого пожильця, батько, мати й дочка, перебиваючи свою розповідь безліччю вигуків і від­ступів, розповіли майорові Доббіну все те, що ми вже знає­мо, але чого він ще не знав, а саме: про смерть місіс Седлі, про Джорджеве замирення з своїм дідом Осборном, про те, як удова сумувала, коли розлучалася з сином, та про всякі інші події в її житті. Два чи й три рази він мало не спитав, чи, бува, не виходить вона заміж, але так і не зважився. Якось не насмілився відкрити своє серце цим людям.

Нарешті йому сказали, що місіс Осборн пішла гуляти з батьком у Кенсінгтонський сад, куди вона зав­жди водить старого джентльмена після обіду, якщо гарна погода (він тепер став дуже кволий, буркотливий і за­вдає дочці немало прикрощів, хоч вона ставиться до нього, як свята, їй-богу).

Я тепер дуже поспішаю,— сказав майор,— маю сьо­годні невідкладні справи. Але хотів би побачити місіс Осборн. Може, міс Мері піде зі мною і покаже мені до­рогу?-Міс Мері і втішила, і здивувала така пропозиція. До­рогу вона знає. І, звичайно, проведе майора Доббіна. Вона сама часто гуляє з містером Седлі, коли місіс Осборн іде... іде на Рассел-сквер, і знає, на якій лавці він любить сидіти.

Дівчина метнулася до своєї кімнати, надягла най­кращого свого капелюшка, материну жовту шаль і за­стебнула її великою фаянсовою брошкою, теж позичивши її в матері, щоб бути гідною супутницею майорові.

Після цього наш офіцер, у синьому фраці й замшевих рукавичках, подав дівчині руку, і вони весело рушили в парк. Доббін був задоволений, що не сам іде на побачен­ня, якого він трохи боявся. Він без кінця розпитував свою супутницю про Емілію. Його добре серце боліло від дум­ки, що місіс Осборн довелось розлучитися з сином. Як вона витримала розлуку? Чи вона часто його бачить? Чи тепер містер Седлі має все необхідне? Мері намагалася відповісти якнайдокладніше на всі ці запитання "майора Цукерка".

Дорогою їм трапилась одна пригода, сама собою дріб'яз­кова, але вона страшенно втішила майора Доббіна. Про­вулком їм назустріч ішов якийсь блідий молодик з рідень­кими бакенами, в білій накрохмаленій краватці, затисну­ти між двома дамами, яких він вів попід руки. Одна з них була висока владна жінка середнього віку, рисами й кольором шкіри схожа на слугу англіканської церкви, поряд з яким вона йшла, а друга — низенька, чорнява особа в гарному новому капелюшку з білими стрічками, в елегантній хутряній накидці і з дорогим золотим, годин­ником на грудях. Джентльмен, і так обтяжений двома дамами, ніс іще парасольку, шаль і кошик, тому його руки були зайняті, і він, звичайно, не міг скинути капелюха у відповідь на реверанс, яким його привітала Мері Клеп.

Він лише кивнув їй головою, обидві дами теж поблажливо відповіли на її вітання, водночас суворо глянувши на незнайомця в синьому фраці і з бамбуковою паличкою, що супроводив міс Мері.

Хто то? — запитав майор, коли смішна трійця, якій він дав дорогу, поминула їх.

Мері глянула на нього досить лукаво.

Це наш священик, велебний містер Бінні (майор стрепенувся), і його сестра, міс Бінні. Боже, як вона мучила нас у недільній школі! А друга леді — та мала, зизо­ока, з гарним годинником,— місіс Бінні, дочка бакалій­ника Грейтіса, що тримав у Кенсінгтоні чайну під вивіскою "Справжній золотий чайник". Вони побралися того місяця і Щойно повернулися з Маргейта. В неї п'ять тисяч посагу, але вони з міс Бінні вже сваряться, хоч це вона їх одружила.

Майор, уже був стрепенувся, а тепер аж підскочив і так стукнув паличкою, що міс Клеп зойкнула й засміялася. З Хвилину майор стояв мовчки, роззявивши рота, й ди­вився вслід молодій парі, поки міс Клеп розповідала йому про них, але не чув нічого, крім згадки про одруження велебного джентльмена: від щастя в нього паморочилося в голові. Після цієї зустрічі майор пішов удвічі швидше, а проте йому здалося, що вони надто швидко (бо він трем­тів, думаючи про побачення, яке було його мрією протя­гом десяти довгих років) здолали бромптонські вулички , і зайшли в невелику стару браму в мурі Кенсінгтонського парку.

Он вони,— мовила Мері й знов відчула, що майор стрепенувся і стиснув її руку.

Вона відразу збагнула, в чім річ. Уся ситуація стала їй така зрозуміла, наче вона прочитала про неї в котромусь із своїх улюблених романів: "Сирота Фант" чи "Шот­ландські вожді".

Може, побіжіть і скажіть їй,— попросив майор.

І Мері побігла — тільки жовта шаль замаяла на вітрі.

Старий Седлі сидів на лавці, розгорнувши на. колінах хусточку, і, за своїм звичаєм, розповідав котрусь свою історію про минулі часи, яку Емілія, всміхаючись, терп­ляче вислухувала вже багато разів. Вона навчилася ду­мати про свої справи і всміхатися або якось інакше пока­зувати, що стежить за батьковою розповіддю, хоч майже нічого не чула з того, що казав старий джентльмен.

Коли Мері надбігла, Емілія побачила її і схопилася з лавки. Спершу вона подумала, що сталося якесь лихо з Джорджі, але нетерплячий, щасливий вираз на об­личчі в дівчини розвіяв страх у боязкому материнському серці.

Новини! Новини! — загукала вістунка майора Доббіна.— Він приїхав! Приїхав!

Хто приїхав? — запитала Емілія, все ще думаючи про сина.

Он гляньте,— відповіла міс Клеп , обернувшись, по­казала ральцем.

Емілія подивилася в той бік і побачила худу постать Доббіна й довжелезну тінь, що поволі рухалася по траві, Вона також стрепенулася, почервоніла і, певна річ, запла­кала. Grandes eaux/ Водограї (франц.)/ завжди починали діяти, коли в житті цієї простодушної істоти траплялося якесь свято.

Доббін дивився на Емілію — о, з якою любов'ю! — коли вона бігла йому назустріч, простягаючи руки. Вона не змінилася. Стала трохи блідіша і трохи поповнішала.

Але очі були ті самі: лагідні, довірливі. У м'яких каштанових косах з'явилися, може, дві-три сиві волосини. Вона подала майорові обидві руки, крізь сльози, з усмішкою дивлячись у його чесне, таке знайоме обличчя. Він узяв ті тендітні ручки в свої і міцно потиснув їх. Якусь мить він стояв мовчки. Чому він не схопив її в обійми і не присягнувся, що більше ніколи її не залишить? Вона, мабуть, здалася б, не могла б відмовити йому.

Я... я прийшов сказати, що приїхав не сам, озвався він за якийсь час.

З місіс Доббін? — запитала Емілія відступаючи. Чому він зволікає?-Ні,— заперечив він, випускаючи її руки.— Хто вам сказав таку дурницю? Я маю на увазі вашого брата Джоза, ми приїхали на одному кораблі. Він повернувся до­дому, щоб ви всі були щасливі.

Тату! Тату! — закричала Емілія.— Чуєте, яка но­вина? Брат в Англії! Він приїхав, щоб потурбуватися про-вас. Ось майор Доббін!-Містер Седлі схопився, тремтячи всім тілом і намагаю­чись опанувати себе. Тоді ступив крок уперед, по-старо-світському вклонився майорові, якого назвав містером Доббіном; і висловив надію, що його шановний батько, сер Вільям, при доброму здоров'ї. Він, мовляв, усе збирається заїхати до сера Вільяма, який недавно вшанував його візитом. Сер Вільям не був у містера Седлі цілих вісім років — це на ті відвідини старий джентльмен думав йому відповісти.

Він дуже подався,— шепнула Емілія, коли Доббін підійшов і щиро потиснув руку старому.

Хоч майор того вечора мав нагальні справи в Лондоні, він усе-таки погодився відкласти їх, коли містер Седлі запросив його зайти до них і випити з ними чашку чаю. Емілія взяла під руку свою молоденьку приятельку в жов­тій шалі й рушила попереду, тож майорові дістався містер Седлі. Старий ішов дуже поволі і весь час розповідав про себе самого-і про свою бідолашну Бетсі, про колишні до­статки і своє банкрутство. Всі його думки були в дале­кому минулому, як майже завжди в старих людей. Про теперішнє,— за винятком одного нещастя, яке ятрило йому душу,— містер Седлі мало що знав.